8 января 1935 года родился Василий Симоненко, выдающийся украинский поэт-"шестидесятник", пылкий патриот и борец за правду. Он преждевременно ушел из жизни - ему было всего 28 лет, но оставил после себя немалое творческое наследие. Некоторые из его стихов стали пророческими.
Василий Симоненко - стихи о жизни, об Украине, о любви
Можна (1956)
Можна вірить другові чи милій,
Марить наяву чи уві сні,
Білизну червневих ніжних лілій
Заплітать букетами в пісні.
Можна жить, а можна існувати,
Можна думать - можна повторять.
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!
Люди всі по-своєму уперті:
Народившись, помирає кожна,
А живуть століття після смерті
Ті, що роблять те, чого "не можна".
***
Україно, п’ю твої зіниці (1961)
Україно, п’ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю -
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.
Бачиш: з ними щогодини б’юся,
Чуєш - битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи - все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.
***
Баба Онися (1961)
У баби Онисі було три сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато.
Страшнішого ж горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки,
ніж сумно з-під сивих брів
дивитись щодня, як внуки
ростуть без своїх батьків.
За те, що ми в космос знялися,
що нині здорові й живі,
я пам’ятник бабі Онисі
воздвиг би на площі в Москві.
Щоб знали майбутні предтечі
в щасливій і гордій добі:
їх горе на утлії плечі
Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею
у бронзі дзвенів віки,
щоб всі, ідучи повз неї,
знімали в пошані шапки.
***
Крик XX віку (1962)
У небі тішились хмари,
У небі сонце пливло,
Під небом кривавіли чвари
І лютувало зло.
Земля, вагітна скорботою
(Горе їй груди тне),
Над кривдою і підлотою
Народила мене.
Народила, немов надію,
Колисала ночами без сну:
- Може, від тебе помолодію,
Може, побачу весну…
Може, твій струм і атом
Вгамують нестерпний біль, -
Голосила над віком двадцятим
Найгеніальніша з породіль.
Голосила велика мати,
Благала, кричала мені,
Щоб став я жорстоким катом
Недоумства, підлоти й брехні.
І стою у злобі по коліна
З серцем, повним ганьби й проклять,
Божевільні каліки й руїни
У зіницях моїх миготять.
Що залишу майбутньому дневі,
Чим ділитися буду з ним?
Вибухають бомби водневі
На обпеченім лобі моїм!
А люди забавляються, мов діти,
Катам співають гімни холуї,
І генерали мріють посадити
На всій планеті атомні гаї.
Ридаю і кричу, гилю себе у груди,
Волосся патраю з сідої голови:
Що можу я, коли дрімають люди?
Що можу я, коли заснули ви?
***
Найогидніші очі порожні (1962)
Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.
Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста.
Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.
***
Чари ночі (1961)
Лягла на всьому вечірня втома.
Палає місто, мов дивний храм.
І розтинають ніч невагому
Квадратні очі віконних рам.
Ці чари ночі такі знайомі -
Усі підвладні, покірні вам.
О, скільки вікон у кожнім домі!
А там, за ними, - ідилій, драм!
Там заплітають життя тенета,
Там люди б’ються з останніх сил,
Там так знадливо звучать монети
І рве легені отруйний пил.
Там гинуть вчені, митці, поети
Але… й виходять вони звідтіль.
***
Не бажаю я нічого, хочу тільки одного (1956)
Не бажаю я нічого, хочу тільки одного:
Стуку серця дорогого біля серденька мого.
Хай мене, немов пилину, носить доля по землі,
Подаруй мені хвилину - і забудуться жалі.
І минуле зло розтане, ніби привиди сумні,
І лице твоє кохане буде сяяти мені.
***
Старість (1956)
Сім десятків дідові старому,
Сам незчувсь, коли і відгуло, -
Вже лице пожовкло, як солома,
Борознами вкрилося чоло,
Сяють очі глибоко спідлоба,
Тільки пух лишивсь на голові…
Лає син, що ні чорта не робить,
Допіка невістка: ще живі?
Остогидло діду хліб жувати,
Слухати образи від усіх,
Ціле літо горобців ганяти
Та граків сусідові на сміх.
Взять би істик, торбу через плечі
І піти світ за очі з села,
Але звик до хати, до малечі,
Що його, мов батька, облягла.
Все стерпить, хіба заплаче стиха,
Дивлячись на добрих малюків.
Все стерпить - докори, сором, лихо, -
Лиш би вмерти на землі батьків!
***
Компаньйонка (1955)
Повільно йшли мовчазні до перону,
Пожитки бідні склавши до валіз.
Ти одягла вінок, немов корону,
Така сумна, така близька до сліз.
І сутінки мутні, немов солоні,
Десь виповзали з лісу чи ярів,
І все навкруг - в осінньому полоні,
Лиш твій кісник червоний майорів.
Біля кіоску пінились бокали,
Бідовий хлопець пиво розливав…
Тепер я знаю: ти тоді чекала,
Щоб я нарешті все-таки сказав…
Але мене фантазія проворна
Несла галопом у ясні світи.
А ти була, як мрія, неповторна,
Такою зроду не була ще ти.
І я не знав: ти плакати готова,
Ти аж тремтіла, щоб мене побить
За усмішку і за пусті розмови,
Я був школяр, хіба ж я вмів любить!
І ось ми знов з тобою на вокзалі,
Де пасажирів суєта нудна,
І знову пиво піниться в бокалі,
І ти додому їдеш… не одна.
Він там стоїть, вартує чемодани,
А ти ідеш зі мною на перон -
І зустріч ця, приємна і неждана,
Нагадує мені забутий сон.
Я знов мовчу. Бо що мені казати?
Все - як тоді. А втім, різниця є -
Бо ти тепер уже не хочеш ждати.
Бо ти спішиш до нього у фойє.
***
Можливо, знову загримлять гармати (1955)
Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.
І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.
Але не я... Я квиснути не стану,
Хоч як не буде боляче мені,-
За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.
За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні прекрасні й молоді.
І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття -
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.
