Электронный мусор в Украине: выбросить нельзя переработать

Электронный мусор в Украине: выбросить нельзя переработать

В последние десятилетия в государстве исчез дефицит бытовой техники, присущий советским магазинам, однако, возник новый дефицит: мест, где можно было бы сдать батарейки, компьютеры или стиральные машины, которые отработали свое. Во всем мире занимаются решением новой экологической проблемы - утилизации технологических отходов, а Украина пока игнорирует этот вызов.

Щороку у світі утворюється близько 50 млн тонн електронних відходів, порахували в програмі ООН  з довкілля. До них відносять комп'ютери, електронну оргтехніку, електронні пристрої для розваг, мобільні телефони, телевізори тощо. Накопичення такого технологічного сміття відбувається втричі швидше, ніж зростання кількості інших відходів. Щороку термін життя – не плутати за поняттям «термін придатності» - побутової чи оргтехніки скорочується: крім того, що поступово псується якість продуктів через дедалі більші обсяги їх виробництва, виробники постійно змінюють дизайн і функціональність пристроїв з метою задоволення потреб сучасного користувача. Тож споживач досить часто купує новий комп’ютер, фотоапарат чи пральну машину задовго до того, як пристрій, що ним вже користується конкретна особа, вийде з ладу.

В Україні питання куди подіти старий холодильник-телевізор-комп’ютер-пральну машину щороку набуває все більшої гостроти. Щоправда, для нас проблему трохи відтермінував тотальний дефіцит радянських та пострадянських часів. Приватні оселі українців більш-менш укомплектувалися побутовою та електронною технікою лише наприкінці 90-х — на початку 2000-х років. Але відтоді вже минуло майже півтора десятиліття, тобто, об’єктивно наближається момент, коли черговий виток заміни старої техніки на нову набуде масового характеру.

І тепер замість питання «де купити?» актуальності і для споживача, і для держави, набуло інше – «куди подіти?». При цьому, навіть такий вид звичної побутової утилізації, як перевезення холодильника чи телевізора з міської квартири на дачу або родичам в село не дуже сприяє захисту довкілля від громіздкого мотлоху.

Щороку Україна викидає на смітник 500 тисяч тонн електронних відходів

Точну цифру електронних відходів в Україні зараз порахувати складно. Можна виходити, наприклад, з кількості того, скільки пристроїв зараз є у користувачів.

Наразі в Україні перебувають у користуванні 53,6 млн мобільних засобів зв’язку, щороку до нас імпортується 300 тис. портативних комп’ютерів, 277 млн елементів живлення (батарейок). Такі дані наводяться в огляді Всеукраїнської екологічної громадської організації «МАМА-86», який зробили за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» у рамках проекту «Громадське лобіювання впровадження в Україні європейських підходів до вирішення проблеми електронних відходів». Згідно з офіційними даними Державної митної служби у 2012 р. в Україну було завезено (зовсім не за вичерпним переліком) понад 50 видів різноманітного електричного та електронного обладнання. Кількість ввезених пристроїв становить 866,7 тис. одиниць загальною масою 139,4 тис. тонн.

Після завершення термінів використання ця продукція (а це ж – лише імпортована, є й вітчизняні виробники побутової техніки) потрапляє на смітники: як повідомили УНІАН в держпідприємстві «Укрекоресурси», щороку – близько 500 тисяч тонн.

Об’єктивно загострює проблему утилізації розвиток технологій: лише одне виникнення пласких моніторів комп'ютерів – замість громіздких екранів на основі електронно-променевої трубки – «викинуло» на смітник купу пластикових коробок.

Свій внесок у збільшення кількості електричного сміття робить й реклама, яка закликає споживачів купувати все новіші й новіші моделі, частіше міняти побутову й іншу техніку, виходячи навіть не з технічних, а суто з естетичних міркувань чи віддаючи данину моді. Та й взагалі, зараз у домівках і на кухнях набагато більше дрібного й великого обладнання, ніж це було 20, а тим більше – 30 років тому.

При цьому варто врахувати, що побутова й електронна техніка чим далі, тим більше виробляється з неекологічних матеріалів. Тобто, на зміну металевому начинню холодильників, фанерним корпусам телевізорів чи металевим колбам кавомолок приходить пластик. Пластик робить вироби легшими, дає більшу волю промисловим дизайнерам, однак природа не може його самостійно «перетравити».

Врешті, на смітниках під впливом різноманітних факторів відбуваються процеси руйнування оболонки самого обладнання, внаслідок чого хімічні елементи, наявні в їхньому складі, випаровуються та вимиваються в довкілля. Токсичні речовини переносяться повітряними потоками і випадають на землю. Потім через харчовий ланцюг (вода, рослини, тварини) вони потрапляють в організм людини, викликаючи тяжкі отруєння і навіть генетичні зміни. Лише одній пальчиковій батарейці «під силу» забруднити близько 20 м2 ґрунту або 400 л води, при цьому. До складу такої батарейки входять ртуть, кадмій, свинець, олово, нікель, цинк, магній та інші хімічні елементи і сполуки.

Загалом, у масштабах України до атмосфери та ґрунтових вод від електронних відходів щороку потрапляє понад 40 кг ртуті, 160 кг кадмію, 400 т інших важких металів, 260 т сполук марганцю.

Хто має відповідати за електронні відходи: досвід Європи

У 90-ті роки деякі європейські країни заборонили розміщення електронних відходів на полігонах, розповіла УНІАН завідувач кафедри екологічної безпеки Державної екологічної академії післядипломної освіти та управління Ганна Виговська. А виробників електронних приладів на законодавчому рівні в ЄС зобов’язали безкоштовно приймати відпрацьоване або непридатне для подальшого використання електричне й електронне обладнання, нести відповідальність за його утилізацію, зокрема й фінансову.

Наприклад, компанії Dell, Sony, Samsung, Nokia, Siemens/Fujitsu мають свої власні програми переробки, приймають стару техніку від споживачів та займаються або її модернізацією, або повторно використовують її окремі частини. Компанія Canon як виробник електронних виробів забезпечує збір і утилізацію відходів в кожній країні ЄС, де вона має національне торгове представництво.

А от у Німеччині у кожному супермаркеті встановлені спеціальні контейнери для прийому відпрацьованих батарей. Купуючи новий акумулятор для автомобіля, покупець зобов'язаний здати старий, інакше на нього накладають дуже великі штрафи.

У Польщі за викидання старої електротехніки у звичайні смітники можуть стягнути штраф до 1,5 тис. дол. (більше, ніж середня офіційна зарплата у країні). Стару техніку можна безкоштовно здати у спеціальні пункти прийому та в магазинах (за умови, що купується нова техніка). Спеціальні пункти організовують неурядові організації, котрі не беруть за це грошей, та приватні, котрі можуть брати сплату за утилізацію. Найбільша організація – ElektroEko – збирає 60% старої електротехніки у Польщі, і робить це безкоштовно. Неурядові організації і приватні фірми не платять тим, хто здає техніку. Зібране сміття вони віддають спеціальним заводам, які, власне, і заробляють на цьому.

До речі, навіть наші найближчі сусіди — білоруси — випередили нас у питанні утилізації електротехніки. Зокрема, у Мінську до тих, хто не має можливість самостійно доставити несправну стару техніку на переробку, за викликом може приїхати безкоштовне таксі.

Українські реалії: масову проблему «лікують» точковими методами

В Україні на сьогодні замість широкої мережі приймання та утилізації електронних відходів, спостерігаються лише поодинокі спроби, в основному громадськості, власними силами реалізувати ці завдання. Скажімо, переважно громадські організації проводять збір батарейок із подальшою передачею їх на переробку. В Україні наразі існує лише одне підприємство з утилізації батарейок — львівський завод «Аргентум», та й він не дуже завантажений роботою. Основна проблема – відсутність в країні централізованої системи збору і передачі на утилізацію відпрацьованих батарейок. Лише в останні роки в містах стали з’являтися пункти утилізації, куди громадяни можуть віддати старі батарейки чи акумулятори, які стають сировиною на переробному підприємстві. Або в організаціях, що активно використовують батарейки, встановлюють спеціальні скриньки. Наприклад, в Києві є один офіційний державний пункт прийому батарейок, а от скриньки для збору електровідходів останнім часом почали з’являтися на різних підприємствах, зокрема, в офісах ЗМІ, де «потік» батарейок об’єктивно високий (наприклад, в офісі медіагрупи «1+1» та СТБ), а також – в деяких годинникових майстернях.

Розібратися із більшим електросміттям інколи допомагають магазини, що проводять акції на кшталт «принеси стару техніку та отримай знижку на нову». Втім, не у кожного є бажання й можливість скористатись такими акціями (наприклад, людину може не влаштовувати асортимент товарів, що пропонуються на заміну). Ще один варіант, який трапляється, принаймні, у столиці – скористатись оголошеннями про купівлю брухту.

Зустрічаються й поодиноку випадки, коли людина сама знаходить фірму, яка займається утилізацією таких відходів, несе свій старий пристрій і навіть платить за послуги власні гроші. Як розповів у коментарі УНІАН директор київської компанії «Віатек» Віктор Драч (з 2010 року компанія надає послуги з утилізації застарілого або такого, що не підлягає ремонту обладнання), до них частіше звертаються іноземні компанії: «Приватні особи також звертаються. Ми переробляємо техніку різних виробників. Але 70% населення, коли дізнаються, що за утилізацію треба платити, дивуються. Нам ще до усвідомлення, що за все треба платити, далеко. Деякі віддають комп’ютер, і все. А деякі кажуть: «Я вам віддам  комп’ютер, ще й гроші за це платити – катастрофа!».

На законодавчому рівні врегульована хіба що обов’язкова утилізація оргтехніки державних підприємств. Як розповіла Ганна Виговська, держпідприємства повинні вести облік і списувати зі свого балансу техніку відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Наприклад, персональні комп’ютери підлягають бухгалтерському обліку й на них поширюється законодавство про амортизацію (строк амортизації 4—10 років залежно від типу комп’ютера). Списувати й утилізувати комп’ютери можливо тільки після закінчення цього терміну, хоча вони морально застарівають значно раніше. Для того, щоб утилізувати оргтехніку, юридична особа повинна звернутися до одного із спеціалізованих підприємств, які цим займаються, з проханням про проведення експертизи, і отримати висновок про те, що дана модель морально застаріла, знята з виробництва і ремонту не підлягає. Тільки після цього можна укладати договір з відповідною організацією про утилізацію відходів.

На сьогодні в Україні налічують близько півтора десятка підприємств, які займаються прийманням та переробкою різного виду електронних відходів. В Києві існує всього одна фірма, яка має відповідний пакет ліцензій. Як повідомили в Державному підприємстві «Укрекоресурси», утилізатору потрібно мати декілька дозволів від різних відомств – на утилізацію чорних, кольорових та дорогоцінних металів, скла, пластику та ін. І, за словами Віктора Драча, не так вже й легко ті ліцензії отримати. «Вирішити проблему відходів можна було б, якби наша держава не ставила таких серйозних перепон на шляху отримання ліцензії. Якщо стикнутися з цим, то зрозумієш, що це зовсім не просто. Людям не завадила б підтримка від держави, щоб не ставили палки в колеса», - розповів директор компанії.

Сьогодні, на думку асистента проекту «Громадське лобіювання впровадження в Україні європейських підходів до вирішення  проблеми електронних відходів» Дениса Павловського, переробка високотехнологічних відходів є доволі ризикованим бізнесом і, як будь-який бізнес, розраховує на певні пільги від держави. Крім того, списання старих комп’ютерів, іншої електронної техніки та відправка їх на утилізацію ще не стало буденним та простим способом безпечного поводження з електронними відходами в Україні. І щоб позбутися монітора чи холодильника пересічному екологічно свідомому українцеві доведеться власноруч шукати відповідні підприємства. Купуєш – плати, викидаєш – також плати.

«Вирішити цю проблему можна тільки на державному рівні, запровадивши принцип розширення відповідальності виробника. Виробники, які приходять на ринок або вже є, вони повинні виконувати законодавство і нести відповідальність як за виробництво, так і за утилізацію. За кордоном виробники створюють відповідні фонди, збираються кошти, які потім йдуть на утилізацію. Заводи переробляють відходи і вилучають ресурсно цінні компоненти – золото, срібло, платина тощо. У вартість продукту входить вартість утилізації. Тобто, коли виробники приходять на ринок і починають продавати свою продукцію, вони заключають договори з відповідними підприємствами. Зрозуміло, що відомі транснаціональні компанії, великі гравці ринку, мають свої потужності, розуміючи, що 90% цих відходів вони перероблять, а потім використають в подальшому виробництві. Є такі підприємства, які не мають таких потужностей. Тоді вони укладають договір і співпрацюють з іншими заводами», - ділиться міркуваннями Павловський. 

Відходи в Україні – поза межами правового поля

Вирішення проблеми електронних відходів в Україні також мав би забезпечити «Технічний регламент з поводження з відходами електричного та електронного обладнання», розробка якого в Україні здійснюється з 2008 року. Згідно з проектами цих законодавчих актів імпортери і виробники можуть як самостійно утилізувати електровідходи, так і підписувати договори на виконання робіт з організації збирання, заготівлі та утилізації відповідних видів техніки з уповноваженими підприємствами. Розроблено також проект Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Технічного регламенту з поводження з відходами електронного та електричного устаткування». Цим регламентом передбачається створення пунктів збору відходів електронного та електричного обладнання, які повинні розташовуватися у місцях, зручних для користувачів, та забезпечувати безоплатність послуг, що надаються цими пунктами для користувачів. Проте на даний час проект Регламенту тільки відправлено на перепогодження до центральних органів влади.

Наразі обговорюється ще один варіант вирішення проблеми. Як повідомили УНІАН у Мінприроди України, на даний час Міндоходів представило проект внесення змін до Податкового Кодексу, в якому передбачає централізоване стягнення коштів з імпортерів та виробників різних споживчих товарів з метою забезпечення за рахунок цих коштів належної організації збирання, заготівлі та утилізації відходів від зазначених товарів.

Однак, загалом проблему електронних відходів в Україні необхідно вирішити як в організаційно-правовому аспекті – створення фондів виробників, підтримка держави підприємств з утилізації відходів, так і в соціально-інформаційному: українців треба переконати в тому, що виносити на звичайний смітник поламаний пилосос чи ноутбук – не можна.

Інна Тесленко (УНІАН)

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter