21 марта в мире отмечается Международный день поэзии. Украинцы гордятся своим богатым литературным наследием. Частой темой украинских стихов является борьба за свободу и вера в счастливое будущее. В честь сегодняшнего праздника мы собрали 8 патриотических, трагичных и оптимистичных стихотворений от наших классиков и современников.
- Лина Костенко. Усе моє, що зветься Україна
- Андрей Кузьменко. Ти є сам собі країна
- Александр Олесь. Живи, Україно
- Владимир Сосюра. Я знову плачу мимоволі
- Сергей Жадан. Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі
- Павел Тичина. Я утверждаюсь
- Василий Стус. Моя Україна забула сміятись
- Василий Симоненко. Можливо знову загримлять гармати
Ранее мы публиковали интересные факты про украинских писателей, которые не расскажут в школе.
Лина Костенко. Усе моє, що зветься Україна
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,-
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є - дорога, явори,
усе моє, все зветься - Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
***
Андрей Кузьменко. Ти є сам собі країна
На твоїх джинсах американський прапор,
На твоїй майці - канадське кленове листя.
У твоїх очах видно тільки одне питання,
Хто менi скаже - чому я тут народився.
Не твоя вина - шо ти батька свого син,
А твоя біда - не вміти бути ним.
Не стидайся - то твоя земля,
Не стидайся - то Україна.
Добре там є, де нас нема,
Стань для батька нормальним сином.
Ти знову купиш струйові німецькі шузи,
Твої вуха давно вже звикли до чужої музики.
На твоїх губах застигла гримаса болі,
Чому я тут ще - я хочу давно на волю!
Не стидайся - то твоя земля,
Не стидайся своєї країни.
Добре там є, де нас нема...
***
Александр Олесь. Живи, Україно
Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!..
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.
До суду тебе не скують ланцюги,
І руки не скрутять ворожі:
Стоять твої вірні сини навкруги
З шаблями в руках на сторожі.
Стоять, присягають тобі на шаблях
І жити, і вмерти з тобою,
І прапори рідні в кривавих боях
Ніколи не вкрити ганьбою!
***
Владимир Сосюра. Я знову плачу мимоволі
Я знову плачу мимоволі…
Чому?.. Та хто б не плакать міг.
Ось люди, вирвані з неволі,
Ідуть по вулицях вузьких…
"Бабуся!.. Як вони терзали
Тебе… Все клацав їх курок…"
Вона ж як з ночі проказала:
"І не питай мене, синок…"
Махнула зсохлою рукою
Й пішла… А серце - йок та йок…
"Дівчино мила, що з тобою?
Де васильковий твій вінок?
Дівчино, де твоє намисто?
Хто розгубив його між трав?.."
"Моє намисто у фашиста,
Вінок мій німець розтоптав…"
І очі зблиснули… З металу
Ті очі сині, як мечі…
"Я на городі зарубала
Його сокирою вночі…"
Пливуть, летять думки печальні,
Страшним усе здається сном…
Біля військової їдальні,
Як тіні, діти під вікном.
В руках у них відерця з жерсті…
Я чую сльози на щоці…
Це з вами, о мої обдерті,
Обідом діляться бійці…
Ще попливуть потоки крові,
Все далі будем ми іти,
Щоб повне люті і любові
До щастя серце донести.
Сергей Жадан. Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі
Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.
Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.
Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами.
Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.
Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.
Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати немає кого, вона засинає.
***
Павел Тичина. Я утверждаюсь
Я єсть народ, якого Правди сила!
Ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила!
- а сила знову розцвіла.
Щоб жить - ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить - я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Московіє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів,
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!
Ти думала - тобою весь з'їдаюсь?
- та, подавившись, падаєш в траву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила,
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила!
- а сила знову розцвіла.
Сини мої, незламні українці,
я буду вас за подвиг прославлять,
- ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей з ярма спішіте визволять!
На слобожанських нивах, на подільських,
на Чорнім морі
я прошу, молю! - вбивайте ворогів,
злодюг кремлівських, вбивайте без жалю!
Нехай ще в ранах я - я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
***
Василий Стус. Моя Україна забула сміятись
Моя Україна забула
Сміятись. Вона гомонить.
Моя Україна не вщухла
Од прагнення жить.
Моя Україна не знає
Веселих світань.
Моя Україна палає
У мить догорянь.
Моя Україна тривожиться,
Бунтує, буя.
На чорнім рабованім торжищі
Вкраїна моя.
Її догоряє майбутнє
І тужить, ридає,
І в передвечірній сутіні
Лиш руки ламає.
І дивиться в небо - о, де вони
Надії і голуби?
Лиш демони, демони, демони
Старої ганьби.
Злітаються - ніби на здобич,
Злітаються спроквола
На роздоріжжя розтоптані,
Розіп'яті край села.
***
Василий Симоненко. Можливо знову загримлять гармати
Можливо, знову загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати,
Коли сини ітимуть на війну.
І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.
Але не я… Я квиснути не стану,
Хоч як не буде боляче мені,
За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.
За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні, прекрасні й молоді.
І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття -
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.
