Улітку 2004 року газета «Україна молода» започаткувала проект, присвячений тринадцятій річниці незалежності України, в якому брали участь відомі публічні особи. Перечитавши своє есе семирічної давності «Україна від лукавого» (газета «УМ», 13 серпня, 2004) я без вагань опублікувала би його й сьогодні як доказ того, що Україна рухається в майбутнє так, як люблять ходити малі діти – задом наперед. Бо те, що тепер відбувається з Україною і з нами, в Україні сущими, - є не що інше, ніж намагання повернути нас у минуле всіма доступними засобами страху і провокацій. Події 9 травня у Львові – дуже промовиста ілюстрація цього. Але маніпулятори державою і людьми швидко забули, чим обернулися для тодішньої влади її маніпуляторські здібності. Через те (якби моя сила), новий роман Юрія Щербака «Час смертохристів. Міражі 2077 року» я би зробила щоденною книгою для тих, хто приймає щоденні державні рішення, які обертаються щоденними життєвими драмами чи не для кожного громадянина поки що існуючої «території Україна». Адже насправді ця книга – нібито «міражі 2077 року», – є не чим іншим, як найточнішою фотографією сьогоднішніх українських реалій. «Час смертохристів» - близнюк «Записок українського самашедшого». Бухгалтерська точність обліку всесвітнього самашествія у виконанні Ліни Костенко блискуче і жахко доповнюється аналітично-точним обліковуванням надр безумства, цинізму і безвідповідальності сучасної української владної верхівки, в якої вистачило нахабства привласнити собі титул сучасної еліти.
УКРАЇНА МСТИВА
Україна перевертається до точки неповернення, думаю я, читаючи і слухаючи щоденну несосвітенну брехню, продуковану із відкритого фронту під назвою «Держава проти Громадянина». Не так давно я сама відчула на собі видимий і невидимий почерк її правоохоронної системи. І тепер я добре знаю, яку мету мали 10 (десять!) генералів, 9 (дев’ять!) полковників і кілька менших чинів у погонах Української держави впродовж осені – зими 2010-2011 року, обкладаючи мене і мою родину частоколом шантажу і залякування. Нібито за одне слово у книжці, а насправді – за мою однозначну позицію у час новітнього українського безуму! Це я зрозуміла із заведеної на мене справи №38380 в Печерській районній прокуратурі. А коли б я була власником шматка газової труби чи учасником податкового майдану, що тоді?! Писати б мені – не переписати листи з-поза ґрат, як того вимагав від Генпрокурора комуніст Цибенко? Чи мені й далі чекати оцього, озвученого нещодавно у однозначно провладній газеті «Сегодня» (15 березня 2011р.) ще одним послідовником Леніна – нардепом Царьковим: «Таким авторам надо бить морды. Но поскольку она женщина, пусть ею занимаются правоохранительные органы». Ви не повірите, але займаються і до сьогодні! Вже у квітні після повернення з гастрольного туру Канадою сусіди знову повідомили: у мою відсутність троє міліціонерів цікавилися моєю скромною персоною. Троє! Абсурд? О ні! Помста карликів. Так що про відповідальність відомства Могильова не йдеться? А все одно доведеться! Не тепер – то в четвер. Не за мене – за інших.
Але, читаючи «снодійне» повідомлення Генпрокуратури від 7 травня про «нормальний тиск» і мало не санаторно-курортний стан здоров’я Юрія Луценка в СІЗО, уперше в своєму житті я захотіла прокинутися будь-де, лише би поза межами цього жаху, цинізму, нелюдяності і брехні. Судячи із цього «людинолюбного» повідомлення, ближчим часом українські громадяни самі пробиватимуться в СІЗО не лише для покращення стану свого здоров’я, як у радянські часи пробивалися до Криму, але і задля можливості поспілкуватися з VIP-персонами владного Олімпу.
Про совість зараз говорити не будемо. Та задля справедливості хочеться прицвяшкувати словами когось із тих, хто хоча би в інтерпретації «95 кварталу» чув бодай би пародію на слово «совість». Бо вже все так безпардонно і розв’язно… Проте ці хлопці і дівчата із совістю не товаришують. І не приховують цього. Ба, вони навіть чваняться відсутністю оної, оскільки, бачте, «голуба» мрія декого з них – побачити Луценка з мітлою на Хрещатику. Але у мене є одне питання: шановні! А скільки за час помстивого сидіння Юрія Луценка під вартою держава витратила на його утримання? А скільки втратила в репутації? І чи зменшилася за цей час сума інкримінованого Луценкові боргу перед державою в 40 тисяч гривень? Може, у такому разі варто було його справді випустити на громадські роботи – і бодай би таким чином спробувати поповнити державну казну, а не влаштовувати йому лікнеп про шкідливість голодування за участі лекторської групи у складі омбудсмена і Генпрокурора? Чей, не їхній профіль. Хоча, чому б ні? Огранювач діамантів може бути в нас міністром аграрної політики… Мабуть, усі ці хлопці й дівчата, які не товаришують ні з совістю, ні з елементарною логікою, забули простий закон природи – накопичувана енергія обиди від несправедливості не зникає безслідно. Вона перетворюється на спротив – і вже не мовчазний, що дуже промовисто продемонстрував ефір із Савіком Шустером на Першому національному 6 травня. Вам, хлопці й дівчата із влади, ще не страшно?!
Вам не страшно було так нахабно і цинічно плюнути на 64 відсотки виборців міста Чернівці, які безпрецедентно для України уп’яте (!) обрали своїм мером Миколу Федорука, що ви за кілька місяців після виборів міського голови по-рейдерськи захопили його крісло? Адже землетрусу в Чернівцях не спостерігалося. Зсуву також не було, окрім, хіба що зсуву в неосвічених і безвідповідальних головах. Ви думаєте, оці 64 відсотки вам пробачать це нахабство? Не тепер, то в четвер…
УКРАЇНА РОЗПЕРЕЗАНА «Велика політика з Євгенієм Кисельовим» на «Інтері» напередодні цьогорічної провідної – поминальної – неділі могла вивести з рівноваги навіть мертвого, камінного чи дубового. А що вже казати про малоосвічених, але щирих прихильників «Свободи»? А людина жива, думаюча, для себе того вечора робила висновок однозначний: Держава руками своїх ключових посадовців знову холоднокровно долучилася до сонму свідомих і відомих провокаторів і вона, Держава, загрозливими темпами стає небезпечною для будь-якого її громадянина, дарма що український Президент заколисує світову спільноту готовністю «забезпечити безпеку світові». Тут би втримати контроль над безпекою у власній країні…
Знаю-знаю: дотепники замахали руками, мовляв, до чого тут держава, коли канал «Інтер» - структура приватна. Я не належу до дотепників, тому в мене питання до Валерія Хорошковського: з якого це часу й у відповідності до якого закону, шановний Валерію Івановичу, спеціальна служба, покликана всіма доступними їй засобами обліковувати і тихо, «без шума и пыли» (навіть у часи розгулу демократії і свободи) нейтралізувати найменшу загрозу національному спокоєві й національній безпеці, стала «продюсером» політичних провокаторів та ідеологічних «сміттярів»?! Бо як по-іншому класифікувати те, що відбувалося в стінах вашої, таки вашої, студії напередодні поминальної неділі, незадовго до 9 травня, яке 95 відсотків українських громадян визнають святом?
Чесно кажучи, маніакальна тирада на «Інтері» одеського Маркова з його по-провокаторськи ідентифікованою «Родиной» могла вразити хіба що безнадійно довірливих, психічно хворих чи невиліковно заангажованих. Нормальні люди (а я упевнена, що їх в Україні переважна більшість), пропустивши крізь вуха заздалегідь продуману маячню цього «хлопчика на побігеньках» у різного штибу затуліних і корнілових чи яких там іще ФСБ, могли хіба що схопитися за голову лише від однієї думки: чи можливе щось подібне у більш-менш розвинутій країні, щоб власність, контрольована головою Служби Безпеки держави, стала ключовим майданчиком для публічного нагнітання розбрату, фактичного заклику до громадянського протистояння у день державного свята, ескалації неприязні і т.д.? Поїзд до Львова формувався на «Інтері»?
Бачачи трохи світу, можу сказати, що подібний тандем неможливий у принципі навіть не дуже демократичних країн. Свобода слова? О ні, панове! Свідома провокація, підтримувана на найвищому рівні. І геть начисто відсутній бодай би натяк на професійну честь і професійну солідарність. Мені так і свербить уточнити в голови СБУ: чи, бува, випадково не ви, Валерію Івановичу, як писали тодішні ЗМІ, відповідали за спецпідрозділ «Альфа» й керували операцією звільнення, коли «беспредельщики» Маркова у березні 2009 року в Одесі тицяли об асфальт співробітників Служби Безпеки України, захопивши їх заручниками (!!!)? Чи не СБУ устами її тодішнього очільника повідомила громадськості, що очолювана Марковим партія «Родина» фінансується з-за кордону й веде антидержавну діяльність? Чи не СБУ оголошувала Маркова в розшук? Чи не наше Міністерство юстиції знімало партію «Родина» з реєстрації? І що змінилося відтоді, що розшукуваний Марков став рупором людиноненависництва у студії теперішнього голови СБУ?! Ваші співробітники підтримують вас, Валерію Івановичу, коли ви так виразно підтримуєте провокатора Маркова? А суспільство?
Можливо, марковські бздури, як кажуть у Львові, не викликали б у мене такої реакції, коли б не озвучений ним намір організувати напівпритомний марш у Західній Україні саме 9 травня. Та ще нахабна брехня про стан пам’ятників загиблим воїнам саме на західній Україні, через що Марков так «активізувався» з екрана «Інтера». Тому в мене виникло таке запитання до Хорошковського: у вас, шановний Валерію Івановичу, так погано працюють аналітичні служби чи у вас невидющі й німі генерали очолюють управління СБУ у Львові, Тернополі, Івано-Франківську? Чи вони вам не доповідають, що на Західній Україні стан пам’ятників полеглим у роки війни – абсолютно нормальний, дай Боже, так у кожному регіоні?! За два останні тижні я проїхала чотирма областями – Чернівецькою, Івано-франківською, Львівською, Волинською – і на власні очі бачила це: прибрана територія навколо пам’ятників, цвітуть чи вже повідцвітали тюльпани й нарциси. А на Волині була навіть на панахиді біля такого пам’ятника, відправленій сільським священиком. Можу показати місця.
Мене не цікавить, до мечеті, синагоги, храму чи на сміттєзвалища ходить одеський «рятувальник» західноукраїнських обелісків Ігор Марков. Але аналітики з СБУ мають знати, що поминальні дні для християнської Західної України за своєю сутністю не менш важливі, ніж Різдво й Великдень, і тому не слід дражнити «западну» брехнею на кшталт марковської. Там, «на западній», напередодні Проводів прибирають УСІ могили, і символічні також. Чи в СБУ не знають, що на галицьких, волинських, буковинських пам’ятниках – символічних могилах золотом вибиті імена тих, хто поліг у чужих землях, а тут, по селах і містечках, земляки совісно облікували їхні імена? Бо вони – чиїсь прадіди і діди, дядьки і батьки нині сущих. І сущі про них пам’ятають без нагадувань і псевдодопомоги провокатора Маркова.
Але навіщо «Інтеру» (Хорошковському) було давати старт цій розперезаності незрілого розуму у виконанні недавно ним же, відомством Хорошковського, розшукуваного чи то напівзлочинця, чи то утриманця спецслужб? Адже озвучений намір провокації – це вже половина провокації. А засвічений утриманець – спалений.
…Кілька днів тому у Львові я відчула, як декому з особливо гарячих загорілася в жилах кров від інвектив одесита, безсоромна «швидка настя» якого поширилася на всю Україну найрейтинговішим телеканалом. І я знаю, як насправді боліли голови львівських чільників, щоб не допустити жодної провокації 9 травня. Зумисне підтриманої чільником Служби Безпеки України?! А кого ж тепер, після вдало проведеної у Львові 9 травня спецоперації з дискредитації всього, що можна здискредитувати на окремо взятій території, – кого переслідуватимете законом, шановний Валерію Івановичу? Не себе, сподіваюся… Бо вже поза межами будь-якого розуміння і здорового глузду є озвучена ЗМІ теза про те, що Ви – такий же маніпулятивний матеріал у руках якогось московського Шувалова, як Марков – у Ваших, шановний пане Хорошковський. Не вірю! – хоч випустіть на мене ще кілька гончих у погонах чи тролів у Інтернеті. Невже такий сучасний чоловік може бути також у когось на побігеньках?!
О, ЧАСИ…
…о провокації, - додала би я до портрета епохи. І неспокій. Великий неспокій збуреного і збудженого суспільства, минуле і теперішнє якого щодень свідомо мінують політики. Ось тепер уже Добкін збирається 22 червня їхати до Львова слідами Маркова і «Русского единства». Мабуть, хоче тюрму на Лонцького відвідати. З її підвалів дотепер не вивітрився запах людської крові.
…Але так вже було, панове! Закладені міни детонують. Вони небезпечні для всіх. І для мінерів також. Ви забули? А я пам’ятаю, яка ескалація ненависті (авторства того ж таки московського Шувалова) панувала в суспільстві до 2004 року. Як озвучувалися такі ж людиноненависницькі гасла і як провокували Схід і Захід. Розперезаність влади тоді досягла евересту. Суспільство відреагувало. Ви не забули? Відреагувало навіть під загрозою бойні з боку держави. Навіщо ви, успішні хлопці й дівчата з політичного Олімпу, так ненавидите нашу землю, Вітчизну і її людей, що ви й тепер випалюєте її, як напалмом? А вона ж, землиця наша, - джерело вашого неміряного добра. І люди на цій землі хороші. Як на Сході, так і на Заході, хто би як не намагався втовкмачити інше. І загроза вам, хлопці й дівчата, прийде зі Сходу – не із Заходу. Тому мені дивно, що ви так люто ненавидите і Того, хто мовчки дозволяє вам цю нечувану розперезаність. Інакше навіщо ви із такою космічною швидкістю підрубуєте ніжки розгойданого крісла під Ним? Ви це вже відчуваєте, Вікторе Федоровичу, чи ще ні? Леонід Данилович з Віктором Андрійовичем мають у цьому унікальний досвід. Могли би ексклюзивно попередити. У них також не було придворного блазня, вони також не читали газет і не дивилися телевізор. Наслідок відомий – суспільний облизень. Але вони могли би поділитися досвідом. Бодай би із суспільством. Адже за диявольські ігри правителів завжди спершу розплачується народ. Однак модерний світ такий, що в суспільстві дедалі твердішає думка: вожді – такі ж вразливі, як звичайні люди. Хіба історія, та що історія, телевізійні новини не спонукають верхи до таких роздумів? Бодай би історія президента Кучми?! Це ж він сказав: «Україна – не Росія». А таки не Росія.
Та хто про це на Банковій думає…
Марія Матіос, письменниця
