Кілька років тому я наполегливо стверджувала, що Сполучені Штати Америки - це останнє місце, куди я б хотіла поїхати. А от тепер мучуся ностальгією за цією країною, дивлюся американські блокбастери і видивляюся знайомі місця, впізнаю міста за хмарочосами або пляжами. Яка вона все-таки інша!
Скільки міфів руйнувалися і скільки виявилися реальністю. Тільки приїхавши туди, за Атлантику, починаєш усвідомлювати величезність їх американського світу, країни нескінченних автострад і маленьких однакових містечок.
Тієї самої одноповерхової Америки, де скрізь одні й ті ж магазинчики, супермаркети, готелі, фаст-фуди. Тільки великі міста мають свої «обличчя», усі решта зливаються в щось схоже одне на одного.
Дивують відстані. На географічній карті між Нью-Йорком і Вашингтоном нібито дрібниця, а ось їхати доводиться 5 годин. Для мене це як половина України, та й з масштабами Європи не порівняти. Величезна країна, але більше цього вражає організованість життя всього цього численного народу.
Варто тільки подивитися на Америку вночі, з висоти під час перельоту із західного на східне узбережжя! Добре видно міста, що світяться, великі і маленькі, їх велика кількість і вони переплетені, як нейрони головного мозку.
Там скрізь живуть маленькі люди, в житті яких все налагоджено, передбачено і по-своєму чудово, бо не так страшно дивитися в майбутнє. Вони живуть не багато, але мають усе необхідне, щоб не злобитися і не заздрити. Можливо тому багатьох дивує їх усмішка, а чому їм не посміхатися в їх спокійному ситому житті, в якому майже немає місця обману і соціальній несправедливості.
Інша справа великі міста, можна навіть сказати - важливі. Нью-Йорк нагадує молодого перспективного, амбітного бізнесмена, він постійно кудись біжить, домовляється, робить гроші і обов`язково, за всяку ціну хоче стати мільйонером.
Вашингтон респектабельний, спокійний і дуже освічений – мозковий центр країни, контроль і управління, честь і совість нації, Лос-Анжелес, Сан-Франциско - міста творчі, експресивні: кіно, музика, нетрадиційні вечірки, секс, наркотики і рок-н-рол. А ще пляжі, немислимі милі піщаних берегів, Кі Вест, Майямі, Вірджинія біч, Малібу, Санта Барбара.
Природа Америки взагалі щось неймовірно привабливе, незліченна кількість національних парків дивовижної краси і різноманітності, особливо приголомшує межа між абсолютною штучністю і вічністю природи, - це Лас Вегас і каньйони довкола нього.
У тих місцях чітко відчувається тлінність і швидкоплинність нашого людського життя, коли стоїш на краю Великого Каньйону, зазирнувши вниз з висоти в півтори тисячі метрів на річку, яка текла тут мільйони років тому, інакше бачиш гордовитість людей, розумієш, що ми тільки епізод в історії нашої планети. На тлі краси природи, Лас Вегас виглядає, як нарікання про дурість, пихатість, жадність і неробство наших захоплень. Місто свято, місто несправджених надій і несподіваних подарунків долі.
Та не тільки Лас Вегас здається містом швидких перемог, вся Америка роками була і є Меккою для всіх спраглих свободи, визнання, рівності, країною великих можливостей. Все це так і є, от тільки ціною всьому цьому є невпинна праця.
Скільки націй перемішалися в цьому казані, тут тобі навряд чи закинуть тим, що ти емігрант, але саме тут ти маєш можливість повною мірою оцінити не тільки себе, а й націю свого походження. Дивно, наскільки одні нації дружні і згуртовані, а інші сварливі і заздрісні. Звідти, з іншого боку Атлантики, з великої відстані ще краще видно, яке місце в світі займає твоя рідна і така особлива країна - Україна.
У тій чужій країні в тобі народжується дух борця, ти починаєш розуміти, що можна жити по-іншому, успішніше, гідно, чесніше, відстоювати свої права і бути почутим.
Бути людиною, на яку зважають!
Рада Чорна, Львів
Від редакції. Рада Чорна після закінчення українського економічного вузу стажувалася в одному з університетів США за фахом «прикладна економіка». Песимізм автора, який повернувся на землю предків, «землю обітовану», цілком може стати предметом дискусії: а чи потрібні взагалі країні розумні і освічені молоді люди? Чому вони не запитані ні українським бізнесом, ні державою? Чи все-таки краще виїжджати туди, де їх чекають, де вони можуть бути людьми «на яких зважають»?
Схоже, що Україна - напередодні конфлікту поколінь. Кращі з тих, кому «трохи за двадцять», - агресивні, амбітні, розчаровані, позбавлені надій і очікувань. Вони не хочуть бути черговим «втраченим поколінням», незапитаним на ярмарку пихатості нуворишів українського істеблішменту. Ізоляціонізму і беззмістовності бунту молодих приходить кінець. Руйнівний потенціал молодих у всі часи був величезним. Сьогодні українські Сартр, Маркузе ще не оформили гасла для молоді. Але, очевидно, це вже не за горами. А що думаєте Ви?
