Незважаючи на те, що Юлія Володимирівна Тимошенко давно й яскраво увійшла до масової свідомості мільйонів українських громадян – вона й досі залишається однією з найбільш незбагненних, неочікуваних і драматичних постатей в політичному житті України кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя.
Її енергетику і самовіддачу – аж до повного вичерпання сил, до знемоги – можна порівнити хіба що з таким явищем глобальної масової культури, як Мадонна. Можливо, невипадково саме Мадонна створила кінообраз Евіти Перон, яку – я переконався в цьому під час мандрівки по Аргентині – й досі пам’ятають і люблять жінки цієї дивовижної латиноамериканської країни. Задаймо, як часто і друзі, і недруги порівнювали Юлію Володимирівну з Евітою.
У ставленні до ЮВТ не буває нейтральних, сірих, байдужих півтонів. Її – або пристрасно люблять, або люто, затято ненавидять. Зона нейтрального ставлення до неї звужена максимально.
Вона для багатьох – найбільш популярний у народі лідер опору силам зла, символ надії на пришестя світла. Її образ став фольклорним, карнавальним у категоріях Михайла Бахтіна, 115-у річницю від народження якого відзначатимемо цими днями.
Народ ПРОБАЧИВ Юлії Володимирівні її бізнес-минуле, він ПОВІРИВ в її духовне відродження, в її призначення, бо недаремна була наука Христова, коли книжники та фарисеї вимагали каменувати грішницю – а Він сказав: «Хто з вас без гріха, - нехай переший на неї той каменем кине!.. А вони, це почувши й сумлінням докорені, стали один по одному виходити» (Євангеліє від Івана, 8:7,9).
Чи не тому Юлія Володимирівна стала одним з найбільш зненавиджених, цькованих політиків у болотяному пейзажі вітчизняних борців за владу. Проти неї боролися й борються об’єднані сили української політичної бійні – угодовані в псарнях влади вівчарки й недобиті владою опозиціонери, ліві марксисти і праві нацисти, «друзі народу» і запеклі україножери. Якби всі недруги Юлії Володимирівни об’єдналися на платформі боротьби з нею – склалася б неабияка за силою партія. Партія ненависті до однієї з найяскравіших і найталановитіших жінок.
Але справжні партії будуються не на ненависті, а на любові.
Спостерігаючи за політичними зіткненнями в українському партійному житті, що радше нагадують, а може, невдовзі перетворяться на громадянську війну «всіх проти всіх», я помітив дивну закономірність: жінки, які вважають себе суперницями ЮВТ і виходять на прю з нею, всі як одна стають схожі на відьму-мачуху з казки про Білосніжку, яка вдивляється в чарівне дзеркальце, чекаючи вимріяної відповіді, що вона (відьма) найкрасивіша. Не дочекаються...
Тут ми вступаємо в ірраціональну царину фрейдизму - у чорну тінь непереборних жіночих ревнощів й невиліковних комплексів. Це вічна, як людство, хвороба заздрості до тієї, якій Бог дав так багато – і вроду, і розум, і любов, і страждання, і вершини успіхів, і катастрофи поразок.
Так графомани заздрять геніальному поетові, не розуміючи, яку нелюдську ціну доводиться йому платити за зоряну долю.
Природа чоловічої ворожості до ЮВТ – інша. Тут головним є доморощений мачизм, який вважає, що не «жіноча це справа керувати державою»; тут і розгубленість самовпевнених чоловічих шовіністів, коли раптом ці пани починають розуміти, що тендітна жінка має більше права на владу, ніж вони, будучи більш рішучою, швидкомислячою, компетентною і далекоглядною.
Найбільш ганебною є категорія духовних “жиголо» - політичних повій у чоловічій подобизні, які примазалися до Юлії Володимирівни з метою використати її впливи і владу (коли влада була) і, вирішивши «свої питання», зрадили її.
Звичайно, не будемо спрощувати: є в ЮВТ і серйозні політичні опоненти іншого гатунку: це так звані «молоді вовки» нової генерації, які вбачають у Юлії Володимирівні свого головного конкурента. Вони, як показав досвід Народного комітету захисту України, не хочуть навіть і чути про якісь спільні дії проти тупого бульдозера влади, сподіваючись, що він знищить усіх суперників, тільки не їх самих. Яка наївна самозакоханість і короткозорість, яке повторення помилок 1917-1920-х, 1930-х років, коли сили, що могли протистояти комунізму й нацизму, були вміло поділені, розсварені й знищені поодинці...
Забуття історії веде до її повторення.
Проте незважаючи на всю аморальність і зрадливість переважної більшості українських політиків, Юлія Володимирівна Тимошенко має вірних друзів, які в годину лихих випробувань у минулому й тепер не кинули її, не піддалися на тиск репресій, підкупи й наклепи.
Адже кожному неупередженому спостерігачеві зрозуміло, що Юлія Володимирвна була, є і залишається найбільш небезпечним опонентом олігархічно-феодального режиму нової напівчервоної монархії.
Не «молоді вовки», які ще не пройшли випробування на стійкість, а саме вона є мішенню №1. І після виборів до органів місцевого самоврядування, незважаючи на шалений тиск і всі електоральні втрати, залишається безсумнівнимлідером опозиції, подобається це комусь, чи ні.
Перебуваючи у великій політиці з десяток років, ЮВТ встигла зробити навдивовиж багато, ставши зрілим державним діячем, утримавши на чолі уряду найбільш жорстокі удари глобального фінансового шторму, перетворившись на загальнонаціонального лідера, визнаного в Європі і світі.
Але ще більше – не встигла зробити. Чогось не встигла, щось не дали втілити в життя, чогось не додумала.
Як людина емоційна, ризикована і реактивна вона нерідко помилялася. Серед її стратегічних помилок я б назвав такі:
- підтримка месіанських претензій Ющенка у 2004-2005 роках;
- спроба створити «ширку» з Партією регіонів;
- віра в можливість досягнення компромісу з Путіним.
Поразка 2010 року стала неабияким випробуванням для лідера БЮТ. Поразки такого масштабу ламали не одного державного діяча, назавжди викидали неслабких людей з безжальної центрифуги політики, часом із життя.
Юлія Володимирівна витримала, про що свідчать останні події: її поява на загальнонаціональних політичних ток-шоу опинилася в центрі уваги суспільного життя, її блискуча риторика, сарказм, почуття гумору і знання багатьох гірких істин сьогоднішнього державного буття знову, як і колись, ефективно поборюють брехню, тупість, некомпетентність режиму.
Їй багато речей треба переосмислити: уроки поразки, системні й кадрові помилки в побудові партійного механізму. Їй ще треба написати книгу про майбутнє, про місце України у світі. Їй ще треба наново створити дієздатну партію ідеологічного, а не бізнесового типу. Їй ще треба розповісти світові про Україну – про помилкові ілюзії та про реальні факти. Їй ще треба повернути владу народу.
Ця вродлива тендітна мужня жінка – велика донька українського народу, виняткове явище в історії нашої держави. Її треба берегти, як береже народ свої найбільші історичні й культурні скарби.
Сподіваємось, що Юлія Володимирівна Тимошенко зможе уповні виконати місію, призначену їй долею.
Юрій Щербак, письменник, Надзвичайний і Повноважний Посол України
