Думаю, ми, російськомовні громадяни України, здатні показати, що можна, залишаючись росіянами, любити країну, в якій живеш. Любити, не замикаючись при цьому в російськомовне гетто...
Недавно російський МЗС знову перейнявся ставленням української влади до проблем “російськомовного населення” і російської мови в Україні, закликавши в посередники для вирішення питання навіть ОБСЄ. Відкритий лист до російського МЗС від російської співвітчизниці
Дорогий російський МЗСе!
Безмірно радіючи від прояву вашої батьківської турботи, хочу повідомити, що ваші тривоги абсолютно марні. З російською мовою ми, етнічні російські громадяни України, живемо у цілковитій згоді й гармонії. Ба більше, в дні сумнівів і обтяжливих роздумів про долю нашої етнічної прабатьківщини (маю на увазі напружену обстановку на Кавказі, кепський стан Газпрому, кризу, відсутність громадянських свобод і свободи слова) російська мова – одна нам підтримка й опертя. Не будь її, як не впасти в розпач побачивши, що коїться в Росії, яка нам зовсім не чужа країна.
Принагідно хочемо повідомити, що нас ніхто не «дерусифікує». Нам, щасливим носіям мови Пушкіна, Толстого і Достоєвського абсолютно не тяжко вивчити ще й мову країни, в якій ми живемо. І, перефразуючи класика, можу сказати: «Римський імператор Карл V вважав, що іспанською з Богом говорити, французькою – з друзями, німецькою – з ворогами, італійською – з жінками. Але знав би він українську, він визнав би в ній милозвучність італійської, легкість французької, фортецю німецького, щиросердя іспанської». Але ви маєте рацію в тому, що публічна сфера застосування російської мови звужується, і цей мовний простір російська мова мусить віддати українській, а потім, можливо, ділити її з англійською мовою. Але в нас, носіїв російської мови, з`являється чудова нагода продемонструвати ще одну грань нової російської культури: ненав`язливість і толерантність, здатність жити в країні, де державною є інша мова і при цьому не впадати в істерику, що рідна тобі російська мова перестає домінувати.
Як часто Росії доводилося чути закиди, що в усіх республіках колишнього СРСР національні мови втратили динаміку свого природного розвитку через тиск російської. І, можливо, в побуті та з друзями - російськомовним громадянам України - вийти показати всьому російськомовному світові за кордоном, що можна, залишаючись росіянами, любити країну, в якій живеш. Любити, не замикаючись при цьому в російськомовне гетто. І, можливо, побачивши таких росіян, народи пострадянських країн, зрозуміють і повірять, що російська духовність – це не абстрактний символ, не вислів з арсеналу сучасних пропагандистів, а що вона таки існує. Ми зможемо це довести, якщо нам не заважатимуть політики. В тому числі з «близького зарубіжжя».
А за російську не хвилюйтеся. Ми її не забудемо, ми так само, як Гоголь, вважаємо, що в ній що звук, то дарунок, все зернисто й крупно, як перли.
Оскільки коло ваших турбот про Україну неймовірно широке, додатково повідомляємо: серце нашої ГТС б`ється абсолютно спокійно і перебуває в режимі любові до газового постачальника. Громадяни похилого віку, які до 60-х років сиділи по лісах, відчайдушно і безрозсудно бажаючи вибороти в лавах УПА незалежність України у країни, яка мала атомну бомбу, одержують свою порцію пошани і визнання. Наш парламент, хоч і вовтузить одне одного, здається нам місцем живішим, ніж мертво-спокійна одностайність Думи. І визнаймо – між нами росіянами – не все так погано в Україні, оскільки програма переселення до Росії співвітчизників так і не стала масовою.
Марина Лаптєва
