Театр починається з людини: як актори Драмтеатру в Маріуполі вижили, вибралися з окупації та відновили роботу в Ужгороді
13:04, 05.12.2022
12 хв.
Частина трупи Донецького академічного обласного драматичного театру міста Маріуполь отримала тимчасовий прихисток в Ужгороді. УНІАН дізнавався, як актори пережили бомбардування, змогли виїхати на підконтрольну Україні територію та відновили діяльність театру на сцені Закарпатського академічного облмуздрамтеатру імені братів Шерегіїв.
Драматичний театр в Маріуполі став широко відомий всьому світові після страшних подій 16 березня. Тоді росіяни нанесли авіаудар по будівлі, яка використовувалася місцевими жителями як укриття. Перед входом до закладу великими літерами було виведене слово "ДІТИ", однак ворог не пошкодував нікого. Внаслідок бомбардувань загинули сотні людей.
Колектив театру роз’їхався. Хтось подався у Крим чи й навіть до РФ, хтось – на території, підконтрольні Україні, в Європу. З колишнього творчого складу у близько дві сотні працівників на заклик відродити театр в Ужгороді відгукнулися заледве понад десяток. Вони зуміли не тільки відродитися на Закарпатті, а й презентувати виставу "Крик нації" - про життя та творчість українського поета Василя Стуса. Мужні актори, які вижили під бомбами, показали всьому світові, в тому числі агресору, що українську культуру так просто не вбити.
Від суцільної російщини – до українського світосприйняття
У 2016 році Донецький академічний обласний ордена Пошани російський драматичний театр в Маріуполі перейменували на Донецький академічний обласний драматичний театр. Саме з того часу він намагався відмежуватися від російщини, щоправда, як зараз розповідає режисерка театру, яка виконує обов’язки директора-художнього керівника, заслужена артистка України Людмила Колосович, це були тільки "спроби відмежування", а не реальне бажання. З назви викинули слово "російський", а з душі театру – ні. Тож 80% репертуару після перейменування й надалі складали твори російських авторів, які звучали зі сцени російською мовою.
Відео дня
"Донецький театр у Маріуполі тільки називався українським, насправді до схвалення відповідного законодавства він був російським. Коли перейменувався, по суті, це ні на що не вплинуло: переважна більшість репертуару й надалі була російськомовною, актори спілкувалися російською, і щось змінити було складно, – пригадує Колосович. – Я приїхала в Маріупольський театр з Києва, сподіваючись, що їду працювати в український театр Донеччини. Мої сподівання були марними: переважно російські (за корінням та менталітетом) колеги мою українськість не сприймали, це був конфлікт двох культур, тож після півторарічної роботи в театрі в голові була одна думка – звільнитися. Не встигла: почалася повномасштабна війна…".
Невдовзі після початку російського вторгнення пані Людмила отримала пропозицію від Донецької військової адміністрації відновити діяльність театру. Довго не погоджувалася.
"Я не хотіла очолювати трупу, бо переважна більшість у ній мали проросійську позицію, і я з ними працювати категорично не хотіла…", - розповідає вона.
Переконало її прохання очолити заклад для збереження української культури Донеччини. Для людини, яка має українське коріння, яка росла в українському середовищі й палко любить Україну, це стало переконливим: "Я розуміла, що буде важко, але так само добре усвідомлювала й інше: порівняно з фронтом – це дрібниця…".
За її словами, місцем відновлення театру обрали Ужгород через те, що це - найвіддаленіша точка від російського кордону, від зони бойових дій. І саме тут почалася нова сторінка в історії Донецького драматичного театру – на сцені Закарпатського академічного обласного муздрамтеатру.
Врятуватися з-під завалів розбомбленого театру і знову вийти на сцену
Наприкінці травня в. о. директора Людмила Колосович, щоб відновити діяльність трупи, запросила до відновлення театру акторів-маріупольців, які були на ту мить на підконтрольній території України та в Європі.
Екс-керівниця музичної частини театру, акторка Віра Лебединська діставалася найзахіднішого обласного центру України буквально з-під ворожих обстрілів. Спочатку в 2014-му їй довелося тікати з окупованого Донецька – знайшла прихисток у Маріуполі, згодом російський загарбник дійшов і туди. На початку березня вона схопила кота й особисті речі та поїхала до рідного театру, там переховувалася разом з сім’єю колеги по театру - у своєму кабінеті.
Того страшного дня, 16 березня, як пригадує пані Віра, з самого ранку наче якась напруга розлилася в повітрі.
"Мені весь час хотілося піти в костюмерний цех, щось взяти, я вже не пригадаю, що… А моя подруга мені постійно говорила не йти. Ніби відчувала щось. І якби я пішла тоді, то вже не жила б, – пригадує акторка. – Бо буквально за якусь мить почули гул літака, свист, сховалися в кімнатці, й наче все застигло... Сильного звуку удару не було, а наче якийсь вакуумний бабах. Посипалася штукатурка, вилетіли двері в сусідній кімнаті, почали кричати люди, кликати на допомогу… Та скоро все затихло".
Сергій, чоловік колеги Оксани, розтормошив Віру й наказав тікати. Його страшні слова жінка повторює й нині з жахом: "Там театру більше нема, одні трупи". У чужій куртці, гукаючи кота, Лебединська вибігла нагору, де її зустріла ворожа артилерія.
А потім був біг наосліп разом із Оксаною, Сергієм та їхнім синочком темними, страшними вулицями в бік моря. Все здавалося якимось апокаліптичним фільмом – зруйновані будівлі, темрява, страх, розпач. Якісь жінки, які дали прихисток, волонтери, які допомогли виїхати в бік центральної України, й віра в диво: "Тільки Господь нас врятував тоді…".
В Ужгороді Лебединська продовжує працювати акторкою. Статечна жінка з неймовірно гарними і сумними очима зізнається, що зараз згадувати пережите їй уже трішки легше. Забувати страшні події допомагає час та робота, і за останнє вона безмежно вдячна Людмилі Колосович: "…За те, що працюю, що маю можливість дихати на повні груди – займатися улюбленою справою".
Провідний майстер сцени Ігор Китриш згадувати пережите не любить. Він теж потрапив до Ужгорода на запрошення Колосович, привіз сюди родину, тут будує нове життя. Він та його рідні теж бачили пекло, були у його серці – там, де навіки залишилися друзі та знайомі.
"Ми ховалися від обстрілів російської артилерії в Маріупольському театрі десять днів: удень жили в моїй гримерці, нас там зібралося вісім осіб, готували їжу на вогнищі на вулиці, ховаючись від обстрілів, а вночі спали в костюмерній. Щоправда, там не було вікон взагалі, тому ми вважали, що там безпечно. Познайомилися за той час із багатьма людьми, які теж прийшли до підвалу закладу шукати порятунку. Багато з них лишилися там назавжди", - розповідає Китриш.
За словами актора, з рідними постійно думали над тим, що треба рятуватися, виїжджати. Так і сталося: коли зібралася колона автівок, які були готові вириватися з міста, вирушили. До сусіднього Бердянська, до якого й сотні кілометрів не було, діставалися 9 годин – у заторах, ледве рухалися. Це було 15 березня – за добу до того, як в театр поцілила бомба….
Потім були переїзди, нові міста, квартири… і дзвінок Колосович, який допоміг знайти свою ціль. В Ужгороді Ігор взяв участь у постановці "Крик нації" – виставі, якою Маріупольський театр на весь світ закричав, що він живий. У ній актор грав Василя Стуса…
"Якби українці в школі вчили Стуса, то війни на Донбасі не було б…"
Людмила Колосович пригадує, що зібрала всіх в Ужгороді й заявила: "Театр помер. Хай живе театр! Зараз ми маємо єдиний шанс створити на Донеччині перший український драматичний театр. Це історична подія".
Відтак, постало питання – що зіграти? Відповідь була очевидною – це має бути п’єса про Василя Стуса.
"П’єси не було. Все здавалося заслабким для нашої історії, - розповідає Колосович. - Тому вирішила, що напишу п’єсу сама. Працювала над нею з іншими акторами – обговорювали, міняли репліки, переписували. Зрештою, ми завершили цю роботу 30 червня, а вже за два тижні вийшли на сцену з прем’єрою. Це був мега короткий час для такої постановки. Ми впоралися, бо дуже хотіли цього".
У кожного з сімох акторів у постановці п’єси "Крик нації" було по кілька ролей, навантаження було колосальним, а перевтілюватися доводилося "на ходу".
"Один із акторів якось під час репетиції поставив питання: "Чому Стус?". А потім, коли постановка відбулася, підійшов до мене і сказав: "Якби ми в школі вчили Стуса, знали його історію, ніколи б на Донеччині не було війни", - пригадує директорка театру і додає: "Чому Стус? Бо Стус – це символ спротиву, символ незламності. Його вбила радянська влада за українську позицію, але він не здався до самої смерті. Донецький театр має таку саму історію. Тому відновлення – це справа честі!".
Можна розбити будівлю, але серце театру – ніколи
Кінець листопада, 10-та ранку. Попри дощ і відсутність світла до будівлі Закарпатського облмуздрамтеатру сходяться актори. На цей час запланована репетиція чергової експериментальної постановки – п’єси "Качка", яку на момент підготовки матеріалу до друку вже презентували на сцені в Ужгороді. Актори показують Людмилі Колосович сорочки, рожеві вушка та інший реквізит, який вдалося знайти в магазинах та секонд-хенді. Так вони самі готуються до вистави. Одяг та велику частину реквізиту для акторів театру сьогодні забезпечують не костюмери, а вони самі.
"Я їм кажу, що це зовсім інший театр, ми будемо долати труднощі, ми будемо самі шити костюми, і я разом з вами, якщо треба, але ми будемо грати", - розповідає про забезпечення реквізитом і костюмами Колосович.
Актори живуть в гуртожитку Інституту підвищення кваліфікації педагогічних працівників в Ужгороді, директор театру – разом з ними.
"Я захотіла бути в таких самих умовах, як і вся трупа, – каже вона. – Ми всі разом живемо в гуртожитку, ми знову наче студенти".
Після презентації "Крику нації" трупа почула багато побажань про постановку вистави для сімейного перегляду. Так виникла ідея колаборації з Закарпатським обласним ляльковим театром і просто унікальна постановка – "Качка".
Зараз колектив втілює ідею збереження українських колядок і щедрівок Донеччини – це буде вертеп за твором Пантелеймона Куліша "Іродова морока". На черзі – підготовка до п’єси авторства Гарсії Лорки "Кохання дона Перлімпліна".
Також, за задумом директорки, в наступному році обов’язково буде вистава-комедія, бо такий жанр теж потрібен глядачеві. А ще плануються моновистави, щоб розкрити особистість кожного актора, українську драматургію, можливо, "Лісову пісню".
Крім того, актори шукають можливість вийти на європейську та світову сцени.
Так, наразі керівниця Маріупольського театру працює в спільному французько-українському проекті під назвою "Memento", основна тема якого – геноцид, в тому числі українського народу. Постановка співзвучна подіям в Україні, яка говорить про біль сотень тисяч родин, які втратили власні домівки, але зберегли гідність, про роз’єднані сім’ї та абсурдність війни…
"Я хочу, щоб наш театр працював з митцями усього світу, тому ми шукаємо партнерів всюди – в Європі, США, Японії. Ми хочемо кричати. Говоримо всім, що можна розбити будівлю, але серце театру – ніколи. Наразі ми інтегруємось в Європу, а Європа – в Україну. Мистецтвом України цікавиться світ", - розповідає директорка.
Людмила Колосович не виключає, що після деокупації театр може повернутися до Маріуполя. Втім, для цього треба буде побудувати нову будівлю: "Зрозумійте мене правильно: на кладовищі не танцюють і не співають. Тому спочатку треба побудувати театр, а потім переїжджати".
При цьому, актори маріупольського Драмтеатру впевнені, що будувати варто на новому місці. А там, де була стара будівля, потрібен меморіал пам’яті про людей, яких вбили російські загарбники.
Наталія Петерварі
Новини партнерів
