У 1856 році міністра закордонних справ Росії князя Олександра Горчакова запитали про нову зовнішню політику імперії – після поразки у Кримській війні. «La Russie ne boude pas; elle se recueille» - «Росія не сердиться; вона зосереджується», - відповів видатний дипломат. Точніше, його відповідь звучала наступним чином: «Росії закидають те, що вона ізолюється і мовчить перед обличчям таких фактів, які не гармонують ні з правом, ні зі справедливістю. Кажуть, що Росія сердиться. Росія не сердиться, Росія зосереджується».
Замініть у цій фразі Росію на Україну, зробіть поправку на 155 років – і ви отримаєте актуальну формулу для нової зовнішньої політики України. Заява Горчакова і зовнішня політика Російської імперії після поразки у війні були викликом основам Священного Союзу. Нині ці слова можуть стати реакцією на позицію Євросоюзу щодо України. Після цілого ряду минулорічних диспутів між Києвом і Брюсселем, що нагадували переливання із пустого в порожнє, українські дипломати мають право сказати: «L’Ukraine ne boude pas; l’Ukraine se recueille!». Ірраціональне начало, що мало місце в Священному Союзі (домінування Релігії і Моралі над Правом та Політикою), проглядається і в основах Європейського Союзу (домінування Моралі та Етики над політичною та економічною доцільністю – принаймні на рівні аргументів).
Україна протягом минулого року зробила рішучий крок від свого радянського минулого, знайшовши сили сказати категоричне «Ні!» намірам прем`єра Російської Федерації Путіна втягнути нашу країну у Митний союз чи ЄврАзЕС. Але при цьому Україна зіштовхнулася з рішучим «Ні!» з боку провідних країн Євросоюзу – причому це саме європейське «Ні!» навряд чи було всерйоз пов`язане зі справою Тимошенко (у випадку, якби не було Тимошенко, Україну звинуватили б у несправедливості до судді Зварича чи депутата Лозінського). Тимошенко була лише приводом. Якби не було справи Тимошенко, її потрібно було б негайно придумати, аби відмовити Україні в її інтеграційних намірах.
Все це говорить на користь того, що Україні пора всерйоз задуматися над коригуванням своєї зовнішньополітичної доктрини. Україна перебуває у не менш важких умовах, ніж Росія після Кримської війни. Україні потрібні реформи не менш масштабні, ніж ті, які задумувалися у 1856 році і втілилися протягом наступного десятиліття. Костянтину Івановичу Грищенку сьогодні стільки ж років, скільки Олександру Михайловичу Горчакову у 1856 році. Обоє – політики консервативного табору та вихованці «старих» дипломатичних шкіл. Чи зможе позиція Горчакова стати основою «доктрини Грищенка»?
Однозначно, так. З кількома поправками: республіканська модель держави є відмінною від імперської. Держава, основана на балансах, відмінна від держави зі стрімким прагненням до прогресу. Україна – не Росія. І завдання, які стоять перед Україною, мають переважно завдання внутрішньої мобілізації, а не зовнішньої експансії.
Те, що має стати основою для української зовнішньополітичної доктрини, варто окреслити терміном «новітній меркантилізм». І вже можливість подібного визначення спростовує звинувачення української влади та української дипломатії у безідейності та неідеологічності. Шукати вигоду всюди, де є інтереси українського бізнесу, працювати на всіх ділянках, де проявляються інтереси українських громадян – це дуже проста і зрозуміла ідеологія, яка повинна лежати в основі дипломатичної діяльності країни таких розмірів, ресурсів та викликів, як Україна. Один з найбільших мислителів сучасності, Імануїл Валлерстайн, вважає, що одним з завдань меркантилізму (актуального для Європи часів Адама Сміта) був порятунок громадян від деградації, пов`язаної з режимом вільної торгівлі. Чи не актуальна ця теза для сучасної України – а особливо в умовах світової економічної кризи, пошуку власної ідентичності та спроб до стосуватися до режимів вільної торгівлі в Європі?
Говорити про близьке членство України в Євросоюзі – просто смішно (особливо з огляду на позицію Німеччини та Франції, та також перетворення Європи з брюселецентричної на берліноцентричну). Говорити про зближення з Росією, Білоруссю та Казахстаном – просто згубно. Говорити про припинення євроінтеграції – приректи себе на дезорієнтацію та відсутність ясної і зрозумілої системи координат. Говорити про відновлення СРСР – це розписатися у тому, що вся наша попередня історія була суцільною помилкою, в тому числі помилкою була сама Україна.
Гасло Василя Симоненка, озвучене півстоліття тому, - «Хай мовчать америки й росії, коли я з Тобою говорю» - актуалізувалося. Нова зовнішньополітична доктрина України має визначати зовнішню політику як продовження внутрішньої, а не навпаки (як це було в попередні роки). Зовнішня політика України має бути прямим віддзеркаленням внутрішніх проблем і потреб. Інтереси – громадян, бізнесу, суспільства – повинні визначати кроки держави на зовнішньому відтинку. Але у жодному випадку не можна підпорядковувати інтереси громадян і інтереси держави гегемонії та диктату ззовні – наскільки б зовнішні орієнтири не були би привабливі та звабливі.
Нам не потрібна ні політика «хрестових походів», ні «стримування Росії», ні (принаймні на нинішньому етапі) політика регіонального лідерства. Захист інтересів наших громадян за кордоном і сприяння росту національної економіки – ось ті завдання, які можуть сформувати «доктрину Грищенка» для України на нинішньому етапі. Це дозволить найближчим часом виступати перед Брюсселем чи Москвою не у ролі бідної прохачки, яку високі європейські чи російські політики можуть принижувати і ображати, а у ролі рівноправного учасника переговорного процесу. Для цього просто потрібно зрозуміти і усвідомити власні сили і можливості, йти малими кроками і не погоджуватися на ті компроміси, які носять згубний характер для нашої економіки. Нам не потрібна Європа за будь-яку ціну, Європа, в якій ми можемо розчинитися і асимілюватися – на догоду інтересам європейської бюрократії та транснаціональних корпорацій. Нам не потрібна Росія, яка диктуватиме нам свої політичні та економічні умови, норми поведінки та спосіб мислення. Ми не маємо права втратити Україну в погоні за інтеграційними примарами!
Минулого року українські дипломати домоглися скасування візового режиму з шістьма країнами (Ізраїль, Туреччина, Сербія, Боснія і Герцоговина, Аргентина, Бразилія). Громадяни України поступово перестають бути паріями у світовому просторі. Україна поступово покращує свої позиції у рейтингових таблицях, відкриває нові ринки, починає працювати з новими партнерами та економічними об`єднаннями. Світ не зійшовся клином на старих геополітичних орієнтирах. Виявляється, за Гібралтаром теж є землі. І за Владивостоком – теж…
Що важливіше для України – виконання економічних вимог з боку ЄС при мільярдних втратах для бюджету внаслідок відвертого диктату з боку брюссельських чиновників чи захист інтересів власних виробників? Якщо євроінтеграція передбачає відверто невигідні умови для окремих галузей господарства України – чи повинні ми погоджуватися на таку євроінтеграцію? Для Франції, Німеччини, Великобританії євроінтеграція несла одні плоди, для нових членів – інші. Запровадження квот і розподілу праці в рамках ЄС боляче вдарило по цілому ряду країн. Якщо євроінтеграція для України означатиме знищення цілого ряду виробництв і перетворення орних земель на плантації рапсу чи соняшника – чи маємо ми миритися саме з такою євроінтеграцією?
Очевидно, відповідь однозначна. Доктрина, яку може запропонувати Костянтин Грищенко, повинна передбачати насамперед зміцнення власних позицій, перетворення України на фактор (а не на факт) міжнародної політики – з відмовою від інтеграції заради інтеграції, інтеграції за будь-яку ціну. Нова доктрина має передбачати насамперед збереження української ідентичності в складних світових процесах. І нехай весь світ почекає!
Що є більш важливим: безплідні дискусії про принципи європейського співтовариства (при постійному порушенні цих принципів самими ж європейськими політиками) чи звільнення наших громадян з полону у Лівії чи Сомалі? Суперечки про відповідність наших сертифікатів якості європейським чи захист інтересів наших співгромадян у інших країнах? Міряння рейтингами свобод (радіючи, що якийсь черговий «Freedom House» помістив нас на одну сходинку вище Камеруна і чи Камбоджі) чи боротьба за права наших громадян вільно пересуватися світом – рівно ж як і боротьба за право вільного руху українських товарів і послуг? Дипломатичні баталії за крапки і коми, трактування слів і положень документів, дипломатична казуїстика – чи порятунок із лап сутенерів і работоргівців конкретних живих людей, громадян України?
Ніхто не сперечається, потрібні всі прояви зовнішньополітичних активностей. Але Сполучені Штати стали наддержавою не тоді, коли американські фірми стали диктувати умови на світових біржах, а тоді, коли кожен громадянин США усвідомив: коли з ним станеться якась прикрість, його держава виручить його; якщо волосина впаде з його голови, Шостий флот США буде піднято по тривозі. Ось вона – зовнішня політика в дії, зовнішня політика, що породжує відчуття патріотизму. Бо на тезах про те, що ми обов`язково комусь повинні здати свій суверенітет – без різниці, Брюсселю чи Москві – патріотизму не додасть.
«Ти, князю, чужого шукаючи, своє втратиш», - казали бояри князю Святославу у 969 році. Так і сталося. Нова зовнішньополітична доктрина повинна передбачати відмову від погоні за чужим – заради примноження і захисту свого.
«Зміст «горчаковської» дипломатії полягала в тому, що, граючи не стільки на суперечностях, а головним чином на нюансах європейської дипломатії, на особливостях психології та історії стосунків Англії, Франції, Італії, Пруссії, Австрії, без жодного пострілу, без будь-якого жорсткого пресингу, протягом кількох років Росія виявилася вільною від всіх принизливих угод і знову увійшла в число провідних європейських держав», - писав професор В`ячеслав Михайлов (представник львівської історичної школи, що сягнув високих постів у структурах державної влади у Російській Федерації).
Чим не орієнтир для української зовнішньополітичної системи? Чим не підказка для української дипломатії?
Україна зосереджується. Україна збирається з силами, щоби по-новому організувати свою діяльність у сфері зовнішньої політики. Чи вистачить сил і мужності Костянтину Грищенку пройти шляхом, яким пройшов Олександр Горчаков? Чи буде запропоновано Україну «доктрину Грищенка»? Від цього значною мірою залежатиме і наше майбутнє.
Кость Бондаренко, Інститут української політики
