Володимир Литвин: Я десять років не живу, і вперше про це говорю

За кількістю законів ВР ставить рекорди, а от з якістю проблеми є... Маємо класичну парламентську ситуацію українського «розливу»: опозиція критикує, закликає, а більшість - голосує...

Голові Верховної Ради України 28 квітня виповнюється 55 років  - це свято відбудеться у складний момент для країни, парламенту та його особисто. Підсумки пройденого шляху та плани на майбутнє – у надзвичайно відвертому інтерв`ю політика.

– Парламент продовжив собі святкові вихідні до 11 травня. Чи за результатами роботи Верховна Рада має право відпочивати після продуктивної праці?

– Дивлячись, що розглядати крізь призму продуктивності або непродуктивності. Якщо брати кількість ухвалених законопроектів, то в цьому плані, думаю, ми демонструємо рекорд. Протягом пленарного тижня, що закінчився, розглянули більше сотні питань. Коли я таку цифру називаю під час зустрічей з парламентарями з інших країн, вони довго не можуть зрозуміти, про що йдеться. Гадають, що мова йде про декілька років роботи. Якщо ж говорити про якість, то проблема є. Окрім того, деякі закони носять на собі відбиток корпоративних інтересів або навіть лобізму. Таке відчуття у мене, як Голови ВР, з`являється, коли до певного законопроекту окремі групи виявляють загострену увагу, їхні представники починають бігати, намагатися проштовхнути його на вищий щабель у розкладі засідань.

– Які найгарячіші законопроекти лишаються на порядку денному?

– Із важливих питань, що слід розглянути на найближчому пленарному тижні, залишилося внесення уточнень, відповідно до статті 131 Регламенту, в закон щодо протидії корупції. Ці уточнення підготовлені й опрацьовані юридичними підрозділами відповідних комітетів. Там є декілька дискутивних моментів, з огляду на які розгляд цього питання відклали. Фактично на підпис Президенту України буде направлено два закони: щодо протидії корупції і щодо внесення змін в інші закони у зв’язку з прийняттям Закону протидії корупції. Також нагальним є прийняття так званої бюджетної резолюції – затвердження основних напрямків бюджетної політики, яка має бути реалізована у бюджеті на 2012-ий рік. Є ряд інших законопроектів, які крім правового мають ще і політичне забарвлення. Зокрема, про схвалення рішення Президента України про допуск іноземних військ на територію України для проведення навчань в 2011 році. Також чекає розгляду ціла низка законопроектів, що стосуються економічної сфери, дерегуляції економіки. Я вже не знаю, коли ми завершимо прийняття пакету відповідних законів, оскільки він увесь час збільшується. До принципових питань також відношу проект закону про внесення змін до Податкового кодексу. На сьогоднішній день вже є більше трьох десятків пропозицій у вигляді законопроектів щодо внесення змін до Податкового кодексу. Я стою на тому, і ця позиція підтримується профільним комітетом, що треба вийти на один узгоджений варіант, у якому були б зняті положення, які не спрацьовують або реалізація яких викликає ускладнення і справедливі нарікання з боку підприємців та підприємств. Наприклад, те, що люди, які працюють за спрощеною системою, повинні щомісяця подавати декларацію. Окрім черг й озлоблення, це нічого не дало. Тобто є можливість говорити про перші результати так би мовити дії нового Податкового кодексу і про вже очевидні вузькі місця, які потрібно усунути. Належить зробити все, аби у кожної людини, яка хоче реалізувати себе і мати свою справу, для цього були необхідні, сприятливі та максимально спрощені правові можливості.

– Опозиція сьогодні заявляє, що в неї немає ніякої можливості на щось впливати у  Верховній Раді: голосується і приймається тільки те, що потрібно більшості, і її практично повністю усунуто від роботи. Це так і є?

– Так і є. Але ж ви прекрасно розумієте, що призначення опозиції підштовхувати владу на те, щоб вона насамперед вишукувала резерви для реалізації соціальних програм. І нічого дивного ми сьогодні не спостерігаємо, бо коли була попередня коаліція, то відповідно опозиція в особі Партії регіонів заявляла, що в неї немає жодної можливості провести рішення про підвищення соціальних стандартів. І ви пам’ятаєте, які у нас відбувалися колізії в парламенті. Тому ми маємо класичну парламентську ситуацію, хоча і українського «розливу», коли опозиція говорить, критикує, закликає, а представники провладної більшості голосують. Це відбувається в усіх парламентах. Тим більше, по середах, коли обговорюються законодавчі пропозиції опозиції, вони розуміють, що рішення не буде прийнято, і по повній програмі використовують ситуацію, пов’язану із процедурою розгляду питання про включення законопроекту до порядку денного. Фактично обговорюють цей законопроект за скороченою процедурою перед постановкою на голосування про включення його до порядку денного. І в цьому випадку діють абсолютно логічно, і, я б сказав, політично виграшно, оскільки апелюють не до зали, не до депутатів, а до суспільства, запалюючи його своїм міфічним оптимізмом щодо можливості різко підвищити пенсії, заробітні плати, інші соціальні виплати.

– Як би ви охарактеризували стан українського парламентаризму? Як вдається сьогодні взаємодіяти трьом гілкам влади?

– Я скажу, що в Україні сьогодні  відбувається все те, що відбувалося протягом 2005-го року: президент має найвищий рейтинг, вагомий кредит довіри, і його ініціативи домінують в усіх сферах суспільного життя. Чогось нового в цьому немає: у 2005-му році парламент дружно підтримував будь-які ініціативи, які вносилися тоді президентом або представниками уряду, точно так же відбувається і зараз. І в цьому є українська закономірність й українська особливість парламентаризму, бо депутати дуже тонко відчувають, на чиєму боці ситуація, та відповідним чином діють, покрикують і водночас думають, як їхній крик буде сприйнятий. А якщо говорити про взаємини трьох інституцій, повинен сказати, що сьогодні президентські ініціативи знаходять підтримку з боку Верховної Ради. Вважаю, що  парламент повинен дати можливість Президенту реалізувати, в тому числі і через уряд, своє бачення облаштування країни. Тим більше, що таке стратегічне бачення є. І воля є. Тут немає проблем. Можна говорити про певні колізії по лінії Президент – Кабінет Міністрів України. Бо, скажімо, якщо брати останні закони, щодо яких Глава держави застосував право вето, то практично всі ці закони були ініційовані урядом і прийняті без істотних змін, у тій редакції, в якій вони пропонувалися. До речі, цього ще не помітила опозиція. Гадаю, вона прокоментувала б це таким чином, що йде процес поглиблення розбіжностей між Президентом і Кабміном. Я далекий від того, щоб вважати цю тезу правильною, але це свідчить про те, що інколи узгоджені не всі позиції.

– З огляду на це, чи не є президентська модель правління більш дієвою в Україні, ніж парламентсько-президентська?

– Повинен уточнити, що президентсько-парламентська форма правління діяла у нас весь час з моменту прийняття Конституції, за винятком періоду, що тривав трохи більше трьох років: 2006-й – 2010-й. 2004-й рік ми зустріли з таким станом економіки, такою внутрішньополітичною ситуацією, що повинні були і могли собі дозволити наступну дію – розосередити владу. Але цю можливість ми реалізували, як завжди, по-українськи – через спину, через конфлікт, під час кризи в ході президентської кампанії. Відтак очевидним є той факт, що ми втратили час, і за своїм рівнем розвитку Україна за попередньої президентської каденції була відкинута років на п’ять назад. І зараз, щоб досягти рівня ВВП 1990 року, нам потрібно мінімум п’ять років стабільного передбачуваного життя. Зрозуміло, що сюди додалася і світова фінансова криза 2008-го року. Оскільки Україна мала реальну економіку і криза мала б зачепити її значно менше. Але через політичні протистояння ми отримали глибоке падіння, втративши 15% національного багатства.

Відтак сьогодення підвело до того, що потрібно швидко й оперативно приймати непопулярні рішення. Та головне – брати на себе відповідальність за них. За перманентного протистояння в парламенті Верховна Рад не може сповна нести цю місію. На превеликий жаль, це так, оскільки політична війна,  привнесена в українське суспільство президентськими виборами, триває. І насамперед уособленням її є парламент. Хоча повинен сказати, що розум бере вгору, багато парламентарів вже не хочуть реалізовувати ті сценарії, які їм пропонуються: блокування, конфлікти, інші дії з метою паралічу діяльності законодавчого органу.

– Тобто ви дивитеся у ближче майбутнє з оптимізмом?

– В країні надзвичайно складна ситуація, і за даних обставин, коли говорять про те, що Президент концентрує на собі владу, я відповідаю, що передусім Президент концентрує на собі відповідальність. Причому і  за дії виконавчої влади, і за дії місцевих органів влади. Тому я на перше місце ставлю те, що відбувся процес консолідації влади і концентрації відповідальності. Якщо буде позитив, а я на нього сподіваюся і розраховую, і цей позитив у нашому розвитку буде закріплено не лише на макро-, а й на мікрорівнях, тоді всі будуть говорити про те, що вони є учасниками цих переможних дій. В іншому випадку, ви прекрасно розумієте, критика буде лягати переважно на плечі Президента України. Така сьогодні ситуація. Тому усім треба нині працювати, діяти узгоджено і осмислено.

– Як знавець політичних сценаріїв, прокоментуйте, що нині відбувається із судовими справами – суспільство обговорює, яке покарання чекає на Тимошенко, Луценко в тюрмі оголосив голодування, ведеться судова справа проти Кучми. При цьому у повідомленнях про тих, кого мають зачепити судові розгляди, фігурує і ваше прізвище…

– Згадавши про моє прізвище, ви начебто відрізали мені можливість дати оцінку цьому процесу. Тому скажу так: в будь-якій справі має бути максимум прозорості і законності. Разом з тим, давайте не будемо далеко ходити. Що у нас відбувалося в 2005 році? Міграція, арешти, причому за допомогою вертольотів і БТРів... Слава Богу, що цього всього сьогодні немає. Разом з тим, період накопичення первісного капіталу далеко не завжди супроводжується благородними діями. Нам просто треба підвести під цим риску і зрозуміти, що ніде, в жодній країні, процеси переходу державної власності у приватну не відбувалися прозоро і чесно. Вважаю, що в суспільстві, що переживає перехідний період, всі ходять під законом, за винятком глибоко літніх людей й немовлят, які лежать в люльці. А якогось продуманого сценарію в цьому я не вбачаю. Президент публічно говорить про те, що необхідно довести до логічного кінця всі гучні справи. І я також думаю, що це треба зробити чесно.

– Будемо конкретнішими: на плівках Мельниченка фігурує і ваше ім’я, тож коли і як саме, на Вашу думку, завершиться справа щодо вбивства Гонгадзе?

– Було б дивно, якби моє ім’я там не фігурувало. Я в той період працював у Адміністрації Президента України. І я думаю, що там, окрім всього іншого, фігурують голоси й імена величезної маси людей, які були вхожі в кабінет Президента, доповідали з різних питань главі держави про ситуацію в тих чи інших сферах чи на тій чи іншій території. Коли закінчиться? Я особисто хотів би, щоб швидше і справедливо. Як на мене, треба дати відповідь на головне питання: хто стояв за організацією прослуховування першого кабінету країни? Це ключовий момент, що дозволить внести ясність в усі інші. А героїзм одинака і диктофон під диваном – все це, мабуть, від лукавого. Насамперед для тих людей, хто елементарно розуміє, що кабінет першої людини в державі – це не прохідний двір.

– Ваша ініціатива вже двомісячної давності щодо підвищення відвідуваності парламенту - публікація в Інтернеті прізвищ тих народних депутатів, хто прогулює засідання. Чи дало цей якийсь результат?

– Це не моя ініціатива, це просто елементарна необхідність дотримуватися вимог Конституції щодо особистої присутності парламентарів на засіданнях. Так, я повинен сказати, що на перших порах, буквально протягом першого тижня після початку оприлюднення прізвищ та суспільний осуд, маса листів і звернень громадян дали результати. Кількість депутатів в сесійній залі різко зросла. Зараз, коли ця кампанія почала затухати, їх знову поменшало. Я був змушений нагадати керівникам фракцій і депутатам, що вони не повинні розслаблятися, а мусять працювати. Тим більше, що на цьому моменті дехто намагається збудувати свою політичну лінію. Зверніть увагу на окремі виступи з трибуни, в яких тавруються депутати за те, що вони не бувають в залі і самостійно не голосують. Так ці, так би мовити, викривачі, як правило, з’являються тільки тоді, коли виступають із своїми гнівними тирадами, весь інший час в парламенті вони не присутні. Депутатам слід не повчати один одного, а особистим прикладом демонструвати повагу до Конституції, відповідальність у виконанні своїх повноважень і зобов’язань. Думаю, слід ввести практику, що депутат має обов’язково голосувати: або він голосує або «за», або «проти», або «утримався». Це і буде підтвердженням того, що він знаходиться у сесійній залі, працює. А то сьогодні, коли депутатів питають, чому не були у сесійній залі, то відповідають: «Я був, просто не голосував». Для таких хитрунів треба реалізувати саме такий підхід: обов’язковість волевиявлення.

– А один „голосувальний” день на пленарний тиждень, як це є в Держдумі Росії та деяких інших парламентах світу,  не будете вводити?

– Ні, тоді буде повний абсурд, тоді взагалі нікого в інші дні не буде в сесійній залі, і це буде ще більшою дискредитацією парламентаризму. Зараз депутатів поступово стає все більше на засіданнях. Зрозуміло, чим ближче до виборчої кампанії-2012, тим відвідуваність буде вищою, бо ті, хто збирається балотуватися в округах, мають показати, що вони відповідальні депутати. Бо їхні опоненти на виборах обов`язково будуть піднімати наші звіти щодо трудової дисципліни нинішніх парламентарів.

– У щорічному зверненні до парламентарів президент України Віктор Янукович оприлюднив ще один варіант виборчого закону, де підвищено прохідний бар`єр для партій та блоків, є інші пропозиції. Чи його вже внесено на розгляд Верховної Ради?

– Ні, не внесено, хоча етап попереджувальної апробації, так би мовити, зондажу, вже почато. Я знаю, що є певна концепція, і зроблено введення до наступних гострих дискусій. Певні концептуальні напрацювання свідомо закинено для того, аби замірити політичні настрої і політичну температуру та відчути, з яких питань можна буде проводити політичні торги. Це нормальна політична «пристрілка».

– Яка, на Вашу думку, система виборів до парламенту була б для країни найліпшою?

– Найкраще, якщо була б повністю мажоритарна система з висуванням кандидатів від політичних партій. Ми б вирішили проблему прив’язки депутата до округу, країна мала б відповідальний парламент і в такий природній спосіб відбулося б остаточне політичне структурування нашого суспільства. Тобто було б розв’язано всі болючі питання. Разом з тим я розумію, що це нереально. Бо скажімо, партія, претендуючи на якомога більшу кількість місць, не завжди робила б ставку на однопартійця. Шлях відомий - шукали б знакових людей, які на тій чи іншій території мають авторитет серед громадян. Приходили б до них і просили б, щоб вони йшли від певної партії. А така людина вже дивилася б, яку партію їй вибирати, наскільки співпадають партійні програмні установки з її політичним і життєвим світоглядом.

Ви  ж прекрасно розумієте, що зараз переважна більшість партій – фантоми, які за рахунок телевізора, грошей і палких виступів звинувачувального характеру надули собі сезоні рейтинги. А коли б вони виставили своїх людей в округах, всі побачили б, що реальної підтримки в них немає. Але, звичайно, я розумію, що пропозиція повністю повернутися до мажоритарної системи не буде підтримана. Бо частина нинішніх парламентарів вже визначилася для себе з округами, а  інша частина робить все, щоб потрапити в прохідну частину списків тих партій, як гарантовано «зайдуть» у Верховну Раду. При цьому завдання ускладнюється – кількість депутатів, що потраплятимуть до парламенту за партійними списками, зменшиться вдвічі. Якщо раніше треба було думати, як потрапити у двадцятку, то тепер – в десятку, аби гарантовано стати парламентарем, коли партія подолає свій  3% чи 4%  бар’єр. Слід також зауважити, що змішана система призведе до появи депутати двох сортів – одні будуть працювати на окрузі, причому округи ж будуть великі – до п’яти і більше районів, а інші, пройшовши по списках і не маючи прив’язки до конкретного округа, матимуть лише одного «батога» в особі керівника фракції.

Ще один момент: з змішаної системи втрачає свій сенс прохідний бар’єр. Мажоритарнику, щоб стати депутатом, потрібно буде отримати в окрузі у межах 60 тисяч голосів. А партія, яка набирає 600 тисяч голосів, а це, при середній явці, менше 3%, –  не отримує жодного парламентського місця. Вважаю, що слід погодитись з тим, що в разі, якщо партія набере достатньо голосів для одного мандату, вона й має отримати один мандат. Кажуть, що за токого підходу у ВР буде двісті партій. Абсолютно ні. Подивіться, скільки партій брало участь в  попередніх політичних виборах, і скільки з них подолали 3%, 2%, 1%?! Відтак тоді вже не буде ілюзій у жодної партії, що вона потрібна народу, і та партія, яка не отримає підтримку хоча б у межах 60-100 тисяч виборців, в наступних виборах брати участь вже не буде. Я вам гарантую, якщо провести вибори за таким принципом, то з двохсот партій, що є зараз в Україні, залишиться двадцять. І відбудеться природній процес структурування українського суспільства. Це однозначно.

– Останнім часом президент України Віктор Янукович у своїх виступах двічі згадував мажоритарну систему на майбутніх виборах, не згадавши пропорційної. Це була обмовка?

– Президент України не обмовляється. Що буде остаточно прописано в законі про вибори – побачимо. А такі дискутивні аспекти концепції закинуто для того, щоб замірити політичну температуру. Утім, я про це вже говорив.

– А ваше вищевикладене бачення повної мажоритарки-2012 вже оформлене в законопроект?

– У нас і так вже є ціла низка законопроектів. До того ж я дотримуюся принципу, що власний законопроект варто оформляти тільки тоді, коли в тебе є гарантія, що він отримує 226 голосів. А діяти за принципом півня: не дожену, так зігріюся, вважаю, не доцільно. Виборчий закон – це великий політичний компроміс. І треба враховувати, що для України закон про вибори до парламенту – це справа не лише України. Нині до розробки цього законопроекту дуже уважно і прискіпливо придивляються європейські структури. Вони будуть вимагати, щоб документ було відправлено на експертизу до Венеціанської комісії. Ви прекрасно розумієте, що вибори у ВР – це не місцеві вибори, і ніхто не захоче псувати стосунки з європейськими організаціями. Нагадаю, що Україна й досі перебуває під моніторингом Ради Європи.

– А коли, зрештою, новий виборчий закон буде прийнято?

– В ідеалі, було б добре прийняти виборчий закон до літніх канікул. Хоча, коли правила гри будуть визначені остаточно, треба враховувати кілька моментів. По-перше, примусити депутатів приймати рішення, які можна буде назвати непопулярними, буде дуже складно. У передвиборчий період кожен буде думати виключно про власний імідж. По-друге, почнеться черговий процес міжфракційної міграції – пошуку ніш у списках. А на виборчих округах почнуться зіткнення, в тому числі, представників одної політичної сили. Тобто прийняття закону про вибори Верховної Ради до завершення нинішньої сесії має свої плюси, передусім довгоочікувану появу визначеності, але і має відповідні мінуси.

– Який в зв`язку з цим стан справ у Вашій політичній силі?

– Повинен сказати, що після місцевих виборів ми розслабились. На цих виборах за кількістю голів міст, сільських і селищних голів ми зайняли друге місце після Партії регіонів. За кількістю депутатів сільських і селищних рад – так само, і за кількістю депутатів від обласного до районного і міського рівня – четверте місце після Партії регіонів, БЮТ і Фронту змін. Хоча, якщо взяти експертні і публічні оцінки, вони рясніють однією тезою, начебто Народна партія місцеві вибори програла. Я розумію, чому так відбувається, ситуація пов’язана з війною рейтингів. Повірте, я майже завжди знаю, які незабаром будуть опубліковані «дослідження» і які там будуть оцінки. Є можливість отримати інформацію на випередження. Переважно соціологічні дослідження – це замовлення з одного чи іншого боку. В залежності від того, хто зверху в рейтингу, можна визначати, хто замовляє, які люди причетні до цієї соціології. Хоча я не берусь критикувати. Єдине, що непокоїть, – щоб під такі дослідження не «підганяли» згодом практику.

Ми саме зараз вирішуємо, як нам далі діяти. Оскільки асоціюємося переважно з владою. Так, ми не є опозиціонерами, але у нас є своє бачення, починаючи з тактики і підходів, до розв’язання одних і тих же завдань, і загалом до процесів, які відбуваються. Відомо, що одну і ту ж проблему можна вирішити, йдучи напролом, а можна красиво і благородно – для цього потрібно більше хисту, такту і спроможності до компромісу. Нам належить сьогодні сказати, чому потрібно підтримувати Народну партію із 200 партій. Ми в цьому плані уточнюємо і конкретизуємо свою позицію, хоча в принципі вона відома. Якщо буде змішана система 50 на 50 відсотків, ми будемо пропонувати своїх кандидатів приблизно у 60 з 250 округів. Можемо виставити і більше людей, вони в нас на місцях знані і авторитетні,  але не будемо діяти за олімпійським принципом, де головне не перемога, а участь, бо розуміємо, що замахнутись на більше – це прирікати себе на конфлікт.

– Для себе особисто ви не виключаєте участь у виборах саме на мажоритарному окрузі? Якщо так, то де саме балотуватиметеся?

– Ні, не виключаю. Якщо так – то звичайно на малій батьківщині, всі повертаються в рідні пенати і тримаються на них. Але тільки на підставі рішення партії. Коли лідер партії біжить в округ, то це може бути відповідним сигналом. Тому ми зробимо так, як буде краще для Народної партії.

– Невдовзі Вам виповниться 55 років – як до ювілею підсумовуєте пройдений життєвий шлях?

– З 2000-го року – це для мене суцільні складнощі, суцільна каторга, пов’язана не з роботою, з іншими подіями. Я десять років не живу, і вперше про це говорю. Я можу сміятись, говорити, діяти. Водночас увесь цей час страждаю. Не знаю за що. І дивуюсь безмежній жорстокості людей, які хочуть мене за будь-яких обставин втопити. Дуже вміло в той період мене просто збили, просто підрізали крила. Я втратив певні ілюзії того, що коли маєш чисті помисли, то можеш діяти, будучи поза групою, що можеш самостійно продекларувати своє бачення, свою позицію і реалізувати їх… Відтак ще більше усвідомив, що політика – це цинізм, політики – це циніки. Тому для мене головне – не втратити людську подобу.

Був дуже складний період 2004-го – початку 2005-го року. Україна стояла на межі конфлікту. Повинен сказати, що в той період благородно себе повів  В. Янукович, який був покинутий частиною своїх союзників і соратників. Він не закликав до війни, протистояння, як закликають сьогодні інші, він просто сприйняв все, що відбулося, як даність. Сподіваюся, що історія розставить все на свої місця. Декілька разів мені доводилося брати на себе велику частину відповідальності за долю країни. Всі це забули, зараз інші герої, інший час. Складно мені й сьогодні, коли постійно намагаються мене принизити, я ж жива людина. Можу сказати за тиждень наперед, які з’являться депутатські запити проти мене, які публікації. Фактів, доказів такої підготовчої роботи у мене немає, але відчуття є, інтуїція мене не підводить. Я керівнику апарату Верховної Ради, скажімо, в один із понеділків сказав, що в п’ятницю чекайте, буде запит проти мене: аналізуючи оцінки, виступи, я вже розумію, як знову запускається маховик нової хвилі звинувачень Литвина. Але я просто живу, і живу з цим болем постійно. І не дай Боже, комусь щось подібне пережити. Знаєте, безпідставні звинувачення ти можеш пережити – за тиждень, за місяць, за рік ситуація обов’язково зміниться, і прийде полегшення. Зі мною ж це триває більше десяти років…

– У вас сформувались певні звички за роки в політиці, які саме? Складається враження, що ви вважаєте себе таким собі одинаком в українській політиці. Чи є у вас люди, кого ви можете назвати своїми однодумцями, кого можете назвати учнями?

– Звички – це обов’язковість і відповідальність, терпіння, вміння слухати і вміння, яке виробляється тільки з роками, знайти компроміс  та не виставляти при цьому своє я. Можна ж впадати в амбіції, читати лекції депутатам, використовувати з цього приводу трибуну, але ти не для цього поставлений. Взагалі то я людина командна, але з яскраво вираженими індивідуальними рисами. І я приймаю командні правила гри і виконую їх до того моменту, поки їх виконують інші. Щодо учнів – немає в мене учнів. Я просто можу сказати, що в мене є велика маса людей, яким я зробив добро, яких я вивів в політику, яких я підтримував на різного роду посадах, починаючи від районного рівня  і закінчуючи державним. Багато з цих людей продемонстрували притаманну нам невдячність, особливо в такі складні моменти, коли ти ніхто, не маєш жодної посади, а ті, кому ти допомагав, не хочуть відповідати на твій телефонний дзвінок. Я нікому не нав’язуюся, вважаю, що друг, товариш – це та людина, яка відчуває, що тобі погано і приходить до тебе без запрошення, аби просто посидіти з тобою, поговорити.

Звичайно, є декілька десятків людей, які стали під моїм керівництвом кандидатами наук, є ті, які стали докторами наук. І в мене є друзі, які не є політиками. В політиці немає друзів, в усякому разі я так вважаю. Є соратники, є супутники. В політиці дружби не буває. Я доброзичливо рівно ставлюсь до всіх президентів, розумію, що вони є частиною історії, символами новітньої епохи, в тому числі і перший президент, який зараз при будь-якій нагоді хоче ужалити мене. І, знаєте, як би не розвивалися події, я ніколи не буду кидати каміння в Леоніда Кучму. Ніколи. Сьогодні, дивлячись, як це роблять ті люди, що не вилазили, я знаю це, з його дачі та кабінету, не втрачали жодної нагоди, щоб лизнути, не можу збагнути – як так можна! Це ж по-людськи непорядно. Життя, сподіваюсь, розставить все на свої місця. Хочеться, аби своєчасно.

–Що має статися, аби вам стало легше?

– Я думаю, легше мені не стане за будь-яких обставин. Врешті-решт, сподіваюся, все прийде до якогось логічного правильного завершення. Хоча боюсь, що всю правду дізнатись буде неможливо, бо мені здається, що це глибоко ешелонована дія. І метушня, яка періодично підіймається, в тому числі і в цей час, про це свідчить. Розумієте, якби знав, що ти робив, то вибрав би лінію захисту. А так – ти просто беззахисний. Тобі говорять: от ти такий, і все, навіть не намагаючись довести, чому... Скільки років вже можна це говорити! Тому і кажу, я нікому не хочу, щоб хтось це пережив. Так, це трагедія, те що відбулося з журналістом. Але чому мене методично вбивають всі десять років? За що?!

– Де будете святкувати свій ювілей?

– В Києві. Не можу від’їжджати, оскільки мені треба постійно проводити процедури після операції на нозі. Я б поїхав, чесно кажучи, скажімо, в Єрусалим, але не можу. А святкувати у батьків – це навантажити їх, вони вже ледь ходять, а родичів та односельців завжди збирається дуже багато. Звичайно, мені ж теж хочеться, щоб всі вони мені сказали добрі слова, тому буду в Києві. Святкувати хочу з тими, з ким йшов по життю, аби  я міг кожному подивитись у вічі і сказати ті слова, які  належить сказати за те, що вони мене підтримували. В принципі, за ці роки попри все я зробив набагато більше, ніж міг, але менше, ніж хотів – мені просто не дали це зробити.

Альона Громницька, Марія Старожицька, для УНІАН