День Соборності: хоча влада чинила опір, свято відбулося

“Оперативна інформація про кровопролиття” не підтвердилася, влада, зрозумівши, що свято скасувати не вдалося, спробувала його очолити. “Уночі міліція розпитувала в пасажирів поїзда, чого ми їдемо до Києва...

Уперше після 2005 року у центрі столиці панував дух солідарності, довіри та надії...

Із Поштової площі на Софіївську можна піднятися на Фунікулері. Сьогодні на Фунікулер стояла черга. Люди, для яких День Соборності – свято, їхали на Софіївську площу. Чекаючи, коли спуститься цей трамвайчик, я чомусь подумала: 92 роки тому, у цей день 22 січня 1919 року по Михайлівський канатній дорозі, так її називали, міг підніматися на площу, хтось із отців Акта Злуки, хтось із членів Директорії, уряду УНР або ЗУНР. Наприклад, Лонгін Цегельський. Треба запитати в Олега Тягнибока, це ж його прадід від делегації ЗУНР зачитував Акт Злуки. Може, родинні перекази містять деталі, як він добирався на площу. А може, вони всі приїжджали туди кінним екіпажем? Не знаю, але стовідсотково впевнена, що і тоді, і зараз на площі Святої Софії було багато людей, і Фунікулер цього дня 92 роки тому заледве встигав возити тих, хто хотів бути присутнім на цій події, де проголошувалося, що віднині “здійснилися віковічні мрії... є єдина незалежна Українська Республіка”.

Кияни – везунчики. Нам, щоб посвяткувати День Злуки, слід витратити максимум сорок хвилин на дорогу, саме стільки може зайняти шлях до Софії з будь-якого кінця столиці. А для людей з інших міст приїхати до столиці було маленьким громадянським подвигом. Нагадаємо, що влада боялася цього дня так, як вона боїться Майдану. Не встигла Тимошенко на початку січня запросити людей на святкування дня Соборності, як почалося... Випадково чи ні, але керівництво МВС почало смикати учасників податкового Майдану, потім 14 січня міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов сказав, що 22 січня “планується кровопролиття”. Раптом влада на Майдані Незалежності вирішили провести ярмарок, концерт творчих колективів з феєрверком і оголосила, що Майдан реконструюватимуть на кшталт Гайд-парку. (Напевне, вони не знали, що Акт Злуки зачитувався на Софіївській площі, тому вирішили зайняти Майдан).

Але організатори мітингу поводилися дипломатично. Обіцяли порядок. Звернулися з проханням про зустріч із Могильовим. Нарешті, влада здалася. “Оперативна інформація про кровопролиття” не підтвердилася, влада, зрозумівши, що свято скасувати не вдалося, у столиці спробувала його очолити. Президент вирішив покласти квіти до пам’ятника Грушевському. Адміністрація нашвидкуруч підібрала народ, який би за гроші створив “лідерові” масовку на покладанні квітів.

Утім, у регіонах посадовці особливо не церемонилися. Мер Ужгорода заборонив акції опозиції біля пам’ятника Шевченку. Донецький окружний адміністративний суд заборонив у День Соборності проводити будь-яку ходу. І “Свобода”, і “Батьківщина” розповіли, як перевізники відмовилися везти партійних активістів до столиці, посилаючись та тиск влади.

Начальник ГУВД Дніпропетровської області пан Бабенко не рекомендував їхати людям до Києва, зауваживши, що присутність жителів регіону там буде задокументована, та їм “буде дана оцінка”.

По дорозі від фунікулера до самої площі на біл-бордах висів портрет Янукович із вітанням до Дня Соборності та підписом “Одна країна – одна історія”. “Хай тобі історію Табачник пише”, казали люди, рухаючись на площу...

На площі зібралося, за різними оцінками, від 7 до 20 тисяч людей. Досить чимало, якщо врахувати, скільки влада доклала зусиль, аби не допустити учасників з регіонів.

Я підійшла до делегації з Дніпропетровська й запитала:

– Як ви доїхали?

– Потягом. Але серед ночі почала ходити міліція цікавлячись у пасажирів, чого ми їдемо. Я сказала, що тут відкривається виставка взуття, то я на неї їду, – розповіла одна дівчина.

– А я вигадала, що на роботу. Вони всіх нас попереписували, запитали, чи ми знаємо про ці святкування. Ми сказали, що не знаємо, бо дуже хотіли на них потрапити, – сміється друга.

Імена дівчат я вирішила не запитувати, враховуючи, що це вночі зробила наша міліція.

До мітингу залишалося кілька хвилин. Народ кучкувався, деколи сперечався, але так, по-мирному. “Справжній патріот той, хто любить країну і бідною”, – чула з одного боку. “Ні, Ющенко добре починав. Але його обманули ті, хто був поряд”, - захищав хтось нашого колишнього.

Після невеличкого молебню за Україну, розпочався мітинг. Першою виступила Юлія Тимошенко:

– День Соборності — це не акт громадянської непокори. Це спільне свято об’єднання людей, які мешкають у різних частинах нашої держави. Це свято об’єднання Західної і Східної України. Це свято, яке дає надію на те, що народ України стане сильним, тому що буде єдиним. День Соборності має засвідчити, що ми єдині.

Юлія Тимошенко розповіла, як під час “податкового” Майдану президент, прем’єр-міністр рачки (боячись людей) заповзали в намети підприємців і сказала, що є шанс поміняти цю владу на чергових парламентських виборах.

– Ви готові принести в нашу країну гармонію та спокій? Ви готові зібратися на всіх майданах, щоб скинути владу? –запитувала Тимошенко.

– Так, так, так, – відповідали люди.

Усюди майоріли партійні прапори. Я вирішила стати там, де знамена “Батьківщини” стикувалися зі стягами “Свободи”. Більшу частину мітингу стояла на цій межі двох конкуруючих, але сьогодні єдиних політичних сил. І не пожалкувала.

Однією з перших виступила представниця “Свободи” Ірина Фаріон.

– Я не маю наміру мітингувати. Я хотіла б заглибитися в тему Соборності та згадати, що я представляю землю (Галичину. – Авт.), устами якої було проголошено Акт Злуки. Лонгін Цегельський, доктор права, прадід Тягнибока, читав цей Акт. Ми з вами єдині. Основний капітал нашої країни не надра, не підприємства, а ви, хто зібрався на цьому Майдані. Сьогодні під ці дзвони я проголошую: Львів пориває з ліберальною ідеологією. Україна для українців. Українці будуть леліяти у своїх обіймах нацменшини, але ці нацменшин повинні знати мову, культуру та поважати український закон.

Жіночка з прапором “Батьківщини” захоплено сказала:

– Отаку Юлі нашій треба помічницю.

І ніяких сварок – День Соборності, панове.

Хлопці з прапорами “Свободи” щиро вітали як Фаріон, так і Тимошенко.

– Ви так пристойно поводитеся, усіх уважно слухаєте. Вас окремо інструктували? – запитала я свободівців.

– Наш головний інструктор – наше серце, – почула дипломатично-патетичну відповідь.

– Звідки ви?

– З Житомира.

– А як ви самі добиралися до Києва, враховуючи ситуацію? – поцікавилася я.

– Цього не можемо сказати. Щоб наступного разу дістатися так само легко, як зараз, – засміявся мій співрозмовник.

Почав виступати народний депутат України Тарас Стецьків.

– Тарасе, сонце наше, виступи за Юрасика, який у тюрмі, – кричала жіночка з прапором “Народної самоборони”, вітаючи Стецьківа.

Голова Львівської обласної Ради, свободівець Олег Панькевич теж зірвав овацію. Він розповідав про те, що вони виділили гроші на пам’ятник Бандері (600 тисяч гривень) та мільйон гривен на підтримку вояків УПА.

– Скажіть, ну що таке 600 тисяч гривень, які ми взяли з управлінських видатків в обласній адміністрації? Та їхні машини й туалети в Межигір’ї дорожче коштують.

Завдяки тому, що на сцені суворо витримувався регламент, тут виступили лідери всіх заявлених політичних партій. Виступив Борис Тарасюк, Микола Катеричнук, Анатолій Гриценко. Основні месиджі, ми – єдині, як би це не заперечувала ця неукраїнська влада.

Ті, хто виступав від “Тризубу” дякували за допомогу ув’язнених членам організації, ті, хто промовляв від діаспори, казали, що моляться та будуть всіляко підтримувати національні Рухи в Україні, а учасники Меморіалу радили кожен раз, якщо хтось відчує недружнє ставлення до української мови в якомусь магазині, – бойкотувати цю крамницю і втілювати принцип: “Свій до свого по своє”.

Мене хтось узяв за руку. Це була жіночка-підприємець, активістка “податкового” Майдану Валентина Остринська. У неї була пов’язка “Голодую”. Вона розповіла те, що я в принципі знала з повідомлень власного інформагентства. Комендантів наметового містечка “податкового” Майдану тягають у МВС, вона не може торгувати на ринку, бо постійно навідуються контрольні органи. Влада не вибачає активістам “податкового” Майдану їхньої участі та свого компромісу.

Ближче до завершення я стояла з чоловіками у військовій формі.

– А мені здавалося, що сюди ходять лише вояки УПА, – пожартувала я з військовим.

– Ми не УПА, але ми творили нову українську армію, ми святкуємо День Злуки вже двадцять років, – почула у відповідь.

Мій співрозмовник виявився керівником спілки офіцерів. В’ячеслав Білоус розповідав, що кожного року вони влаштовували святкові заходи в Будинку вчителя, приміщення колишньої Центральної Ради, але цього року керівництво їм відмовило.

– Раптом президент захоче тут щось провести – так мотивували відмову, - розповів пан Білоус. – У результаті і президент не захотів там щось проводити, і ми не змогли.

Мітинг закінчувався, хор співав “Червону калину”. Люди підспівували.

Напевно, уперше після 2005 року я відчувала таку атмосферу єдності, довіри та надії. Я не знаю, коли це свято народилося для новітньої України, 1990 року, чи 1999-го, коли його офіційно проголосили. Але воно є. І всі на Софіївській площі, а може, й у інших місцях відчули його енергетику...

Маша Міщенко

Фото УНІАН

УНІАН в Google News