Кануни
Так, програмою опозиції, здатної захопити мільйони, уже не може бути щось звично політичне, хай тричі демократичне...
На порядку денному навіть не соціальна справедливість у благодушно-ситому розумінні, а новий переділ по-нашенськи, хоча першими це суворе слово вимовили на Заході. І вимовили його не політики чи публіцисти, а дослідники. Не всі з них, мабуть, чули про «Чорний переділ», інакше могли б пошукати інше слово.
Західне відчуття належного, виявляється, просто не здатне допустити, що такий обсяг украденого може назавжди залишитися у власності злодіїв та їхніх спадкоємців. Західний же здоровий глузд (після тривалих спостережень!) постановив, що без переділу не може розпочатися одужання таких суспільств, як у Росії та Україні. Інакше вони ніколи не перетворяться з мафіозних у звичайні.
Можливо, вплинула Грузія. Там можуть запросто конфіскувати будь-яку власність сумнівного походження, і капіталізм від цього не стає соціалізмом, а тільки здоровішає. Грузія — країна православна. Вона була важливою частиною імперії. Населення Грузії не менше трачено російською історією, ніж України. Там теж велися розмови, що воно не дозріло до свободи. І ось виявилося, що це не зовсім так. Чи надихне це реформаторів у інших країнах колишнього СРСР, невідомо. Поки що грузинський урок осмислюється Заходом.
До думки про розкуркулення не цілком готові ні російські, ні навіть українські демократи, що колись перемогли під гаслом «Бандитам — тюрми!» Їм (не бандитам, а демократам) належить зробити зусилля, аби заспокоїтися. Метою радянського розкуркулення була ліквідація підприємців як класу. Тут же прямо протилежна мета: створення класу цивілізованих підприємців. Не ліквідація класу, а принаймні чистка, оздоровлення класу, забезпечення притоку свіжої крові в цей організм.
Програму, способи й механізми не доведеться вигадувати. Усе вже вигадано, усе випробувано. Одні статки будуть конфісковані, інші — обкладені різної тяжкості податками, треті — виставлені на аукціони з відшкодуванням якоїсь частки власникам. Для початку має бути з`ясовано, що відбувається в країні. А відбувається те, що лопає народний терпець. Нерівність зашкалює. Краще за всіх це розуміють найбагатші. Вони прагнуть якщо не примножити, то бодай утримати те, що мають: багатство і владу, що одне й те саме. Вони вже усвідомлюють, що треба ділитися (за геніальним висловом єльцинського міністра фінансів Ліфшиця), але, як завжди, зволікають. Адже ділитися — це не тільки повернути награбоване. Ще важливіше — дозволити людям чесно заробляти. Нещадна чистка всього управлінського апарату, десовєтизація його, розгін міліції, прокуратури, суду. Усе — з чистого аркуша. Запровадження подвійного і потрійного контролю...
З історії відомо, що до таких реформ верхівку може підштовхнути страх. Але він часто минає, коли для неї вже запізно — коли за справу беруться інші сили, низи з їхніми вождями. Коли від популізму, від загальних — бютівськоих чи хай там якоих — антиолігархічних балачок переходять до пропозиції убивчо конкретних заходів: перше, друге, третє...
Переломний момент настає, коли суспільство може істотно виграти від переділу, відзначають професори Асемоглу та Робінсон. Коли щось і може об`єднати Україну, так цей момент. Барига, чиновник, мент, суддя – вони однаково грабують і галичанина, і донецького, однаково принижують. «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде»... « Презренье созревает гневом, а зрелость гнева есть мятеж ». Мови різні, а думка одна, і немає думки, зрозумілішої всім.
Анатолій Стріляний, «Коментарі»
