Професор Університету Індіани Дмитро Шлапентох є одним з визнаних ерудитів і експертів з Росії у світовій академічній спільноті. Він хоч і не має в розпорядженні контактів на рівні Білого Дому, як багато хто з американських «експертів з СРСР чи Росії», але проте залишається авторитетом у США. Хоча іммігрував у штати в кінці 70-х років, він, володіючи вражаючою академічною ерудицією, даром оповідача і глибокими знаннями з історії і літератури Росії, і сьогодні вражає учасників будь-якої конференції сотнями цікавих деталей з повсякденного життя Південної Осетії, особливостей московської еліти або побуту сибірських нафтовиків.
«Ви давно іммігрували з СРСР. Як вам вдається бути обізнаним щодо сучасного життя Росії стільки років?» - щиро запитав-позаздрив я. «А я кожного разу, коли приїжджаю до Росії, два тижні проводжу в потягах. Їду або до Сибіру, або на Південь і розмовляю з людьми. Це унікальне джерело інформації. Люди там різноманітні і дуже відверті. Це унікальний метод занурення. Рекомендую».
Оскільки останні десять років через свою спеціальність я живу поза Україною, то завжди під час коротких приїздів, раз або два на рік, прагну якнайкраще зрозуміти і більше дізнатися про людей в країні. Цього року, щоб якось трохи краще відчути пульс батьківщини, спробував здійснити подорож по лінії Крим – Київ – Львів потягом. Різноманітні деталі цих бесід у потягах з людьми залишаю за дужками цієї публікації, але одна загальна теза заслуговує на увагу.
Мої співбесідники були найрізноманітніших політичних переконань, професій, говорили різними мовами і дотримувалися діаметрально протилежних політичних поглядів, але з власної волі чи мимохіть я отримував від них той самий месидж. Усі мої співбесідники хотіли або самі виїхати з України, або, не сподіваючись «зістрибнути», настійно радили не повертатися до України.
Тут навіть не йдеться про традиційний стереотип, що «там» краще, ніж «у нас».
Така думка, іноді, до речі, дуже необгрунтована, у значної частини населення СРСР була завжди. Проте, ще рік тому така позиція хоч і виявлялася в 60-70 відсотках випадків, проте не трансформувалася в якусь програму дій. Більш того, половина з тих, хто говорив, що «там краще ніж у нас», підкреслювали, що «у нас більше драйву, більше можливостей і т.д.» Тобто, навіть визнаючи, що там краще, половина опитаних була готова жити і робити так, щоб у нас стало теж добре. Вірила, що це можливо.
Ситуація змінилася з часу мого останнього опитування.
Цього року кількість моїх співбесідників, які повторювали, що там краще і робиться все для людей, зросла до 80 відсотків. Більш того, тепер ця позиція набула іншої якості – практичної програми дії. Вони не просто говорили, що там краще, вони шукали можливості «звалити з цієї країни». При чому «країна» - це найбільш утішна назва, яку вони давали Україні. І друзі, і випадкові знайомі розпитували про можливості знайти роботу, інвестувати гроші або влаштуватися на навчання.
Звичайно ж, це можна було пояснити пост-помаранчевим синдромом, коли мені це радив львівський лікар або київський історик. Очевидні були і мотиви у таких респондентів – розчарування і ліквідація основ демократії, національної гордості, утиски української мови, перегляд історії, пам`яті, самого поняття держави і так далі.
Але набагато складніше було пояснити, коли цілком успішний підприємець з Одеси, який цілком щиро ненавидить Гурвіца і вірить у Януковича і майбутнє України з Януковичем, на моє запитання, чи варто мені повернутися до України, подавився і запитав: «Навіщо?» - «Ну, ти ж вважаєш, що тут багато драйву, багато перспектив і все йде в зростання». - «Так, - погодився він, - але тільки все-одно там надійніше. Невідомо, що буде завтра чи післязавтра. В Одеській прокуратурі на ключових посадах уже тільки донецькі. Поки з ними працювати можна, але невідомо, що буде далі. Поки працюємо, але якщо вони завтра захочуть щось зробити, то зроблять»...
Те ж саме можна було почути від сімферопольського таксиста або севастопольського кіоскера.
Зрозуміло, що будь-який соціолог назве подібне опитування нерепрезентативним і умови інтерв`ю некоректними. Не претендую на абсолютну наукову об`єктивність і повноту картини, але тенденція, як то кажуть, очевидна. Серед громадян зріє дистанціювання від української політики і політиків. Ще два-три роки тому більшість моїх знайомих у Львові, Києві, Донецьку або Сімферополі щиро вірили, що Ющенко, Тимошенко, Мороз, Симоненко або Янукович, відповідно, є представниками їх інтересів. Сьогодні ж все частіше вони сплавляють УСІХ політиків у єдиний клас (тварин, хижаків, нелюдей) і все більше описують ці відносини в антагоністичних термінах: ми і вони, простий народ і політики, влада і люди. Вони все менше вірять, що можна щось змінити в цій країні. В результаті, єдиний вихід – це віддалиться від такої країни. Показово, що все частіше в розмовах про Україну використовується термін «ця країна», а не наша країна, Україна, дім, батьківщина.
Останнім часом зростання цієї тенденції - показник провалу українських політиків. УСІХ українських політиків. Вони не змогли навіть створити ілюзію, що ця країна належить її громадянам. Часті посилання на «донецьких» і Януковича вказують на причини такого зростання.
До речі, нещодавнє опитування громадської думки в Росії показало, що 73% росіян хотіли б виїхати з Росії. Україна – хоч і не Росія, але спільне у нас все так є.
Всеволод Самохвалов
