Як прожити на 907 гривень: підсумки другого тижня експерименту...

УНІАН уже писав про соціальний експеримент, який проводить Національний форум профспілок України (Далі НФПУ). П`ятеро українських громадян погодилися на пропозицію  НФПУ прожити місяць на офіційний прожитковий мінімум. Це люди з різних регіонів України, різних професій, четверо з яких - з невисоким рівнем достатку. НФПУ публікує докладний звіт учасників про те, як вони витрачають гроші, ми вирішили доповнити його своїми враженнями від спілкування з трьома добровольцями. 

З 1 жовтня прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений на рівні 907 гривень. За альтернативними оцінками НФПУ прожитковий мінімум складає 2356 гривень.  Згідно з діючими державними стандартами, пересічний українець може дозволити собі з`їсти впродовж місяця 165 г сала, 1,290 кг яловичини, 630 г свинини, 1,140 кг птиці, трохи більше 5 кг білого хліба, 7,800 кг картоплі, близько 2 кг помідорів і огірків разом узятих, 4,920 кг фруктів і ягід. 

Про те, як жили і скільки грошей витратили учасники експерименту за перший тиждень, ви можете прочитати тут.

Яким виявився другий тиждень для людей, які зобов`язалися вкласти всі свої місячні витрати в 907 гривень?

МАМІ РОБИВ ПОДАРУНОК ВЛАСНИМИ РУКАМИ. А ПОТІМ ПОПРОСИВ НА СТІЛ БІЛЬШЕ СИРУ.

Сергій Чижов, голова обласного комітету конфедерації Вільних профспілок, 48 років, Запоріжжя:

Минули два тижні експерименту. Так що швидко все закінчиться. Головна втрата цього місяця – сигарети. Я так і не звик до дешевих цигарок. Це просто кошмар. Беру їх у руки, а вони тютюном не пахнуть. На них навіть дивитися важко. Я до експерименту жив в іншому світі. Звичайно, я розумів, що є інше, більш невлаштоване життя. Але не знав, що це так важко. У мене ж раніше кожного ранку дружина робила тости і кожного тижня пекла кулеб`яку або пиріжки. Ми з членами профспілки раз на тиждень на шашлики вибиралися. Ми пікнік по-профспілковому називаємо «зборами». Я іноді з профспілкових внесків їх оплачував - ми вирішуємо проблеми в тісному колі. Проблеми у профспілок є завжди – неважливо, яка влада. Нас «мочать» весь час, і коли біло-блакитні і коли помаранчеві. 

Але, повертаючись до експерименту, якщо чесно, я живу на ці гроші й дивуюся. Ну добре – я, а якщо це жінка, у якої чоловіка немає і двоє-троє дітей, це – катастрофа!!! Я зазвичай купую товари на тиждень, а потім окрім хліба й солодощів більше нічого не купую. Дружина у мене – татарка. Без м`яса не може. Я сказав дружині:  під час експерименту вважай, що ми з тобою на різних полюсах. У нас кажу: роздільне харчування. У тебе: окремо від мене. Вона мені готує. Курку (я купив курку за 30 гривень) поділив на вісім частин, вистачить днів на десять, оскільки грудинку ще не чіпав. Дружина у мене – медик, вона каже, тобі потрібно дві з половиною тисячі калорій на день, а ти й половину не вибираєш.

У мене пройшла криза панкреатиту. Декілька днів я пив тільки воду. Офіційно субсидію на послуги оформити не виходить. Хотів змахлювати, не заплатити цього місяця. Але газовики прийшли і перевірили – доведеться платити. П`ю воду, їм каші: рисову, гречану, вівсянку. Вівсянку після експерименту вже не буду їсти ніколи.

Після кризи панкреатиту мій організм почав добре працювати, все видається в рожевому кольорі, хочеться їсти, жити і працювати.  Навіть в експерименті знаходжу позитивні сторони. Ось, наприклад, у мами сьогодні день народження, я б раніше поїхав би кудись у магазин, півдня б їй подарунок вибирав. А зараз не можна – 907 гривень - не розженешся. Так я по ночах їй подарунок робив. Я ще раніше купив їй кахлі, лиштву для ремонту кухні. В інший би час викликав майстрів для ремонту, а сам керував. А зараз сидів і сам майстрував. Довів кухню до ладу. І ось користь від експерименту: знайшов час, знайшов мотивацію. Сьогодні вранці кажу: мамо, з днем народження, приймай роботу. А вона мало не в сльози. Я говорю: мам, щоб на столі були хоч би три види сиру. Я сир дуже люблю, а сам ще за два тижні не торкався, бюджет не дозволяє. Чекаю святкового столу.

На наступні два тижні залишилося менше 250 гривень. Якщо не буде раптових проблем, то грошей вистачить. Справа в тому, що у нас у підвалі стільки консервації – ступити ніде. І якої консервації! Все, що можна уявити...

ПІСЛЯ ПОЧАТКУ ЕСПЕРИМЕНТУ МЕНІ ПОЧАВ ПОГРОЖУВАТИ ГОЛОВА СІЛЬРАДИ МИХАЙЛО НАЗАР

Ганна Покотило, вчителька української мови і літератури, сіло Вовчинець Івано-франківської області:

У мене на два тижні залишилося десь триста гривень. Але я розраховую прожити, тому що всі продукти у мене є. Квашена капуста є, крупи, картопля. Купила борошно, пектиму пиріжки з картоплею. Була одна витрата непередбачена. Я купила пшеницю в магазині,  акційну, дешеву, а вона виявилася зіпсованою, довелося викинути. Здавати не понесла, незручно якось. Тим паче, що власник магазина, кандидат у депутати в місцеві ради, незручно його якось турбувати під час передвиборчої кампанії.

Учні в школі читають усі мої інтерв`ю, які я даю під час експерименту. Стежать. А ось сільрада дуже на мене тисне. Мене показав телеканал «1+1», а там же видно, що будинок після повені покосився. Адже нам його так ніхто і не ремонтував. Так от, приходить у школу якийсь чоловік, каже, що депутат селищної ради. Я його не знаю, у нас село велике. Він говорить: тільки ще раз головою поворушиш, буде тобі дуже погано. Я йому кажу: а ви хто такий, підемо в учительську, познайомимося. Він розвернувся й пішов геть. Я дивилася у вікно - приїхав на дорогій машині. Голова сільради Михайло Назар каже: артистка, тобі треба показувати, як ти живеш?! Побіли свій грибок, а базікатимеш, дивися, щоб з тобою чого не трапилося, у нас в обладміністрації все “схвачено”. У них і справді, напевно, все “схвачено”, оскільки мене до губернатора вже стільки років не можуть на прийом записати. Це він розсердився, що я сказала, як у наших селах після повені людям не давали категорію потерпілих, щоб не платити компенсації. (Це одна зі схем розкрадання грошей на Івано-Франківщині – УНІАН). 

Як я живу? На сніданок п`ю каву, іноді – зі шматочком хліба, на який сиплю суху приправу. У школі на зміні ми з колегами можемо перекусити печивом і бутербродами, але зараз я відмовилася від цього, щоб не говорили, що мене підгодовують. Увечері, коли приходжу додому, можу картоплю посмажити, можу пюре зробити, або в мундирах її зварити. Супи можна готувати пісні, тільки потрібно, щоб усі овочі добре розварювалися, морква, картопля, цибуля. А тут ще я за три гривні опеньків на базарі купила. Буде смачний суп. Ну і на вихідні пироги пектиму. Зазвичай я для начинки сир додаю в картоплю. А зараз просто з картоплею робитиму.

Ще одна витрата – плата за газ. Вимушена все-таки тримати його включеним, тому що в будинку сиро, і моя мама весь час кашляє.

ТАК ЗАХОТІЛОСЯ СОЛОДКОГО, ЩО МАЛО НЕ ЗОМЛІВ

Іван Місяць, охоронець у приватній фірмі з міста Біла Церква:

Скажу чесно, дуже важко дотягнути до кінця місяця. Посудіть самі, плюс до витрачених раніше грошей 250 гривень заплатив за гуртожиток, 50 гривень – за ремонт взуття, 50 гривень залишив на продукти. На два тижні залишиться гривень триста. Але я живу непогано. Картопля в різних видах - моя улюблена страва. Я її смажу, варю, тушкую, навіть сам рецепт придумав: картопля запечена в гусятниці з пивом, але спочатку її замаринувати треба з пивом.

Купую курячий суповий набір за чотири гривні. Купив олію домашню нерафіновану. Ще зі мною таке буває, іноді дуже хочеться солодкого. На цукор грошей немає. І одного разу в супермаркеті я відчув такий гострий напад бажання випити чогось солодкого, що знепритомнів. Зараз теж у мене подібний випадок гострого бажання був. Знову купив солодку воду. І відразу відчув серйозне полегшення. Хтось мені сказав, що це від фізичної втоми і перенапруження.

Але у мене ось виникає питання. Я молодий і здоровий хлопець, можу перетерпіти з цим харчуванням, можу якось викрутитися. А як живуть на ці гроші люди похилого віку, яким потрібні ліки, мами з дітьми?

З того, що мені перепало як гостинець: пляшка пива. Мене пригостив друг. І ще я їздив на озеленення котеджних містечок, заробив 150 гривень, віддав гроші начальникові на зберігання, щоб не порушувати чистоту експерименту. На озелененні котеджу я пересаджував дерева. Господарі дізналися про експеримент і побалували мене французькою кухнею. Це була така витончена вермішель з м`ясом. Дуже смачно. Зараз ось сиджу на роботі, записую звіти, як що витратив. І думаю, якщо приїдуть журналісти, як передати цій владі, що ми не тварини, ми люди, які хочуть нормально жити. До експерименту всі знайомі ставляться з розумінням. А коли мене показали по телевізору, то стара подруга написала смс-ку: ти такий сексуальний, приїжджай до мене. 

МЕНІ НЕ ВИСТАЧАЄ ПОСИДЕНЬОК ІЗ ДРУЗЯМИ

Євгенія Суярко, журналістка з міста Суми:

У мене залишилося 340 гривень на два тижні. Але цього тижня я купила картоплю і сало. На картоплі й салі можна дуже добре і довго жити. Салом і суп можна засмажити, і на бутерброд покласти.

Зазвичай мій день такий. До роботи я п`ю чай з бутербродом. В обід можу перекусити піцою або в їдальні щось з`їсти, у нас це недорого. А вечерю готую вдома сама, це недовго. Професійні справи віднімають багато часу, терміново треба було потрапити на подію – довелося брати таксі. Або квиток на КВН, наприклад. Хотілося написати статтю – купувала за свої.

Я легко обходжуся без солодкого, але дуже небайдужа до м`яса. Але наше життя постійно на бігу, готувати котлети часу немає. На вихідних сходила  до бабусі, я це позначу як візит до родичів, і поїла там. Загалом на їжу мені б цих грошей сяк-так вистачало, але будь-яка робота вимагає якихось вкладань. І я не знаю, які витрати виявляться непередбаченими. Чого мені бракує? Посиденьок з друзями в барі. Такий відпочинок, це важливо для людей творчих професій. Я в бар зараз не ходжу, оскільки не можу дозволити собі більше, ніж чашку кави. А сидіти разом зі всіма і пити саму каву, сумно якось.

Від автора: Якщо порівнювати, що їли в перший тиждень суворого добровільного посту експериментатори, то можна відзначити, що хоч би троє з учасників експерименту почали помалу їсти супові курячі набори і сало. Це не м`ясо, не сир і не помідори (офіційна статистика стверджує, що все це можна купити на прожитковий мінімум), але все-таки.

В одній з книг американського політичного сатирика Крістофера Баклі є опис того, як президент США Буш-старший прагне познайомитися з простою Америкою, справжніми простими американцями. Там кумедно описується, як апарат намагається знайти дійсно простих людей, щоб дати шефові відчути пульс суспільства. Якби наші правителі читали газети і мали хоч би найменше бажання відчути цей пульс, їм було б достатньо почитати он-лайн щоденники учасників експерименту. У лідерів, не позбавлених відповідальності (про совість я не говорю) виникло б бажання хоч щось зробити. Хоч би прибрати зі статистики перелік продуктів, нібито доступних на прожитковий мінімум.

Леся Дідковська