Про роль і завдання Табачника на нинішньому етапі українського державотворення

Допитливі українці давно ставлять запитання: ну навіщо Януковичу такий міністр освіти і науки, як Табачник Д.В. Адже в освіті він мало що тямить, у науці – тим більше (у доктора історичних наук Табачника немає жодної праці, на яку б посилалася серйозна наука). Невже нинішній владі так потрібні його антиукраїнські замашки?

Для чого, питається? Щоб підкидати кістку голодному донецькому електорату? Дрібнувато якось… Адже Табачник викликає значно більше роздратування й антивладний супротив, ніж приносить задоволення проросійськими злидарям.

Може, він такий цінний кадр для Росії, з якою спільний освітній простір створює і під чию дудку історію переписує? Це начебто ближче до істини, але й тут щось не клеїться до купи. Якщо для Москви переписування історії і боротьба з українством такі важливі, то могли б когось більш авторитетного й солідного на цю відповідальну роботу делегувати. Або навпаки – когось маловідомого, щоб не викликав у суспільстві такого неприйняття чи навіть гидування. Переписував би собі тихенько історію, прибирав би години української мови у вузах, пропихав би російську – і тихо все було б, спокійно… Он працює в міністерстві культури якийсь Кулиняк – хто про нього що каже?..

Але ж ні, подавай Кремлю Табачника – і все, наче на ньому світ клином зійшовся. Кажуть, його активно пробивали на віце-прем’єра, але Янукович уперся. Так само, як опирається призначенню Медведчука В.В. на посаду глави Адміністрації президента.

З Медведчуком начебто все зрозуміло, але навіщо Москві Табачник? Хіба там не розуміють, що він тільки збурює освітянсько-студентську сферу? Що його ініціативи й антиукраїнські випади налаштовують проти нього українство?

Мої знайомі з-поміж аналітиків, котрі обслуговують кремлівських керманичів, пояснили, що добре це розуміють, саме тому його й пролобіювали на високу чиновницьку посаду. Важливими є не проросійські досягнення Табачника на освітянській ниві, які можуть виявитися досить скромними, а сама його присутність та активність у гуманітарній сфері. Ця присутність покликана розпалювати ксенофобські настрої серед українців, що ми часто й спостерігаємо в коментарях до публікацій про Табачника – тих, які від імені українських «націоналістів» залишають спеціально посаджені для цього «полюцери» (забруднювачі Інтернет-середовища).

Про свою незавидну роль пан Табачник, очевидно, й не здогадується. Він, як може, старається, Бандеру ганить, російську літературу запроваджує, а його закордонні покровителі, напевне, регочуть з нього у своїх кабінетах. Старайся, мовляв, Дімо, надривай попу, дратуй і провокуй хохлів…

Українці в очах світової спільноти мають постати дикими ксенофобами, яких не те що в Європу пускати не можна – з ними краще й за один стіл не сідати. На їхньому тлі корумпована Російська держава має здаватися взірцем цивілізованості та європейськості.

Пам’ятаєте, як зі Сталіним вийшло? Весь світ дивувався, що ця особа в Росії ледве не стала національним героєм. І ось на тобі – «проєвропейські» хохли поставили йому пам’ятник. А Медведєв в той момент мудро заявив, що в Росії йому пам’ятників ніколи не буде.

Мабуть, зайве пояснювати, хто реально стояв за операцією «пам’ятник Сталіну в Запоріжжі»?

Табачник покликаний стимулювати своєю одіозністю активізацію національно-етнічної проблеми в Україні, до якої цивілізований світ ставиться дуже болісно. Тим більше що в цьому плані Табачник мав деякі «успіхи». Колись, як він ще був главою Адміністрації президента Кучми, про його родовід активно писала одна з наймасовіших газет «Сільські вісті» (яку, до речі, звинувачували в антисемітизмі, щоправда, не через Табачника).

Та, як бачимо, вийшла осічка в кремлівських ляльководів. Українці не піддаються на провокації, з ксенофобськими, зокрема антисемітськими, заявами не виступають.

І взагалі проблеми всіляких «меншин», з якими асоціюється ще пара одіозних фігур (навіть прізвищ не хочеться називати) і яких теж активно розкручують кремлівські ідеологи, – українців не проймають. Для більшості співгромадян українофоб є українофобом, а не якоюсь національною «мордою» чи педерастом, і всі ті ярлики, яких цурається європейське співтовариство, не приживаються на українському ґрунті, як не стараються всілякі специ.

Оксана Охрімчук, Москва – Київ