Любов Молдаван: наше сільське господарство йде шляхом Латинської Америки...

Тема майбутнього подорожчання продуктів стала головною для ЗМІ... Яким буде подорожчання? Наскільки воно є виправданим? Інтерв`ю з гендиректором Центру аграрних реформ

Великі дощі, які супроводжували збір урожаю, змінила посуха, яка, за прогнозами триватиме аж до початку нової посівної кампанії. Тема майбутнього подорожчання продуктів стала головною для ЗМІ протягом останнього місяця.  Об’єктивно цінові прогнози на продукти, найбільш затребувана суспільством тема. Яким буде подорожчання? Наскільки воно є виправданим? Про це УНІАН запитав генерального директора Центру аграрних реформ, головного наукового співробітника Інституту економіки та прогнозування НАНУ Любов Молдаван

Любове Василівно, за повідомленнями експертів, афільованих при агротрейдерських структурах, собівартість хліба буде збільшуватися на 10-14%, відповідно планується зростання ціни на готову продукцію на 7-10%. Чи є об’єктивні причини для подорожчання хліба?

Сьогодні на світовому ринку пшениця уже продається по 250 – 300 дол. США за тонну.

Ми не на світовому ринку.

Давайте згадаємо, що за 2008 рік у нас усе продовольство подорожчало на 36 відсотків. Звичайно, зараз такого подорожчання не буде. Сьогодні в країні інфляція в межах 6%. За рік очікуємо 10-11%. Коли гривня втрачає твердість, то дорожчає все, у тому числі – продовольство.

Тобто подорожчання не пов’язане із можливим дефіцитом зерна?

По-перше, дефіцит повинні покрити заскладованим зерном. Уряд пригальмував експорт –  правильно зробив. Інтервенційні запаси зерна мають допомогти споживачам.

По-друге, продовольчого зерна нового урожаю є вдосталь. Правда, воно скуплене трейдерами, тепер від них та уряду залежить, куди потрапить це зерно – на вітчизняний чи зарубіжний ринок.

Нещодавно всі газети обійшла новина, що через погодні умови українців годуватимуть хлібом із фуражного зерна. Гадаю, що раніше жителі міст не дуже розумілися, що таке фуражне зерно. А тут їм повідомили, що таке є, і що люди будуть його їсти...

Почнемо з того, що ми в Україні, на жаль, завжди годували скотину переважно пшеницею. Якщо в інших країнах фуражною культурою на 60 відсотків є кукурудза, 20% – бобові і лише 20% – зерно колоскових, то у нас навпаки. Тому, за  великим рахунком, у нас все зерно, понад 6-7 млн. тон, яке йшло на продовольство, було фуражне. Цього року під час збору врожаю пішли дощі. Частина зерна „проклюнулася”, втратила класність.

До речі, цього року, агротрейдери, побачивши, що зерно втратило класність, почали вимагати у виробників аби ті продавали його по 600 – 700 гривень за тонну. Це при тому, що собівартість зерна - в межах 900 гривень. Той, хто був у боргах, як у шовках, той мусив продавати. Інші вичікували. Ситуацію врятувало те, що в порти вже підійшли кораблі під завантаження. Простоювання агротрейдерам обходяться дуже дорого. І за тиждень ціна зросла до 1100 гривень за тонну. Зараз зерно продається по 1300-1600 грн./т.

Це була перемога селян-виробників?

Це не перемога. Бо були господарства, які почали продавати пшеницю за ціною нижче собівартості. Це збіг обставин, який допоміг сільськогосподарським виробникам. Але щоб перемагати, їм потрібні свої елеватори, потрібно те, про що я говорю багато років – кооперативна інфраструктура зернового ринку з виходом об’єднань самих виробників на міжнародні ринки.

Ви нещодавно стали співавтором статті, у якій робите висновок, що ми будувємо нецивілізовану латифундистську економіку сільського господарства. Ви кажете, що великий капітал, який прийшов у аграрний сектор, має за мету лише одержання прибутку, ігноруючи соціальну і екологічну функції сільського господарства.

В аграрному секторі править бал великий капітал. Мені здається, що ми зараз проходимо шлях, який пройшли Сполучені Штати на рубежі ХІХ і ХХ століть. Ви ніколи не думали, чому в США несільськогосподарські кампанії, не мають права займатися сільськогосподарською діяльністю?

США унормували це положення, після того як пережили наслідки господарювання таких компаній у 20-х роках. Землі Північно – Атлантичних штатів Америки після будівництва залізниць освоювалися великими кампаніями, вважалось що так буде швидше і краще. Несільськогосподарські кампанії взяли в оренду або скупили землю та почали гнати зерно пшениці. Але таке довгострокове використання угідь веде повністю до їхньої деградації. Монокультура веде до зменшення віддачі на вкладений капітал, бо починається так звана ґрунтова перевтома. Там накопичуються хвороби, шкідники цієї культури, зменшується вміст гумусу. Коли окупність капіталу зменшилася, великий бізнес до 1920 року залишивши ці землі. Згодом Уряд США змушений був прийняли програму заселення цих земель колишніми військовими. Їм продавали ділянки під ранчо по 75 доларів за гектар. Бери скільки хочеш, тільки щоб там були люди. Коли я проходила стажування в Америці, нас возили до тих самих полковників, які після армії прийшли на ці порожні землі. На рубежі 60х – 70х років минулого століття, коли у результаті кризи великий капітал знову намірився зайти у сільське господарство, уряд США, як вже було сказано, заборонив несільськогосподарським компаніям, які мають оборот більше, ніж 3 мільйони доларів, займатися сільськогосподарською діяльністю. Натомість, для підвищення конкурентоспроможності фермерських господарств була зроблена ставка на зміцнення кооперативної системи і Америка до сьогоднішнього дня підтримує цю політику. Найбільші господарства у цій країні мають по дві тисячі гектарів. Однак завдяки кооперативам мають однакову вигоду від реалізації продукції і малі, й великі ферми.

А які ви бачите аналогії Америки 20-х з Україною?

Великий комерційний капітал після реформування КСП зайшов у сільське господарство за підтримки владних структур за тією ж мотивацією – фермерство розбудовувати довго, з ним треба возитися, а  з несільськогосподарським капіталом легше, менше клопоту начальству, а інколи й вигідніше, оскільки воно могло стати акціонером компанії за сприяння входження в регіон. Великі латифундії, а за ними – й інші сільськогосподарські підприємства поступово спеціалізуються на найбільш механізованих і орієнтованих на експорт зернових колосових культурах та соняшнику. Усе трудомістке виробництво знищене. У результаті люди залишились без роботи, за оренду землі одержують мізерну платню. Ті, хто працює, одержують 62% від середньої заробітної плати по країні, тоді як у колгоспах цей показник становив 92%. У результаті люди мігрують, села обезлюднюються. Якщо нічого не зміниться, то через десяток-два років великий капітал залишить деградовані землі, а уряду доведеться, як і в США, докладати великих зусиль для повернення людей до землі.

Ви кажете, що займатися сільським господарством може тільки фермер – так в усьому світі, крім Латинської Америки і Африки. А у нас?

Ми віддали землю на поталу всім, хто захотів. Орють - хто як хоче, хто як хоче і що хоче сіє. Ніхто не перевіряє, ніхто нічого не контролює. Соняшник у нормальній країні займає до 13% відсотків у структурі посівних площ. Його посіви мають вернутися на ту саму землю на шостий, сьомий рік, не раніше. У західних країнах жорстко регулюється структура посівних площ. Витримується баланс між орними землями, пасовищами, лісонасадженнями. Вимоги законів землеробства містяться у правилах (кодексах) правильної сільськогосподарської практики. Без дотримання цих правил фермер втрачає доступ до будь-яких форм державної підтримки, а в багатьох випадках ще й платить значні штрафи. Ми ж порушуємо закон плодозміни, закон повернення поживних речовин, винесених з урожаєм, закон збереження і накопичення гумусу. У структурі посівних площ колосові й олійні культури займають уже 80-87%. Однак ніякого контролю і відповідальності немає. Ми особисто заклали у Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року у пункті “Формування агроекологічного іміджу України” розробку Кодексу сталого агрогосподарювання. Однак на сьогоднішній день ніхто за розробку цього документу не береться.

Щоб відповісти на ваше питання, скажіть „У чому сенс земельної реформи, яку ми задумали і про яку стільки говоримо? Ми ж мали на меті, щоб вчорашній робітник КСП став господарем на землі і жив від доходу своєї діяльності на цій землі. Насправді все пішло  в іншому напрямку. Усіх власників земельних ділянок ми зробили найманими працівниками або безробітними, а господарями стали латифундисти, що історично мало місце лише в колоніальних країнах.

Як забрати землю у хмельницьких, губських? Як зараз трансформувати оцю латифундію в аграрному секторів на цивілізовані форми?

Законодавчо обмежити землекористуваннями, як це має місце в усіх країнах. Повернутися до землекористування в межах реформованих КСП, підтримати фермерство. Так зробили наприклад у Польщі. Там середній розмір ферми 7,7 га, великої – до 30га. І ми її хвалимо з усіх боків за успіхи у сільському господарстві. Зазначимо, що найвищі показники в аграрній сфері мають фермерські а не латифудистські країни. Урожайність зернових у латифундистів Бразилії та Аргентини така ж як і в Україні, тобто в два рази нижча від фермерів ЄС, США й інших. Я не проти залучення стороннього  капіталу в аграрний сектор, але не шляхом поглинання господарств, а на засадах партнерства.  Як це робиться, наприклад, у Франції? Є м’ясокомбінат, його власнику потрібна сировина. Відповідно до закону про інтеграцію капіталів він поставляє фермерам молодняк і забезпечує його комбікормами. Фермер додає решту того, що необхідне до технології. Є формула, за якою оцінюється вклад обох сторін та ціна продажу, яка забезпечує учасникам договору однакову норму прибутку. У Франції 60 відсотків свинини, цукрових буряків, овочів виробляється на засадах партнерства. А у нас що відбувається? Великі підприємці скуповують господарства, перетворюючи їх на свої філіали. У минулому році на нараду до Києва з усіх областей приїхали люди, відомі аграрники, герої України, щоб донести до керівництва країни те, як рейдери приходять і „по - доброму” змушують продавати підприємства. Отак з’являються латифундисти, які орендують по сто-двісті тисяч гектарів, і чекають зняття мораторію на продаж землі. Власники латифундій не живуть у сільській місцевості, їм не до селян та їх сільських проблем, не до бюджетів сільських рад. Їх природа – максимізація власного прибутку. Однак поки що ніякі регулятори щодо призупинення латифунтизації сільського господарства в Україні не працюють. І це в країні, яка взяла курс на євроорієнтацію. Нічого європейського в організації нашого сільського господарства не робиться.

Ви писали, що ці довгострокові орендарі, орендуючи землю по тридцять доларів за гектар, перездають її в оренду вже по двісті?

По 250-300, а через два роки спеціалісти прогнозують ціну вже у 400 дол. При цьому селянину платять за оренду 1 гектара лише 180 грн, з яких грішми – 19%, решта натурою. За таке в інших країнах судять.

Але земля навіть за наявності мораторію на продаж де-факто перебуває в руках великого капіталу, який бере її в оренду на 50 років.

Нехай вона в оренді, але сьогодні можна було б значну частину договорів оренди розірвати на тій основі, що порушуються всі правила землекористування, починаючи з системи оранки, сівозмін, внесення органічних добрив і т.д. Йде винищення, витягування з землі її природної родючості. Сьогодні у грунт повертається лише 1/3 поживних речовин, винесених з урожаєм. У Херсонській області вже є перша пустеля - 150 на 80 кілометрів. Це результат такого господарювання. Світовий банк тисне на уряд. Вимагає або мораторій або позички. Нова влада як муха в окропі. Потрібно борги віддавати, ПДВ віддавати. Податки минулий уряд зібрав на кілька місяців уперед...

А можна було би спочатку ввести закон про земельний кадастр та обмежити землекористування, а  потім зняти мораторій на продаж?

Так мусить бути. Хоча в кожній парламентській фракції є комерційні структури, які орендують землю, мають свої комбайни, трактори. Це все їм треба використовувати. Не знаю, чи стане духу уряду обмежити апетити крупного комерційного капіталу в інтересах селян і села.

Я вела переговори із більшістю партій, але досі не знайшла тої,  яка б спромоглася на серйозну розмову про долю вітчизняного сільського господарства. Натомість не раз доводилося чути, що „селяни – не наш електорат” або „ми самі (без науки) розберемося, що треба селу”, або „там у селі одні п’яниці і нічого на них робити  ставку” і т.д.

Наш Центр аграрних реформ (об’єднання вчених-аграріїв)  15 років шукає форми співпраці з політиками. Я завжди прошу: давайте разом працювати з вашими радниками з питань сільського господарства. Оскільки не рідко той, хто забезпечив патрону вибори, приходить до нього в апарат,  не будучи знавцем аграрної ринкової економіки. Не довіряєте нам – запросіть професіоналів-аграріїв із Франції, Канади, Китаю. Сьогодні всі джерела відкриті. Сільськогосподарське законодавство усіх країн доступне. Звичайно, кожна країна має свої певні особливості, але сільське господарство скрізь – це матінка земля та її власник – раб Божий селянин. В усіх країнах створюються умови, щоб дохід селян утримував їх біля землі. Ми ж загнали 2,6 мільйона селян у резервації, (особисті селянські господарства), де вони без будь-якої підтримки з боку держави та під диктатом комерційного капіталу дають суспільству 98% картоплі, 70% молока, овочів і фруктів. Але людський ресурс теж конечний. Ми реально ризикуємо у майбутньому залишитися без селян і сільського господарства.

Чи повинна Україна виконувати міжнародні контракти на поставки зерна, якщо у нас виникне дефіцит?

Сільськогосподарські контракти містять статтю про форс-мажорні обставини, пов’язані з погодними умовами. Тому я гадаю, що всі, хто укладав контракти, зможуть послатися на цей пункт.

Розмовляла Лана Самохвалова