Опозиція: проміжні підсумки політичного сезону

Зимово-літній політичний сезон 2010 року добігає кінця. Депутати оголосили про закінчення сесії та початок канікул. На останні літні місяці політичне життя в Україні майже завмре.

Водночас для експертів та аналітиків це добра нагода підбити підсумки діяльності опозиції за час, що минув після президентських виборів, проаналізувати основні віхи взаємодії по лінії влада – опозиція та окреслити основні тенденції політичного життя країни.

Після президентських перегонів нова влада помітно зміцнила свої політичні позиції. Новообраний глава держави отримав серйозний суспільний карт-бланш та достатній вплив на владну конструкцію держави.

Україна без внесення змін до Конституції перетворилася з парламентсько-президентської на президентську республіку. Було ухвалено декілька законів, які суттєво обмежують участь окремих опозиційних сил у місцевих виборах. Якісно змінилася й зовнішня політика – чітко визначився російський вектор.

При цьому влада досить наполегливо намагається довести суспільству, що опозиція (насамперед БЮТ та окремі політичні сили з “Нашої України” – Народної самооборони) малоефективна, роздрібнена, скочується на маргінес та політичне узбіччя. У боротьбу проти опозиції залучено й правоохоронні органи. Головний удар можновладців був спрямований проти Юлії Тимошенко як найбільш рейтингового та харизматичного опозиційного політика.

Справді показники суспільної довіри до опозиційних сил на сьогодні доволі низькі. Але вони залежать не лише від тотальної критики діяльності опозиції з боку нової влади, не лише від суттісного наповнення дій опозиційних сил, а й обумвлюються закономірним постпрезидентським виборчим синдромом.

Не буду голослівним і нагадаю ситуацію п’ятиричної давнини. Наприклад, за даними соціологічного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва в червні 2005 року, рейтинг Партії регіонів становив близько 13% (при гіпотетичному об’єднанні на той час опозиції у Блок Віктора Януковича – 18%). При цьому рейтинг «Нашої України» був 34%, а Блоку Юлії Тимошенко – 7%. Тобто маємо практично дзеркальне відображення показників нинішньої влади та опозиції.

Однак період осмислення ситуації, вироблення підходів до організації своїх дій з урахуванням нових реалій політичного життя має вже закінчитися.

Серйозним уроком для опозиційних сил мали стати акції протесту проти продовження перебування Чорноморського флоту Росії в Україні. Уже у квітні 2010 року опозиція намагалася активно протидіяти владі після укладення Харківских угод.

На опозиційні мітинги закликали Блок Юлії Тимошенко, «Свобода», «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка, «За Україну!» В’ячеслава Кириленка, «Українська платформа» Павла Жебрівського, Народний рух України та УНП, партії Юрія Кармазіна та Миколи Катеринчука. Деякий час поряд був і Арсеній Яценюк зі своїм «Фронтом змін».

При цьому було зрозуміло, що відразу після президентських виборів протесні дії будуть малоефективними, що, у свою чергу, не могло не позначитися на рейтингу цих політиків. Народний комітет захисту України, очолюваний Дмитром Павличком та Володимиром Цибульком, так і не став центром опозиційної діяльності. Серед провідних опозиційних політиків лише Юлія Тимошенко ввійшла до його складу.

Однак не слід перебільшувати значення роздрібненості опозиційних сил. Зрозуміло, що, з одного боку, постійне просування в суспільну свідомість тези «про роздрібненість» – це певна політична технологія влади. Та з другого – існування декількох опозиційних сил – це нормальне явище в демократичному суспільстві.

Не є це чимось новим і для нашої недавньої історії. На початку 2000-х років в Україні діяло декілька опозиційних сил: «Наша Україна», Блок Юлії Тимошенко, СПУ та Комуністична партія.

Сьогодні опозиційному рухові необхідно знаходити нові форми координації своїх дій за участю лідерів громадянського суспільства.

Скоординовані дії Юлії Тимошенко, Вячеслава Кириленка, Анатолія Гриценка, Павла Жебрівського, Олега Тягнибока, Бориса Тарасюка, Миколи Катеринчука, Арсенія Яценюка (хоча сам Арсеній Петрович досить скептично ставиться до теми об’єднання та координації) та інших політичних та суспільних лідерів нададуть нову якість опозиційної діяльності. Інакше опозицію битимуть по частинах, що значно легше, ніж у разі їхньої спільної діяльності.

Ризикну передбачити, що додатковим стимулом до такої координації може бути подальший тиск влади на опозицію: спрацює закон «демократи об’єднуються лише перед розстрілом».

На сьогодні, думаю, не варто говорити про єдиного лідера опозиції – час і суспільство поставить усе на свої місця. За даними соціологічного опитування, проведеного у травні 2010 року центром «Демократичне коло», 31% опитаних вважають, що Юлія Тимошенко виявила себе як найбільш активний та послідовний опозиційний політик, 16% громадян переконані, що таким політиком є Арсеній Яценюк, 3,8% – Олег Тягнибок, 1,3% – Віктор Ющенко.

Представники нової команди можновладців неодноразово заявляли про свою готовність до співпраці з опозицією, про врахування її конструктивних пропозицій. Однак між такими заявами і конкретними політичними реаліями – відстань гігантського масштабу. Українська дійсність доводить, що аксіома про те, що опозиція має займатися не лише критикою, а й продукувати альтернативні державні рішення, бездоганно працює лише в суто демократичних умовах, коли влада діє відкрито і прозоро.

Наприклад, альтернативний проект опозиційного Податкового кодексу був просто проігнорований владою (дарма що до підготовленого урядом проекту Податкового кодексу до другого читання було внесено понад 5300 поправок – своєрідний парламентський рекорд). Не були ухвалені революційні зміни до законодавства, ініційовані Анатолієм Гриценком, якими заборонялися проведення необгрунтованих податкових перевірок.

Без змін від першого читання до прийняття в цілому пройшов у Верховній Раді закон про місцеві вибори, що є за своєю суттю антидемократичним, антиконстиційним, обмежує участь опозиції в місцевих виборах та створює пільгові виборчі умови для “регіоналів”.

Дуже сприятлива для інтелектуальних змагань ситуація: влада грає за правилами регбі, настійливо пропонуючи опонентові грати за шаховими правилами. Та ще призначаючи того, кого хотіли б бачити як свого опонента, розподіляючи опозицію на «правильну» та «неправильну».

Так, глава адміністрації Президента України Сергій Льовочкін заявив, що «есть люди, которые сейчас набирают обороты, и в перспективе я вижу в них потенциал, чтобы в Украине действительно была эффективная оппозиция к действующей власти. Ну, я не открою ни для кого секрет, что один из самых ярких людей сейчас – Арсений Яценюк».

Принцип «розділяй та володарюй» на Банковій засвоїли дуже гарно, наприклад, граючи на посилення позицій «Свободи» в піку іншим національно-демократичним силам.

 Водночас це не означає, що опозиція має відмовитися від інтелектуального змагання з владою. Вона повинна, умовно кажучи, мати не лише програму «проти», тобто протидіяти антидемократичним діям можновладців, а й програму, яка спирається на позитив.

Зрозуміло, що сьогодні точкою біфуркації, яка визначить суспільні настрої, є місцеві вибори 31 жовтня 2010 року. Автор скептично ставиться до ідеї бойкоту з боку опозиції цих виборів, незважаючи на законодавчі проблеми.

Опозиція має взяти активну участь у цих перегонах, прискіпливо ставлячись до формування виборчих партійних списків, при цьому враховуючи думку громадськості. І як це не дивно, але процес приєднання окремих членів фракцій БЮТ та НУ–НС до провладної коаліції може мати й позитивний ефект, оскільки в опозиції залишаться лише ідеологічно переконані політики, і це допоможе опозиції згуртуватися.

На сьогодні президентові Віктору Януковичу вдалося сконцентрувати у своїх руках майже всю повноту влади. Взаємодія влади і опозиції розгортається за антидемократичним сценарієм, влада, незважаючи на власні заяви та втягуючи в політичну боротьбу правоохоронні органи, діє за знаменитою формулою іспанського каудільо Франко «друзям усе, ворогам – закон».

Ігор Жданов, Аналітичний центр «Відкрита політика»