Крапки над «і»
За п`ять років Віктор Ющенко не сказав жодного поганого слова ні про росіян, ні про їхніх вождів. Звідки ж така до нього ненависть не тільки Путіна – Медведєва та їхніх пропагандистів, а й усіх верств населення, від зони до Академії наук?
Ну, назвав героями кількох діячів української історії, яких не люблять у Росії. Ну, когось посмертно нагородив. Ну, спробував привернути увагу до Голодомору як до геноциду, щонайменшим натяком, утім, не звинувативши в ньому росіян, а тільки – сталінізм. Ну, підкреслив, що флот РФ має покинути Севастополь в обумовлений термін.
Ну, різко засудив Росію, коли її війська рушили, було, на Тбілісі, але його на той час уже звично ненавиділа «вся Росія».
Чому ж і за що?
Чи не в тому справа, що він розмовляє по-українськи не тільки на людях, а й у домашній обстановці? Цей гріх пояснює і підкреслює всі інші. Він робить Ющенка в очах Росії не просто чужим, а «зрадником», що було б ще півбіди. Повна ж біда полягає в тому, що «зрада» Ющенка, якщо вона стане масовою, завдасть по Росії такого удару, від якого вона не встане на ноги. Про це кажуть найосвіченіші з росіян, інші обходяться без слів – підкіркою.
Українці ж про це просто не думають, навіть ті дуже нечисленні з них, хто спить і бачить Україну під скіпетром Москви.
Своєю діяльністю і захопленнями Ющенко намагається відвести Україну з простору, де діє загальнокультурне тяжіння Росії. Він хоче, щоб Україна стала для Росії, як Польща. Свого часу перспектива польської незалежності була така ж неможлива для багатьох росіян, як тепер – незалежність України. Саме за це – за намір розірвати ниті минулого – ненавидить Віктора Ющенка Кремль. Помаранчевість – не головне. Ющенко-диктатор був би ще ненависніший, тому що досяг би більшого. Йому не прощають, що він вітає націоналізм бандерівського штибу, для якого Москва – щось далеке і, безумовно, вороже. З російської дзвіниці цей звір у стократ гірший за чеченського вовка. Чеченці були, є і будуть чужими, їх можна буде при нагоді й відпустити, а українці – вони свої, які можуть стати гіршими, ніж чужі. Що може бути гіршим від свого, який наполегливо не здогадується, що він свій?! Ти йому російською мовою кажеш, що він такий самий русак, такий самий росіяка, як ти сам, а він не те, що не розуміє твоєї мови, а не чує її.
Ненависть Медведєва, Путина та ін. до Ющенка не зрозуміти, якщо випустити з уваги, що таке забуття всієї пристойності – від болю. Недарма кажуть: збожеволів від болю. Біль тим більше нестерпний, що російська пам`ять міцно тримає ту правду, яку Україна потихеньку забуває і напевно забуде, хто б нею не правив. Ця правда полягає в тому, що більшість українців упродовж століть не хотіли такої окремості від Росії, як поляки.
Окремість України показує росіянинові, що його батьківщина втрачає ту притягальну щодо всіх і вся, тобто життєву, силу. Він згадує сказане чверть століття тому за океаном: Росія може існувати як імперія або ніяк. Невже він має рацію, проклятий янкі?! У такому разі вихід один – напружитися, модернізуватися й почати все спочатку.
Виходить, що в Росії немає завтрашнього дня без України, а в України немає завтрашнього дня без Заходу. Ось розклАд, як його розуміють, і розуміють правильно, люди російської культури, громадськості й державності, іменовані націоналістами, слов`янофілами, євразійцями, та й лібералами.
Анатолій Стріляний, «Коментарі»
