Юлія Мостова: я вперше поряд з чоловіком, якого вважаю розумнішим і сильнішим за себе

Коли Тимошенко побачила слідчих, у мене потім ще день були сліди на руці від її нігтів... Мій тато Гриценка таки завалив, але Толя впав з гори, а у тата з’явилася тріщина у ребрі... Інтерв`ю 

УНІАН продовжує серію інтерв’ю з дружинами кандидатів у Президенти України. (Інтерв`ю з Вікторією Тігіпко -читайте тут, Оксаною Ващенко (дружиною Симоненка) - тут, Терезією Яценюк - тут)

Юлія Мостова, перша скрипка вітчизняної журналістики, одна з засновниць впливового тижневика “Дзеркало тижня”, - дружина кандидата в президенти Анатолія Гриценка. До думки цієї жінки прислухається майже увесь перший ешелон українського політикуму. Чи не заважає розум та авторитет Юлії її чоловіку? І як вона допомагає своєму “першому непрохідному”? Про це УНІАН запитав у самої Юлії Мостової.

Пані Юліє, Анатолій Гриценко писав у своїй біографії, що єдине розходження між вами в тому, що Ви не хочете, щоб він пов’язував своє життя з політикою. Ви досі проти, що чоловік все ж таки пішов у політику?

Я прийняла його рішення. Звичайно, що вдома були розмови з цього приводу. І я не була прибічником походу в велику політику і Президенти зокрема. По-перше, я дуже гарно знаю наш політикум. Його найбільша частина зацікавлена зовсім не у змінах і проведенні реформ, наведенні порядку, тому Гриценку буде дуже важко в цих обставинах. Йому потрібні не скарби, які є в трюмі, а штурвал, щоб щось змінювати.

Нещодавно один журналіст запитав мене, в чому різниця між владою українською і російською. Я кажу, що пріоритет і в тієї, і в тієї влади – це гроші. Але, щоб прикрити цей пріоритет, у Росії вдають, що вони будують сильну державу. А в нас вдають, що будують демократичну. А Гриценко імітацією займатися не бажає. Всі можливості для того, щоб стати на той шлях, який обирає більшість українських політиків (приватне збагачення, місце у прохідній частині якогось списку за спиною вже розкручених лідерів і т.д.) у нього були. Але він не став на цей шлях і вирішив піти важким, але якісно іншим шляхом. По-друге, чому я була проти участі у виборах, – це відсутність грошей. Це дуже важливо. У нас, щоб скликати до себе людей, треба розкрасти державу або геть продатися олігархам. Він цього не зробив і не зробить. Він поклався на суспільство, на небайдужих. Подивимося…

Це була ваша ідея поїхати до Дніпропетровська, збирати зі світу по нитці?

Ні. Це була не моя ідея. В кампанії Гриценка взагалі немає моїх ідей. Я жодного разу не була в його штабі. І цей міф, що “Мостова рулить”, спочатку мене дратував, потім смішив, а зараз я просто перестала звертати на це увагу. Ми живемо у такому оточенні, де у більшості людей, які професійно пишуть чи говорять про політику, стерлася різниця між журналістом і піарником. Журналіст – це розвідник, він здобуває інформацію і ділиться нею з суспільством. А піарник – це контррозвідник, він захищає свого боса, вип’ячує позитивні речі, ховає негативні. Я цього робити не вмію.

Тобто Ви взагалі не берете участі у виборчій кампанії чоловіка?

Звичайно, ми вдома обговорюємо, як пройшов день у нього, у мене, що відбулося. Але на щось впливати я не можу і не хочу, бо я не є фахівець.

Окрім політики, на якій ниві бачите свого чоловіка?

Це не бізнес. Він занадто чесна для цього людина. Можливо, це синктенки, можливо якісь цікаві структури і фонди, їхні міжнародні представництва, куди його неодноразово запрошували. Не я буду визначати, де йому працювати. Тим більше, що це все фантазії, бо вибір вже зроблено. Болісний для мене. Але я маю його прийняти не тільки як дружина (тут я просто змирилася), я його маю прийняти як громадянин, як журналіст, як людина небайдужа. Якщо такі люди, як Гриценко, не будуть йти в українську політику, ми просто втратимо Україну.   

Який Гриценко вдома?

Він дуже уважний, ніжний, розуміючий чоловік. У нас дома завжди квіти. Без будь-якого приводу. Я йому за це вдячна. Ми переписуємося СМСками. І я, і він чуємо ті самі слова, якими ми називали один одного 7 років тому. Вони не перетворилися на затерте скло. Вони мають ту саму енергетику, яку мали на початку.

Щодо дітей, то він суворий батько, як до старших - Світлани і Олексія, так і до Гліба. Кого він ще зараз може балувати – це Аньку. Хоча вона дуже хазяйновита. Їй 5 років. Але накрити на стіл, помити посуд після вечері чи сніданку – це вона робить із задоволенням. Каже: “Тату, я розвісила всі твої речі, щоб вони не м’ялися”. Я приходжу: все скособочене висить на спинці стільця, але вона намагалася.

Це Ваше виховання чи вплив дитсадочка?

Це гени Гриценка. Він не сприймає жодного гармидеру будь де. В цьому плані він "строїть" усіх, окрім мене.

Ви не піддаєтеся чи він боїться?

Так сталося з самого початку, що у нас нема причин для сварок. Нам не по 20 років, щоб через побутові дрібниці сваритися. Я людина пориву. Мені захотілося напекти пирогів з яблуками, наварити грибної юшки, якісь ноги нафарширувати, – я все зроблю. А потім мене “вирубило”, і ця гора посуду на кухні лишилася. Він мовчки піде і все це перемиє. У нас немає посудомийної машини. На Новий рік, на усі свята ми збираємося всією великою родиною і посуд миють або невістка, або Гриценко. І вони ще б’ються біля раковини, хто це буде робити.

Вимогливість Толі іноді Гліба до сказу доводить, але потім він приносить 12 і каже: якби мене тато не змусив переписати це 5 разів, я б цю дванадцятку єдиний на весь клас з англійської мови не отримав би. Його старші діти не розуміють, як можна когось підвести, не дотримати слова. Якщо Толя цього навчить Аню та Гліба — буду щаслива.

Тато постійно цікавиться навчанням дітей?

Так. Але цю вимогливість він врівноважує позитивними емоціями, наприклад, борюканням, як це називає Анька. Вони просто обожнюють з ним бавитися: драчки, гонки, походити, пострибати по татові на ліжку чи на килимі.

І ще він їм розповідає казки. Раніше було: я співаю колискову, а Толя розповідає казки. Він їх сам вигадує. Він почав їх розповідати, коли Анька стала особистістю, тобто могла не тільки криком висловлювати, що вона хоче від життя. У Ані з Глібом 6 років різниця, трохи болісна для одного. Бо Гліб ще не був дорослий: і не нянька, і не лялька. Щоб виправити цю ситуацію, Толя вигадав цілу серію казок. Спочатку про хлопчика і дівчинку. Хлопчик був старший, а дівчинка молодша. І так вони зростали. Їй 2 - йому 8. Їй 3 – йому 9 і т.д. Потім він перейшов на зайчиків, білочок. Він виховує цими казками. Я навіть колись підставляла диктофон, хотіла записати. Кажу: “Гриценко, на основі твоїх казок я видам посібник для батьків, у яких є певні ревнощі між дітьми”. І врешті-решт він цими простими, але мудрими казками відрегулював стосунки між дітьми. 

Діти просто щасливі, коли тато з ними “біситься”. На ці Новорічні свята випав сніг, ми були на дачі, він узяв нас порозкидав у сніг. Ми його намагалися завалити – ніяк. І тоді прийшов на допомогу мій тато. Він Гриценка таки завалив, але Толя впав з гори.

Так у тата і з’явилася тріщина у ребрі...

Я дуже часто чую, що Гриценко нібито на всі ґудзики застібнутий. Зовні може таке видатися. Але насправді він - дуже жива людина, дуже тепла, добра по-справжньому. З такими людьми можна впевнено себе почувати на фронті: не зрадить, не злякається, не залишить.

Ми живі щасливі люди, у яких, здавалося б, все є: діти, дорослі і малі, у Толі є онука Улька. У нас є квартира, машина, дача, улюблена робота, мізки є, руки є, дасть Бог здоров’я – прогодуємось. На цьому можна було б поставити крапку. Але справа у тім, що не можна цим задовольнитися. Не у матеріальному сенсі, а у сенсі того, що немає просто іншої, якісно іншої країни. Ось він і пішов її по-своєму виборювати. Я дуже не хотіла, щоб він зробив крок, який може поставити під загрозу відчуття нашого сімейного і мого жіночого щастя, бо я вперше поряд з чоловіком, якого я вважаю розумнішим і сильнішим за себе. Я страшенно боялася, багато наревіла наодинці із собою... Але це є зворотній бік медалі “дружина Гриценка”, яку я з гордістю ношу.               

Кажуть, Вашого чоловіка звільнили з посади міністра оборони, тому що Ви дозволяли собі багато критики на адресу Президента. Ви передбачали, що Ваша критика матиме такі наслідки?

Насправді, мені було байдуже, які наслідки для родини, для Гриценка, для мене буде мати ця критика. Це моя робота. Це робота команди “Дзеркала” і я не уявляю, як редактор, що я можу сказати Сергію Рахманіну, Аллі Єременко або іншим журналістам: «Не пиши цього, бо це зіпсує стосунки Гриценка з Президентом”. Анатолій мене повністю підтримував, тому що ми зійшлися з ним людьми з досвідом, у кожного за плечима був вже якийсь життєвий шлях, свої здобутки. Наші погляди зійшлися раніше, ніж зійшлися ми. Я не думаю, що відставка Гриценка критично пов’язана з тією позицією, яку займало “Дзеркало тижня” щодо висвітлення певних кроків Віктора Ющенка у питаннях його порушень Конституції або у питаннях РосУкрЕнерго або Венко і т.д. Віктор Андрійович не зрозумів “Дзеркало тижня” на самому початку своєї каденції терміну. “ДТ” було однією з небагатьох газет, де Ющенко виступав під час виборчої кампанії 2004, яка супроводжувалася темниками і цензурою. Ніколи жодної копійки ні Ющенко, ні будь-хто з його команди нашому виданню не заплатив. Це було наше переконання, яке полягало в тому, що Янукович не може бути Президентом, бо не може ця влада так просто і безкарно згвалтувати суспільство і пережити реінкарнацію. Ющенко для нас не був ідеальним. Так само, як він не був ідеальним для Гриценка. Але альтернативи на той час не було. Я власноруч писала у 2003 році: “яка країна, такий і Гавел” - про всі вади і плюси Ющенка. Після його перемоги ми відразу перейшли до критики хибних кроків. В тому була наша йому допомога. Але нас не розумів ні Віктор Андрійович, ні його родина, ні його оточення. Пересічні люди теж не дуже розуміли, тому що були охоплені помаранчевою ейфорією. Майдан-то ми відстояли, але нову владу відпустили без чітких завдань, а найголовніше – без контролю з боку суспільства і більшою мірою – з боку медіа. І тепер маємо те, що маємо. Мені здається, що занепад тієї хвилі 2004 року почався з відсутності критичної і інтелектуальної позиції у багатьох журналістів. Ренесанс України має початися з журналістів. Без них не буде нічого.

Лозунг виборчої кампанії Гриценка “перший непрохідний” був сприйнятий суспільством неоднозначно.  Що він хотів цим сказати?

У Гриценка не було манії стати Президентом: “Я хочу і все! Дайте мені треуголку”. До нього приходило дуже багато людей, які казали: “Анатолію Степановичу, якщо не ви, то хто? Треба. Йдіть. Ви розумний”. Інші наче розуміють, що розумний, порядний, ефективний. Але кажуть: «За вами нема олігархів, у вас нема мільйонів і мільярдів, які необхідні. Ви непрохідний. Ви просто не вмієте брехати, а люди хочуть щоб їх красиво обдурили». Цей лозунг на початку вигадав журнал Weekly, якому він дав інтерв’ю і вони на своїх бордах написали “Кращий непрохідний”. Це був їх висновок. Він мав пояснюватися так: якщо люди розумні, порядні, які не продалися, мають стратегічне бачення, якщо такі люди непрохідні, то тоді просто цугцванг. Виходить, що у нас “непрохідне суспільство”, коли може пройти той, хто красивіше обдурить. Але під час кампанії не вистачило ресурсу пояснити цей лозунг. Нічого. Це теж досвід.

Вважається, що Ви товаришували з Юлею Тимошенко. Наскільки у Вас дружні стосунки зараз?

У нас з Юлією Володимирівною (ми звертаємося одна до одної просто «тезка») були різні етапи у стосунках. “Дзеркало тижня” було першою газетою, яка викрила всі схеми ЄЕСУ у 1996 році. Взагалі цю абревіатуру дізналися від “ДТ”. Але я віддавала належне досить ефективній роботі Тимошенко на посаді віце-прем’єра. Вона змогла розчистити тоді деякі схеми, в енергетиці насамперед... На певному етапі нас об’єднала “Україна без Кучми”. Я не можу назвати це дружбою, але наші стосунки ніколи не були комерційними, фінансовими, вони були людськими. Я приймала на себе якісь її емоційні речі, не завжди політичні. Юлія Володимирівна дуже щільно оточена людьми, але в неї не так вже багато тих, кому б вона могла довірити якісь важливі для неї приватні речі.

Довіра, яку до тебе виявляє людина, тебе певною мірою зобов’язує. Для мене, наприклад, був дуже важливий момент, коли Юлія Володимирівна мені зателефонувала з лікарні відразу після виходу з в’язниці. І коли її пришли вдруге заарештовувати, поряд з нею була тільки я. Коли вона побачила цього слідчого, у мене потім ще день були сліди на руці від її нігтів. “Юлю, не йди. Юлю, не кидай мене!” Це були лише кілька хвилин розгубленості, але вона їх довірила мені, розумієте? В неї одразу відібрали мобільний, але вона мала ще один маленький. Я його заховала у ванній, запхала у невеличкий люк для сантехніка, щоб вона змогла зв’язатися з адвокатом. Отака була ситуація: і смішна, і напружена, і зворушлива. Такі речі так просто не можна переступити. Але сантименти - це одне, а логіка — інше. Того ж тижня я написала матеріал про її перебування у в’язниці “Засліплення сонцем”, після того, як Тимошенко зробила заяву, що вона піде у Президенти. Серед інших причин, чому їй цього не варто робити, я вісім років тому написала, що Тимошенко – це ядерна енергія.  Вона може бути ядерною бомбою, а може бути безпечною АЕС. Але країна не може собі дозволити жити у стані чекання, амплітуди непередбачуваності, ким вона буде сьогодні, а ким – завтра. Тому Тимошенко не можна давати першу роль в державі. Вона не передбачувана.

Але з часом додалися й інші аргументи. Влітку 2009 року я мала нагоду зустрітися з Юлією Володимирівною. Вона говорила, що повертається модель ситуації 2004 року: коли борються добро і зло. Я з сумом, але відверто їй сказала: "Мені байдуже, хто буде наживатися на залізниці: твій Ковзель чи його Пригодський; мені байдуже, хто буде хитрими схемами привласнювати землю: твій Губський чи його Хмельницький; мені байдуже, хто до цугундеру доведе СБУ або буде нею маніпулювати: твій Кожем’якін чи його Сівкович, – я не бачу різниці. Команда настільки тебе заповнила, що ця різниця знівельована”.

У мене не було ніяких зобов’язань перед Юлею Володимирівною, так само, як і у неї переді мною. Просто частину шляху ми пройшли як однодумці щодо тих подій, які були в країні. Я не байдужа щодо її долі. Але вона — не мій президент.

Ви вірите, що політика Тимошенко стосовно медіа може бути творчою?

Не думаю, що є підстави це обговорювати.

Анатолій Гриценко пообіцяв, що за день до інавгурації кине палити. Що, окрім президентського крісла, може для нього стати стимулом кинути цю шкідливу звичку?

Ми щасливі люди. Так, звичайно, не хочеться все це втрачати “достроково” (сміється Мостова, вказуючи очима на пачку цигарок поряд – Авт.). Але заради дітей це треба зробити. Просто вже цю нервову кампанію потрібно пережити... А нерви дають про себе знати. Гриценко мені розповідав, що раніше у літаках-винищувачах у другого пілота не було штурвалу. І якщо за час польоту перший пілот, який мав штурвал, через усі навантаження втрачав у вазі, наприклад, два кілограми, то другий пілот, який мав те саме навантаження, але не мав штурвалу і просто переживав, втрачав 4 кілограми. Оце мій стан сьогодні. 

Юлія Мостова – це бренд. Ви не бажаєте змінювати прізвище на Гриценко, бо Мостова звучить гучніше чи Вам просто не до вподоби покірна слов’янська звичка брати прізвище чоловіка?

Це традиція нашої родини. У нас жінки не переходять на прізвища чоловіків. У мене мама Науменко. Обидві бабусі були на своїх прізвищах. Я – Мостова. Як далі буде – час покаже (сміється).

Від чого доводиться обороняти свою дружину Гриценку?

Від форумів. Сам читає, а мені вдома забороняє. Я на них шукаю зворотній зв’язок. І покладаюся на них частково як на можливість чути якісь думки, оцінки, підказки, конструктивну критику і т.д. І водночас я їх ненавиджу за боягузтво. Я підписую свої статті. Він підписується під своїми словами – Анатолій Гриценко. В нього немає «ботів», які сидять на форумі і відпрацьовують імідж: огризаються, нападають, піарять свого кандидата і т.д. Мені як людині, яка в очі багатьом політикам могла говорити те, що думає, цікаво: якщо б деяким “коментаторам” довелося написати справжнє ім’я, координати, чи сказали б вони те саме, що дозволяють собі сказати поза очі?

А Гриценко дуже спокійно сприймає будь-які матеріали у пресі, навіть коли вони брудні, несправедливі і т.д. Він Скорпіон за гороскопом. Він навчається завжди.

Може, це зовнішній спокій?

Він шукає раціональну зернину у будь-якій критичній статті.

Мені всі друзі кажуть - Таня Коробова, Сергій Рахманін: “Юля, не читай, що ти робиш?” А мені так хочеться, щоб ви повірили, що Гриценко є насправді таким, як говорить. Вам би може самим було легше жити, знаючи, що не всі там (в українському політикумі – Авт.) “однакові”. Але я ж не докричуся. Ми не дозволили собі використовувати “Дзеркало тижня” для підтримки Анатолія Гриценка. За 5 років у нашому виданні з’явилося, здається, лише три інтерв’ю з ним. Я не знайшла в собі можливості під час президентської кампанії писати власні матеріали на теми виборів. Хоча думаю, що своєю роботою у медіа я це право заслужила. А критики завжди є і будуть. Ми напишемо про епідемію грипу, нам закинуть, що це піар Гриценка. Ми напишемо про газові питання – знову скажуть: піар Гриценка. Зараз я розумію, що вчинила неправильно, відмовчуючись. Це не дуже правильно по відношенню до читачів. Вибачте.

Чому?

Це моя робота. А я «кокетувала». Гриценко є Гриценко. Мостова є Мостова. В нас є спільне коріння: спільна система цінностей, наше кохання, дружба, взаємоповага, наші діти. А далі кожен робить те, що він має робити. Очевидно, мені потрібен був певний час, щоб змиритися з його цією новою якістю. Я трохи розгубилася, трохи загубилася... Нічого, вичухаюся!

Розмовляла Анна Ященко

УНІАН в Google News