Майбутнє зовнішньої політики України – казки та невизначеність?
Майбутнє зовнішньої політики України – казки та невизначеність?

Майбутнє зовнішньої політики України – казки та невизначеність?

15:25, 25.12.2009
13 хв.

Адептів європейської перспективи назбиралося аж... двоє... Абсолютна більшість – 6 кандидатів – виступають за збереження позаблокового статусу... З 18 кандидатів п’ятеро взагалі не визначилися зі своїми пріоритетами...

Напередодні президентських виборів ми вирішили ознайомитися з програмами кандидатів у Президенти - з тим, щоб розібратися, яку саме зовнішню політику готують нам учасники перегонів. І хоча за Конституцією засади зовнішньої політики формує Верховна Рада, разом з тим, Президент України повинен здійснювати керівництво зовнішньополітичною діяльністю, вести переговори та укладати міжнародні договори (стаття 106, пункт 3). Разом з тим, детальне вивчення передвиборчих програм свідчить про те, що більшість кандидатів або не знають про цю функцію глави держави, або пропонують цілком вже фантастичні варіанти розвитку зовнішніх відносин.

Звичайно, читати передвиборчі програми кандидатів в Президенти в Україні – справа невдячна. По-перше, тому що ці програми пишуться кандидатами не для читання виборцями, а лише з метою виконання відповідного положення виборчого законодавства (про це, до речі, найяскравіше свідчить програма Сергія Ратушняка, над якою, очевидно, навіть коректор не попрацював, а тому досить часто окремі частини речення не узгодженні між собою у відмінках, часі ти числі). По-друге, відсутність чіткої форми для написання програм дає кандидатам велике поле для маневру: можна якимось чином структурувати свою програму, а можна й подати її у вигляді твору на вільну тему, що, звичайно, ускладнює завдання свідомого виборця розібратися, в чому ж різниця між кандидатами навіть в найголовніших питаннях і в поглядах на те, яким чином вони збираються виконувати ті чи інші обов’язки, передбачені посадою глав держави. Зрештою, програми на сьогодні не можуть вважатися серйозними передвиборчими обіцянками, хоча б тому, що практично жоден з кандидатів на державні посади за всі роки попередніх виборів (від президентських до місцевих) ще не зміг похвалитися виконанням своїх програмних обіцянок. Разом з тим, в умовах, коли передвиборча боротьба перетворилася, фактично, на змагання, хто перший і далі плюне в своїх конкурентів, програми, розміщені на офіційному сайті Центральної виборчої комісії, є чи не єдиним реальним способом зрозуміти, що ж саме збираються робити люди, які подалися в Президенти.

Третина кандидатів не має пріоритетів у зовнішній політиці

Відео дня

За змістом усі програми кандидатів в Президенти можна розділити на три основних групи: програми тих, хто нічого не повідомляє про пріоритети у зовнішній політиці, тих, хто знає, чого хоче, але не повідомляє, яким чином він це здійснюватиме, і, зрештою, тих, хто пропонує напівказкові рецепти.

Майбутнє зовнішньої політики України – казки та невизначеність?
До першої групи сміливо можна віднести 5 кандидатів: Михайла Бродського та Олега Рябоконя (в яких взагалі жодним словом не згадується зовнішня політика), Олександра Пабата, Василя Противсіха та Сергія Ратушняка. Погодьтеся, важко вважати заяви на кшталт “не маємо права рвати відносини з Росією”, “не маємо права відвертатися від ЄС”, “стати дружелюбною країною”, записаних у програмі О.Пабата, серйозною заявкою на розуміння своїх майбутніх дій на міжнародній арені. Чи, наприклад, бажання В.Противсіха перетворити Україну на “Швейцарію для Східної Європи”, яке теж не додає розуміння, що саме кандидат планує робити задля цього. Єдиною ж пропозицією Ратушняка, яка може серйозно вплинути на всію зовнішню політику Україну, слід вважати бажання повернути Україні статус ядерної держави. Не густо.

Олег Тягнибок
Група українських “фантазерів” та “мрійників” складається лише з двох кандидатів: Олега Тягнибока та Арсенія Яценюка. Ці два кандидати запропонували настільки своєрідне бачення майбутнього зовнішньої політики, що розібратися в цьому “без пляшки” навряд чи можливо. Так, лідер об’єднання “Свобода”, який до речі, як і Ратушняк хоче відновити ядерний статус України, в своїх зовнішньополітичних пріоритетах написав: “Європейський україноцентризм – стратегічний курс Держави”, а також “Участь України у побудові Європи вільних націй”. Що таке ота Європа вільних націй – з програми зрозуміти неможливо. У Яценюка з уявою все набагато краще. Так, кандидат в Президенти, зазначає, що проблеми проведення “загальної модернізації” притаманні не лише Україні, а й іншим державам колишнього СРСР: Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Молдові, Росії. Відтак, пропонує кандидат, необхідно започаткувати “Східноєвропейський проект”, який би для початку напрацьовував спільну політику в галузях енергетики, транспорту та зв’язку, в сфері виробництва продовольства та спільно розвивав би науку, індустрію інноваційних технологій, космічну галузь.

Однак і це ще не все. Головна мета – побудова Великої Європи, яка, судячи з програмного тексту, має простягнутися від Атлантики до Тихого океану. “Ініціювати будівництво Великої Європи, стати одним із лідерів цього процесу повинна Україна. У цьому я бачу її геополітичну та історичну місію”, - ось так, і не центом менше. 

З ким дружити?

Ще 11 кандидатів запропонували більш менш чітке бачення того, куди вони хотіли б вести Україну, перебуваючи на посаді Президента. Їх можна умовно розділити на дві групи: тих, хто бачить майбутнє України в ЄС чи НАТО, а також тих, хто виступає за позаблоковий статус чи/або серйозне покращення відносин з Росією та іншими країнами СНД.

Юлія Тимошенко і  Віктор Ющенко під час візиту в Брюссель. 23 березня
Адептів європейської перспективи серед кандидатів назбиралося аж... двоє: це Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко. Лише в їх програмах членство в ЄС фігурує, як мета України. При цьому і той, і інший кандидати виступають за прагматичний розвиток відносин з Росією. Однак, у Ющенка щодо цього міститься і ще одна деталь: необхідність виведення Чорноморського флоту до 2017 року, відповідно з міжнародними угодами та Конституцією України. Тимошенко, у свою чергу, не згадує про флот, однак хоче посилення економічних відносин з північним сусідом. Ще одним адептом європейської інтеграції можна, хоча й складно, вважати Юрія Костенка, в програмі якого передбачається “формування громадянського суспільства, відповідального за державу і за себе, посилення контролю за владою з боку громади, протидія корупції, забезпечення верховенства права як основи демократії та передумови інтеграції України в НАТО”. Крім того, в преамбулі до програми кандидата зазначається і мета Української народної партії – “лідерство України у новій Європейській спільноті”. Правда, що це таке, і з чим його їдять – сказати важко. Єдине, що також варте уваги, це те, що Костенко – єдиний кандидат, який планує займатися інтеграцією до НАТО, принаймні, якщо вірити його програмі.

Анатолій ГРИЦЕНКО
Абсолютна більшість – 6 кандидатів – виступають за збереження позаблокового статусу України. Так, Інна Богословська бачить Україну “Швейцарією 21-го століття” з міжнародно визнаним нейтралітетом та гарантіями безпеки. Анатолій Гриценко вважає, що Україні принаймні в найближчі 5 років не потрібно приєднуватися до жодних військово-політичних союзів, поки не подолає “слабкість та роз’єднаність”.

Ще один прихильник позаблокового статусу – нинішній голова Верховної Ради Володимир Литвин, який пропонує країні стати “активно нейтральною”. При цьому, спікер прагне вмоститися одразу на два стільці: реалізувати ідею Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю та Казахстаном і, водночас, досягти угоди з ЄС про вільне переміщення людей, товарів, послуг та капіталів.

Олександр Мороз також виступає за позаблоковий статус з одночасним розвитком взаємовигідного партнерства і з ЄС, і з Росією. При цьому для здобуття позаблокового статусу, на переконання лідера соціалістів, потрібно скликати міжнародну конференцію з питань безпеки і співробітництва. А ще, Україна мала б домовитися зі світом про участь у розв’язанні глобальних проблем: голоду і потепління. На жаль, лише, не зрозуміло, про що саме домовлятися: адже брати участь в таких проектах можна хоч зараз, враховуючи те, що цими питаннями опікується ООН.

Петро Симоненко
У Петра Симоненка проблем з формуванням зовнішньополітичних пріоритетів практично немає: позаблоковий статус, відмова від вступу в НАТО, відновлення відносин з Росією та країнами СНД, вступ до Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю та Казахстаном. При цьому кандидат планує вже в 2010 році провести референдум щодо вступу до Єдиного економічного простору та НАТО. Разом з тим, і в цій програмі не обійшлося без “цікавинки”. “Вагомим внеском у європейську інтеграцію стане створення тристороннього енергетичного консорціуму за участю України, Росії та країн ЄС”!, - пише лідер комуністів. От тільки, що він має під словосполученням “європейська інтеграція” – з програми дізнатися так і не вдалося.

Віктор Янукович
Лідер Партії регіонів Віктор Янукович також обстоює ідею позаблоковості України. “Враховуючи сучасні геополітичні реалії, переконаний у тому, що позаблоковий статус України є ключовим елементом національної безпеки, гарантом піднесення її міжнародного впливу і авторитету”, - пише кандидат. При цьому, він обіцяє поновити дружні відносини з Росією та країнами СНД і забезпечити взаємовигідне партнерство з США, ЄС та країнами “великої двадцятки”. Втім, на цьому лідер регіоналів і обмежується, даючи можливість кожному самому додумати, що саме і як робитиметься у сфері зовнішньої політики за його президентства.

 Сергій Тігіпко
Останні два кандидати – Людмила Супрун та Сергій Тігіпко – в своїх зовнішньополітичних пріоритетах відзначили, передусім, посилення відносин з Росією та країнами СНД. При цьому, С.Тігіпко висловився дуже чітко: “Україна – Європа, але не Євросоюз”, а безвізовий режим – чи не єдине, що потрібно Україні від ЄС. А от у відносинах з Росією, за прикладом нового американського Президента Барака Обами, кандидату також хочеться розпочати “перезавантаження” і відновити “гуманітарні відносини та економічні зв’язки”. У свою чергу Супрун також спробувала “відвісити” невеличкий реверанс в сторону Європи – мовляв, потрібна збалансована зовнішня політика, “яка на умовах рівності та взаємної вигоди забезпечить участь України як на європейському, так і на азійському напрямках співпраці”. Разом з тим, більше про Європу чи інших стратегічних партнерів України, крім, звичайно Росії та країн СНД – ані літери. А от щодо республік колишнього СРСР, то тут Супрун виступає за всебічний розвиток культурних, наукових та економічних зв’язків, відновлення повномасштабних економічних зв’язків з Білоруссю та Росією. От тільки, в чому має вимірюватися масштабність? Чи означає це повернення до такого стану розподілу праці, який існував в СРСР, коли один український завод не завжди виправдано міг мати 60 постачальників з усіх 15-ти республік? Невідомо.

Отже, підіб’ємо підсумки: з 18 кандидатів п’ятеро взагалі не визначилися зі своїми зовнішньополітичними пріоритетами (М.Бродський, О.Пабат, В.Противсіх, С.Ратушняк, О.Рябоконь), двоє у свої програмах чітко виписали прагнення до членства в ЄС (Ю.Тимошенко, В.Ющенко), один –до членства в НАТО (Ю.Костенко), 6 – за позаблоковий статус (І.Богословська, А.Гриценко, В.Литвин, О.Мороз, П.Симоненко, В.Янукович), 8 – за покращення відносин з Росією та країнами СНД в тій чи іншій мірі (І.Богословська, В.Литвин, О.Мороз, П.Симоненко, Л.Супрун, Ю.Тимошенко, С.Тигіпко, В.Янукович), один – за запровадження з Росією візового режиму (О.Тягнибок), один – за створення Великої Європи від Атлантики до Тихого океану (А.Яценюк).

Висновки ж, які можна зробити на основі вивчення програм кандидатів у Президенти в сфері зовнішньої політики – доволі сумні. Більшість кандидатів або взагалі не змогли, або лише досить поверхнево окреслили свої майбутні плани щодо діяльності на міжнародній арені, хоча функція здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю залишається однією з ключових функцій Президента. Відтак, очевидно, що хто б не був обраний новим главою держави, навряд чи зможе серйозно підійти до такої організації роботи Міністерства закордонних справ, яка б дійсно була спрямована на захист інтересів українських громадян за кордоном, захист економічних інтересів українських підприємств та збільшення авторитету України, як міжнародного і регіонального геополітичного гравця. Як результат – розраховувати на якісь “дипломатичні перемоги” не доводиться, що у свою чергу, може суттєво позначитися на вирішенні усіх важливих для України питань, починаючи від суперечки з Румунією щодо каналу “Дунай-Чорне море” чи проблем з делімітацією та демаркацією кордонів з Росією. Звичайно, відсутність чітких пріоритетів у програмах кандидатів можна пояснити і їх намаганнями сподобатися якомога більшій кількості виборців... але, якщо це так, тоді ситуація вимальовується ще гіршою, бо ж Президент, який захоче подобатися всім, може стати справжньою загрозою для країни.

Сергій Воропаєв

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся