Як регіонали комуністам Першотравень ледь не зіпсували
Свято на головній площі столиці перетворилося на «битву на язиках»... Так от і відзначали... розстрілюючи зі сцен принизливими репліками протилежну сторону...
1 травня Майдан Незалежності прикрасили дві сцени, одна – навпроти іншої. Колористика рішення оригінальністю не виділялася. На суто червоній «окопалися» комуністи, на біло-блакитній вишикувалися представники Федерації Профспілок України під керівництвом нардепа-регіонала і за сумісництвом голови ФПУ Василя Хари.
Жоден не хотів поступитися Майданом «супротивникам» і перейти в інше місце... а об`єднаєтися і відсвяткувати 1 травня разом вони теж не могли. (Для необізнаних пояснюємо суть конфлікту: комуністи своїми періодичними голосуваннями в парламенті підтримують нинішню коаліцію і уряд, тоді як Регіони чекають – не дочекаються, принаймні, за офіційною версією, відставки правлячого кабінету і позачергових парламентських виборів)
Для повноти картини додамо, що «червону» сцену серед інших прикрашав своєю присутністю комуніст Олександр Ткаченко, якого вважають батьком тендерної палати в Україні, – ледь не офіційного символу вітчизняної корупції. Але організаторів двох мітингів не підштовхнув до об`єднання і вельми непрозорий натяк на нещодавні заслуги регіоналів – фігура Василя Хари, що виднілася на тому боці, поміченого у спробах проштовхнути через ВР створення «модернізованої тендерної палати». Яка мала би «пристроювати» мільйони гривень соціальних відрахувань працедавців України.
Першотравень на головній площі столиці перетворився на «битву на язиках» - кожна з двох сил прагнула якомога голосніше презентувати себе, як «народних захисників».
До речі з`ясувалося, що отримана у результаті какофонія розташовує до абстрактних думок не гірше за «медитативну» музику. Якось само собою згадалося, що 1 травня, або Міжнародний День праці - це далеко не радянський винахід. Це свято живе навіть в країнах розвинених демократій, якщо там традиційно сильні лівий і профспілковий рух. Щоправда, тільки у нас Першотравень святкують три-чотири дні. Скрізь, будь то закохана в ліву ідею Греція, стримана Чехія, окремі землі Австрії і Німеччини, обмежуються одним днем, як і вказано в календарі. Але Україна - країна «багата», і може дозволити собі повеселитися. Тим паче, що на носі вибори, а тут така можливість показати народу, хто його любить по-справжньому.
Від роздумів, чи варто відзначати свято праці чотирма днями загулу, відвернув лідер конфедерації вільних профспілок Гай Райдер. Вірніше його промова, що зачитувалася з біло-блакитної сцени бравим диктором. Зізнаюся, я навіть похвалила про себе «продвинутих» профспілкових працівників – регіоналів. Змогли ж вони десь роздобути, перекласти з англійської і добре поставленим голосом начитати виступ міжнародного профспілкового лідера.
Ну і сам Гай Райдер заслуговує на увагу. В усілякому разі, він не пропонує у зв`язку з кризою грабувати багатих, і відбирати нажите на користь світового пролетаріату. Текст його виступу містить рекомендації, як будувати роботу в період кризи, є там і роздуми про користь державного регулювання, і міркування про витоки кризи – але жодної класової ненависті.
Шкода тільки, що готували промову Райдера мабуть в глибокій таємниці від запрошених лідерів. Кількома хвилинами раніше все той же Хара з піною у рота вимагав від уряду виплатити борги з зарплати і підняти економіку. Цікаво, чому ж тільки в уряду. Адже статистика очолюваного паном Харою парламентського комітету соціальної політики свідчить про прямо протилежне: у держави поки боргів із зарплат немає. (За даними українських ЗМІ, на 1 квітня, заборгованість бюджету, тобто уряду, по зарплаті наближалася до 11 мільйонів гривень, тоді як загальна заборгованість по зарплатах сягала більші півмільярда гривень - борги приватних підприємств). Отже доречніше було б запропонувати подавати до суду на власників підприємств, саме вони і накопичують основні борги з зарплати. Але на власників і олігархів представник парламентської фракції великого капіталу і за сумісництвом профспілковий лідер не наїжджав.
Це упущення виправили з другого боку Майдану. Петро Симоненко в своїй звичайній тональності виголошував: «Українські олігархи і не хотіли і не хочуть боротися з кризою, вони щодня залізають до кишені простого народу і грабують люд. Ця влада – ярмо на шиї простого народу. Ці люди навіть відібрали у нас право безкоштовно вмирати, зробивши вхід на кладовища платним. І лише компартія здатна допомогти промисловому пролетаріату».
За словами Петра Миколайовича, саме представники компартії навчили в період кризи захоплювати підприємства і вимагати виплати зарплати. І правильно, надривався Петро Миколайович, хай вони ще вимагають націоналізації підприємств. «Напевно, чутки, що у невістки Симоненко, дружини його сина Андрія, є своя клініка, це неправда, - подумала я, - А то би він побоявся закликати до такого, поважав би приватну власність. Просто уявив би, як у його невістки держава відбирає, пробачте, націоналізує, клініку і «заводить» туди, наприклад, директором медсестру або фельдшерку, як це було в 1917-му». Але Петро Миколайович, як виявилось, ще не закінчив викривати. За його словами, сьогодні профспілки стали прислужниками політичних партій, і сьогодні «ці прислужники намагаються зіпсувати нам свято»... На протилежній сцені водночас почали радісно свистіти, і перекрикувати. Там як на замовлення раптом опинилася якась профспілка клоунів. Симоненко ударився у відчайдушну імпровізацію: «Але я не виню простих людей. Їх просто обдурили. Я звинувачую тих олігархів, які хочуть дезорієнтувати народ і посварити справжніх захисників трудящих». У його виступі було стільки почуття і обурення на адресу профспілкових лідерів - прислужників олігархів, що я прям сама прониклася. Ні, Симоненко – молодець. І знаєте, попри весь цирк, попри цю потішну суперечку з двох сцен на Майдані, Симоненко все-таки був головним на святі міжнародної солідарності трудящих. Він переміг «профспілки»!
Напевно, річ у тому, що лідер комуністів ходить з цими старенькими на травневі і жовтневі свята колонами вже більше десяти років. Вони по-справжньому вважають його своїм лідером, і він в якомусь сенсі теж вважає їх своїми. І його мітинг був в рази численнішим за «профспілковий».
Звісно, і тут і там були молоді хлопці, які чесно зізнавалися, що «прийшли заробити зо п’ятдесят гривень». Я їх не засуджую - не гріх попрацювати в кризу, навіть якщо це офіційний вихідний Першотравень.
Але тут були сотні і сотні стареньких, які пришкандибали на Майдан з паличками і з червоними бантиками на піджаках. І постав я їм питання, про те, яку суму вони отримали за участь в заході, то вони просто плюнули мені в обличчя. Можливо, вони плюнули б в обличчя навіть тим, хто спробував би їм сунути ті самі півсотні. Та не можливо, точно – це було видно по їхніх очах.
І це було не єдиним приємним моментом «комуністичного Першотравня». Ліворуч Майдану було багато творчості. Учасники самі придумували смішні гасла, самі майстрували транспоранти і розсаджувалися з ними біля фонтанів. Тут було багато, дуже багато почуття і особистої переконаності. І хай ніхто не образиться за аналогію, але після Майдану 2004 року, тільки комуністи (причому чисті комуністи без всяких комерційних і ситуативних політичних додатків) змогли зробити ідейний захід. Нехай навіть вони тричі не мають рації в своїй політичній концепції і навряд чи можуть претендувати на перспективу.
І мені здалося, що добротна (віддамо належне), в стилі агітпропа стьобна музика регіоналів і профспілок у щирості серйозно програє концерту Компартії, де були не римейки, а тільки старі пісні про головне: про подвиг, Батьківщину і надію.
Маша Міщенко