Програли Путін і Газпром, виграли Меркель і Тимошенко

Репутація Газпрому як ненадійного постачальника зазнала величезної шкоди... Ще до конфлікту Москва готувалася до бійки... Медведєв організував саміт, який став провалом...

Репутація Газпрому як ненадійного постачальника зазнала величезної шкоди... Ще до конфлікту Москва готувалася до бійки... Медведєв організував саміт, який став провалом...

Справжній голова Газпрому, будь ласка, встаньте

Відео дня

Велика російсько-українська газова війна закінчилась, настав час оцінити її результати. На поверхні результати виглядають багатообіцяючими. Нарешті Росія та Україна уклали нормальну довгострокову газову угоду. Як ціни на газ, так і транзитні тарифи прив’язані до ринкових ставок та базуються на чітких принципах, без непрозорих посередників та свавілля. Ціна на газ у 2009, скоріше за все, становитиме $230 за 1000 кубометрів, у той час як інвестиційні банкіри очікували на $250.

Прем’єр-міністр Володимир Путін заявив, що Україна була зобов’язана гарантувати транзит російського газу, оскільки ратифікувала Угоду про Енергетичну хартію (яку не ратифікувала Москва). Путін пожалівся, що „Європейський Союз відносить Росію та Україну до однієї категорії,” але постачальник у цій операції також зобов’язаний здійснювати поставки. У газеті „Ведомости” про це написано, мабуть, найкраще: „Надійність Газпрому як постачальника є невіддільною від надійності України як транзитної країни.”

Корупція та внутрішньополітична ситуація в Україні були головними факторами в конфлікті, у якому основними противниками виступили прем’єр-міністр Юлія Тимошенко та Дмитро Фірташ, власник частини непрозорого посередника “РосУкрЕнерго”. І Тимошенко, і Путін заявляють, що “РосУкрЕнерго” через адміністрацію українського Президента Віктора Ющенка зірвала переговори 31 грудня.

Тимошенко вийшла з цього конфлікту з блискучою перемогою. “РосУкрЕнерго” була усунута з російсько-української газової торгівлі, втративши принаймні $1 млрд. прибутків на рік. Під час прес-конференції 8 січня Путін неправдоподібно заперечував, що знає Фірташа, хоча обидва з них були співзасновниками “РосУкрЕнерго” в липні 2004. Пізніше Газпром продав борг “РосУкренерго” в розмірі $1,7 млрд. Нафтогазу, дозволивши останньому витіснити Фірташа.

„Нарешті ми прибрали великий політичний хабарницький фонд, який годував декілька політичних сил,” – заявила Тимошенко. Фірташ щедро витрачався на українську політику, переважно на потреби Партії регіонів колишнього прем’єра Віктора Януковича, але також і на потреби адміністрації Ющенка. Янукович розсудливо тримався в тіні, фінансування його кампанії, скоріш за все, зрештою різко зменшиться.

Ціна газової війни для Газпрому була дуже висока. Його безпосередні фінансові втрати сягнули понад $2 млрд., але його репутація зазнала ще більшої шкоди, оскільки ця газова монополія проявила себе як ненадійний постачальник. Його клієнти спробують зменшити свою залежність від цієї державної монополії, але якщо основною проблемою є сам Газпром, нові трубопроводи навряд чи допоможуть.

Ще до виникнення конфлікту Газпром відкрив веб-сторінку, на якій критикував Україну. Це свідчить про те, що Москва готувалася до бійки. Газпром та Путін не соромились у висловлюваннях, критикуючи Київ. „Поточна ситуація демонструє високий рівень криміналізації влади в Україні,” – заявив Путін.

Під час газового конфлікту між Росією та Україною в січні 2006 року ціни на акції Газпрому стрімко зросли, оскільки інвестори були вражені, коли компанія почала наполягати на вищих експортних цінах у момент зростання цін на енергоносії. Під час останньої газової війни, однак, акції Газпрому обвалились, оскільки інвестори протестували проти безрозсудного ставлення компанії до своїх клієнтів, коли вона почала вимагати в них нереальні ціни в момент різкого падіння цін на енергоносії.

Тим часом європейські споживачі газу серйозно постраждали, а сам Європейський Союз виглядав надзвичайно слабким, так нічого й не навчившись із попередніх газових війн.

Але один з європейський політиків проявив себе справжнім лідером – Канцлер Німеччини Ангела Меркель. Під час спільної прес-конференції Путіна з Меркель 16 січня в Берліні Меркель вичитала його, як школяра, поклавши відповідальність на Москву, а Путін мовчки проковтнув дорікання „вчительки”.

Австрія, Франція, Угорщина, Німеччина та Італія тихо накопичили газові запаси, яких могло б вистачити на три місяці; вони вивчили урок 2006-го. Тепер, імовірно, й інші європейські країни накопичуватимуть резерви газу та намагатимуться надалі диверсифікувати свої джерела поставки енергоносіїв, хоча це й дуже дорого.

У всьому цьому Путін має найсильнішу мотивацію. Керуючи напряму Газпромом та взявши на себе переговори, Путін підтвердив старі припущення про те, що саме він є справжнім головою Газпрому. Хоча Україна заплатила за своїми газовими рахунками ще 30 грудня, Путін наказав припинити поставки газу, що зробило його головним винуватцем.

Заплямована репутація Газпрому, скоріш за все, погіршить ціну його акцій та борговий рейтинг. Цей конфлікт також став катастрофою для російської зовнішньої політики. Президент Дмитро Медведєв поспіхом організував „газовий саміт”, який не відвідав жоден глава держави і який став найбільшим провалом російської дипломатії за останній час.

Путіна називали одним з основних бенефіціарів “РосУкрЕнерго”, але зараз він прийняв той факт, що з газової торгівлі доведеться усунути посередників. Крім того, він, здається, трохи запанікував, коли заплутався в технічних деталях, звинувачуючи Україну в „крадіжці” невеликих обсягів газу, набагато менших, ніж звичайні втрати.

Урешті-решт, газову війну довелося врегульовувати українському та російському прем’єрам. На фотографіях у пресі прем’єр-міністр України виглядала рішучою, тоді як Путін виглядав більш розстроєним.

То чому ж тоді Путін спровокував цю газову війну? Я припускаю, що його основною метою було підігріти російський патріотизм і налаштувати його проти України, таким чином покращивши підтримку уряду в часи економічного спаду. Можливо, це був його єдиний успіх. Згідно з даними державної служби опитування громадської думки ВЦІОМ, 63% росіян вважають, що винною в конфлікті є Україна.

Ще одним припущенням є те, що Путін сподівався дестабілізувати Україну, використавши її внутрішні протистояння та жорстку фінансову кризу. Якщо його мета полягала в цьому, то він зазнав невдачі. Тимошенко не залишалось нічого іншого, як ліквідувати “РосУкрЕнерго”, оскільки це стало питанням її власного політичного виживання.

Після того, як Тимошенко та Путін підписали мирну газову угоду, Україна знищила велике джерело корупції. Тепер їй необхідно реформувати свій деформований енергетичний сектор, щоб покращити ефективність використання та збереження енергії. Україна має припинити субсидувати свій імпорт газу, вона також повинна підняти державну ціну купівлі газу, що виробляється в країні, аби стимулювати внутрішнє виробництво.

А ЄС необхідно серйозніше ставитися до власної енергетичної безпеки. Хоч би якими були мотиви Путіна, він, імовірно, може запропонувати й інші шокуючі сюрпризи, оскільки з поглибленням економічної кризи ситуація для Росії та Путіна ставатиме все гіршою. ЄС має усвідомити, що політична стратегія щодо Росії потрібна йому не менше, ніж енергетична безпека.

Очевидних переможців лише двоє – Тимошенко та Меркель. Тих, хто програв, багато: Фірташ, європейські споживачі газу, Газпром, його акціонери, Ющенко і, останній, але не менш важливий – Путін.

Андерс Аслунд, науковий співробітник Інституту міжнародної економіки імені Петерсона, “The Moscow Times”, 28 січня 2009