Вшанування Голодомору: ті, хто заперечує, - не бояться Бога

Це був, напевно, перший вітчизняний форум, де не звучала російська мова. Зовсім. Іноземці слухали уважно і напружено. Вони не “відбували захід”, вони були його повноправними учасниками...

Мені майже за двадцять років журналістської діяльності доводилося працювати на десятках міжнародних конференцій, форумах та симпозіумах за участю відомих політиків та вчених. Але думаю, що Форум, присвячений 75-й річниці Голодомору, який пройшов сьогодні у національному Оперному театрі, запам’ятається його учасникам назавжди. Як завжди залишаються у пам’яті сильні враження і сильні почуття. Кожен присутній у залі насправді глибоко співчував страшній трагедії українського народу. Жінки не стримували сліз. Іноземці слухали уважно і напружено. Вони не “відбували захід”, вони були його повноправними учасниками. Незважаючи на всю респектабельність та офіціозність заходу (там були присутні чотири президенти, представники міжнародних делегацій, дипломатичний корпус) там були почуття. Напевно, тому промова кожного присутнього президента не була “черговою”. І це напевно, перший вітчизняний форум, де зовсім не звучала російська мова. Зовсім. Навіть Саакашвілі під мовчазне схвалення залу прочитав свій виступ українською. Сорок чотири держави світу солідаризувалися із Україною у вшануванні жертв.

“Чому ви не приїдете до нас на вшанування Голодомору? – запитала я вчора по телефону відомого російського аналітика, - Ви ж кожного тижня буваєте у Києві...” Чіткої відповіді я не отримала. Не хочеться перемивати кістки Росії, але скажу, що ми таки зробили для них непогану справу. Наше вшанування Голодомору змусило їх нарешті, згадати і своїх жертв режиму. І нехай оці всі наукові конференції, що пройшли у Росії і що готуються, зроблені лише як відповідь Україні. Нехай вони мають вузькоспеціальну мету: показати, що було спільне лихо, а не навмисний мор... все ж таки і їхні жертви голоду будуть Росією згадані, вшановані і відспівані на панахидах. Що таке для Росії людське життя? Нехай росіяни самі вирішують для себе це питання. Україна його вирішила.

І сьогодні не мало жодного значення, чи стане Ющенко Президентом вдруге, але для одного Президента вже достатньо розказати світу правду про цю трагедію, яка живе у кожній або майже кожній українській родині.

Віктор Ющенко

“Голод - найстрашніше знищення, повільне катування...Чорна дошка, це село, район та область, де заборонені в’їзд та виїзд, заборонені торгівля та виїзд. Це гетто, щоби знищити народ”, - говорив Віктор Ющенко.  Оцінюючи наслідки голоду для України, Президент назвав найголовнішим те, що як нація українці змогли вистояти у цій трагедії: «Найголовніше: Україна вистояла і Україна перемогла. Перемогла правда, перемогла історична справедливість. Так є і так, безумовно, буде. Народ мій є. Народ мій завжди буде. На віки вічні», - сказав Віктор Ющенко. У своєму виступі він закликав міжнародну спільноту засудити всі злочини тоталітарного радянського режиму.

Президент Латвії Валдас Затлерс зазначив, що події 1932-33 років були жахливим злочином, який знищив людську гідність. Жодна нація, підкреслив він, включаючи росіян, не уникла злочинів тоталітаризму. Сьогодні час для роздумів, власного осмислення. Ми маємо знати правду, усвідомити її, щоби ніколи не припуститися таких помилок.

Валдас Адамкус

 “Сталінські злочини входять на поверхню і після десятиліть приховування і брехні, - сказав президент Литви Валдас Адамкус, висловлюючи солідарність із українським  народом, - Литовський народ, який теж зазнав катувань, вшановує з вами жертв страшної трагедії. 25 тисяч людей, які помирали щоденно під час Голодомору, це - злочин проти людства”.

Виступи учасників переривались окремими виступами артистів. Сценографія заходу - це окрема історія. Всього із трьома-чотирма видами жерстяних декорацій, і трьох полотняних монументів (імітують всі радянські символи) режисер і художник показали і трагедію народу, і боротьбу за історичну  пам’ять.

Документальні чорно-білі кадри щасливого радянського минулого, кадри із усміхненим Сталіним на фоні старої радянської пісні: “Слышат горы, долины и реки. Слышит каждая травка в пути. Сталин с нами, он с нами навеки. Он в суровой борьбе впереди»... Й тут же стогін, плач, благання дітей про хліб і “знамениті” вози на які хлопці у шкіряних куртках збирають померлих. Автентичні старовинні пісні і текст... Листи тогочасного італійського консула, котрий описував, як винищується український народ. Слова Василя Денисенка до Михайла Грушевського про те, як вмирають від голоду люди. І наказ одного з радянських лідерів: не бійтеся йти на крайні заходи, за вами – партія.  

На Форумі ще раз нагадали про працю дослідників Голодомору Роберта Конквета та Джима Мейса, україністів, які кожен окремо зробили величезні дослідження цього злочину.

Лех Качинський

Президент Польщі Лех Качинський, засудивши всі злочини сталінського режиму сказав: “Народ України обирає свій шлях. І я впевнений, що цей шлях веде на Захід. І якщо українська історія стане інтегрованою частиною європейської історії, то нам слід знати правду.  Нам слід знати правду, і слід, щоби ця правда стала частиною нашої свідомості”.

Одним з останніх говорив поет Мойсей Фішбейн. Хочеться навести його слова про Голодомор: “У 1932-33 роках у центрі Європи конало українське село... Діти кричали і просили хліба... Село починало вити... Потім село почало стогнати, а потім замовкло і перетворилося на кладовище... Сталінські сатрапи, це – зло, люди, які не бояться  Бога. Ті, хто заперечує Голодомор також не бояться Бога... Я прошу світ визнати Голодомор геноцидом. А ми завжди пам’ятатимемо це”.

“Для чого зараз витрачати гроші на такі заходи?” – запитує українська опозиція. А відповідь на це запитання висить у повітрі: маховик міжнародного визнання Голодомору запущений. І такі заходи слід проводити, щоби не знехтувати здобутками визнання, якщо в Україні зміниться влада.  До речі, про опозицію... У Оперному театрі я побачила лише одного опозиціонера - й той “у відставці” - Тараса Чорновола.

Лана Самохвалова