Саміт Україна-ЄС: незакінчена повість про асоціацію

9-го вересня в Парижі відбувся саміт Україна-ЄС. Від події чекали багато чого, оскільки напротязі останніх двох років перспектива глибшого зв`язку України і  ЄС була зафіксована і в політичних деклараціях на двосторонньому рівні і під час дебатів в експертних колах. Надії прихильників української євроінтеграції були підкріплені ще і тим фактом, що на цей момент головує у ЄС Франція, яка заявила дуже амбітні плани на свій  термін в офісі.

Не будучи прихильником надання Україні чіткої перспективи членства в блоці, Париж проте узяв не себе сміливість визнати, що з Україною пора щось вирішувати (про це французи говорили коли оприлюднювали свою програму головування в ЄС). На останньому саміті було прийнято низку заяв, дві з яких (Заява про Поглиблення Співпраці між ЄС і Україною і Спільна Заява щодо Угоди про Асоціацію ЄС-Україна) повною мірою відображають проблеми і перспективи у відносинах ЄС і України.

За підсумками саміту стало зрозуміло, що і Київ і Брюссель визнають те, про що давно говорять експерти - План дій ЄС-Україна потребує перегляду. Хоча обидві сторони підтвердили намір реалізувати цей документ, прийнятий ще в січні 2005 року, проте тут же було підкреслено, що буде розроблено новий інструмент співпраці, який замінить План дій у 2009 році. І це не дивно. План дій узгоджувався у період літо-осінь 2004-го року і закликав Україну продовжувати реформи, підтримувати демократію і т.д. Загалом, це був той мінімум, на якому Брюссель тримав відносини з Києвом в період пізнього Кучми. Після Помаранчевої революції українська публіка чекала, що новий документ дасть Україні перспективу членства в ЄС. У відповідь на Майдан вищі функціонери ЄС Хав’єр Солана і Беніта Ферреро Вальднер просто доважили до плану дій лист на десять пунктів з додатковими побажаннями. Коротше, окрім технічних аспектів і загальних декларацій ПД був ударом під дих українським єврооптимістам.

Проте треба сказати, що з 2005 року Україна поводилася як старанний учень, виконуючи все, що вимагав Брюссель, при цьому часто створюючи собі більше проблем, ніж перспектив. Україна, наприклад, солідаризувалася з більшістю заяв ЄС, прийнятих в рамках Спільної Зовнішньої Політики і Безпеки, зокрема по Південній Осетії і Придністров`ю, ризикуючи викликати негативну реакцію з боку Росії. Київ промовчав, коли ЄС фактично визнав незалежність Косова. Українські миротворці брали участь у придушенні безпорядків, організованих сербами Косово. З іншого боку, Київ підписав з Брюсселем договір про реадмісію, ризикуючи перетворитися на накопичувач нелегальних мігрантів. У відповідь ЄС пішов на підписання угоди про спрощення видачі віз громадянам України. Проте виконання угоди з боку європейських партнерів досі затягується, що і було зазначено в підсумкових документах саміту. Затягуються переговори України і ЄС щодо безвізового пересування громадян прикордонних районів ЄС і України.

Проте, на думку багатьох дипломатів з нових країн-членів ЄС, такої же стратегії дотримувалися й інші країни, які нещодавно приєдналися до ЄС. Саме така політика дала їм можливість переконати численних консервативних європейців почати давати зелене світло на їх вступ до блоку. Отже, сьогодні Україна пожинає перші плоди своєї стратегії. Ні, звичайно, поки що Україна і не дочекалася від ЄС перспективи членства. Проте, незважаючи на те, що прориву не було досягнуто, новий крок було зроблено. І цим новим кроком стала заява про те, що новий договір між Україною і ЄС додасть їх відносинам статус асоціації.  Зрозуміло, що асоціації бувають різні. Наприклад, на Балканах ЄС протягом останніх десяти років використовує Угоди про Стабільність і Асоціацію для підготовки країн регіону до вступу в ЄС. З іншого боку, Угода про Асоціацію ЄС з Чилі містить в основному тільки інструменти торгової співпраці. Проте, договір про асоціацію з Україною, мабуть, буде чимось середнім між першим і другим. Новий документ міститиме статті про військово-політичну кооперацію між Україною і ЄС, про які Україна і ЄС почали говорити ще минулого року під час німецького головування в ЄС. І вишнею в цьому торті стали зобов`язання обох сторін провести переговори про створення поглибленої і комплексної зони вільної торгівлі Україною і ЄС. Переговори йдуть з початку 2008-го року і планується, що дискусія виллється у підписання договору про асоціацію до 2009-го року. В офіційній заяві ЄС підкреслює, що створення такої зони разом з широкомасштабним регуляторним наближенням України до стандартів ЄС допоможе поступовій інтеграції України у внутрішній ринок ЄС. У заяві підкреслюється намір обох сторін почати переговори з візових питань з метою встановлення безвізового режиму між ЄС і Україною.

Звичайно ж, українська дипломатія битиметься за те, щоб у тексті нового документа з`явилася б фраза про те, що Україна одного разу може стати членом ЄС. Звичайно, наразі представники ЄС говорять про такий сценарій як про гіпотетичну і дуже далеку перспективу. Проте, враховуючи, що стратегічні рішення щодо майбутнього ЄС ухвалюються після активних громадських дебатів, ризикну припустити, що для України вимальовуються певні перспективи на шляху європейської інтеграції. Про це можна судити з еволюції експертних оцінок з боку європейських політологів щодо України.

Можна сказати, що в 2005-2006 роках європейські експертні кола почали говорити про те, що ЄС повинен подумати про надання Україні відчутніших стимулів на шляху до Європи. Одним з найбільш помітних результатів дискусії на цю тему стало велике дослідження однієї з провідних аналітичних структур, близьких до ЄС, – Центру Європейських Політичних Досліджень ЦЄПД, проведене спільно з міністерством фінансів України. Тісно пов`язаний з Європейською Комісією ЦЄПД досить часто виконує роль інтелектуального розвідника ЄС. У квітні 2006 року ЦЄПД опублікував докладне дослідження про перспективи глибокої зони вільної торгівлі між Україною і ЄС. Керівником дослідницької групи був перший посол ЄС в СРСР і Росії, у минулому великий функціонер ЄС і видатний дослідник Майкл Емерсон. Дослідження аналізувало різні варіанти зон вільної торгівлі між ЄС і Україною  і давало свої сценарії і оцінки. Через два роки рекомендації дослідників знайшли застосування у практиці відносин між Києвом і Брюсселем. Сьогодні значна частина європейських експертів вже однозначно висловлюються за те, що ЄС має взяти на себе сміливість і підвищити статус східних сусідів до рівня потенційних кандидатів. Поза сумнівом, для того, щоб сміливі вислови експертів зламали інерцію політичного мислення євробюрократії і консервативних європейських еліт, знадобиться більше часу. Проте тішить той факт, що інтелектуальний клімат у Європі став складатися на користь України. Залишається сподіватися, що Україна тепер не втратить свого шансу. 

Всеволод Самохвалов, доктор міжнародних відносин, аналітик міжнародного тижневика «New Europe» (Брюссель)