Російсько-грузинська війна: причини та наслідки

Керівництво регіону мало на меті все що завгодно, тільки не стабілізація ситуації... Російські війська займаються не тільки мародерством, а й цілеспрямованим нищенням усієї інфраструктури Грузії...

Протягом цих днів уже була безліч коментарів на тему грузинсько-російської війни: чому саме зараз, навіщо та хто і чого досяг. Без розуміння того, які цілі переслідували Саакашвілі та Путін (зрозуміло, що саме Путін нині є головним на російському владному олімпі) у цій війні, важко зрозуміти, чи досягли вони тієї мети, яку ставили перед собою.

Але спочатку потрібно, мабуть, нагадати історію конфлікту.

Фото АР

Сучасна історія конфлікту розпочалась у 1989 році – після того, як рада народних депутатів Південно-осетинської автономної області Грузинської РСР прийняла рішення про її перетворення в автономну республіку. А вже у вересні 1990 року рада народних депутатів Південно-осетинської автономної області проголосила Південно-осетинську Радянську Демократичну Республіку (з 1 вересня 1991 року її перейменовано в Республіку Південна Осетія). Слід зазначити, що параду «маленьких суверенітетів» передувало, як пишуть деякі видання, віддане у 1988 році Горбачовим доручення КДБ сприяти міжетнічній дестабілізації в усіх союзних республіках, які потенційно бажатимуть вийти зі складу СРСР. Внутрішні міжетнічні конфлікти в союзних республіках мали дати змогу центральній владі, з одного боку, виступати в ролі «миротворця» й посередника, з другого – погрожувати національним елітам цих республік розколом і відокремленням частини їх територій.

Це дуже схоже на правду, якщо врахувати як одночасне різке зростання міжетнічних конфліктів у межах союзних республік у 1988–1990 роках, так і інтерв’ю, яке Горбачов, ще будучи Президентом СРСР, дав українському телебаченню восени 1991 року. У ньому він відверто залякував розколом України. На щастя, цьому сценарію тоді не судилося бути реалізованим. Значною мірою не стільки у зв’язку з толерантністю і мудрістю української еліти, а тому, що російські спецслужби були втягнуті в боротьбу за владу та гроші в самій Росії, і їм було не до України.

Але повернемося до Південної Осетії.

Протягом 1990 – 1992 років міжетнічні зіткнення переросли у відверту війну, у якій були вбиті тисячі людей з обох сторін, а десятки тисяч змушені покинути свої домівки. У 1992 році відкриті бойові зіткнення припинилися після підписання так званої Дагомиської угоди між Росією та Грузією. Ця угода передбачала припинення бойових дій, створення Змішаної контрольної комісії, у яку увійшли представники Грузії, Росії, Південної Осетії та, на правах окремої сторони, Північної Осетії. Угода була підписана 24 червня, а вже 14 липня 1992 в зону конфлікту були введені миротворчі сили у складі трьох батальйонів (російського, грузинського та осетинського).

І хоча головною метою цієї угоди мали стати кроки з припинення бойових дій та економічного відновлення районів, що перебувають у зоні конфлікту, та створення умов для повернення біженців, ситуація перманентно загострювалась. Наявність великої кількості зброї у жителів Цхінвальського району, а головне – небажання Росії сприяти стабілізації Грузії, не давала жодних шансів на мирне вирішення цього конфлікту.

Миротворчі сили з боку Росії, були скоріше постійними підбурювачами конфлікту. Російських миротворців неодноразово ловили на перевезенні зброї для південно-осетинських військових формувань. Майже все керівництво цього бунтівного регіону складалося фактично зі штатних співробітників спецслужб Росії, які раніше не мали жодного стосунку до цього регіону і метою яких було все що завгодно, тільки не стабілізація ситуації. Підливало олії у вогонь безпрецедентне за своїм цинізмом та брутальним нехтуванням нормам міжнародного права рішення російської влади надати всім бажаючим жителям регіону російське громадянство. В умовах постійного підтримування нестабільності з боку Росії, коли в Південній Осетії майже не було можливостей для працевлаштування та заробітку, надання російською владою соціальної допомоги лише особам, котрі прийняли російське громадянство, було кроком, відверто спрямованим на анексію цієї території Грузії. І це все на тлі постійних обстрілів сіл – як із грузинського, так і з південно-осетинського боку. Суттєвим чинником було також небажання західних країн втручатись у проблеми вибухонебезпечного регіону. Умовно спокійна ситуація за наявності там російських умовно «миротворців», давала їм змогу їм не напружуватись і не перейматися проблемами Грузії.

Михайло Саакашвілі

Водночас для центральної влади Грузії неврегульованість проблеми бунтівних регіонів була постійним подразником для політичних еліт. Звинувачення в зраді через неспроможність повернути біженців з Абхазії та Південної Осетії і протидіяти постійним обстрілам грузинських селищ в Південній Осетії стало зручним аргументом у політичній боротьбі. Обіцянка Саакашвілі відновити контроль над Абхазією та Південною Осетією була важливим фактором у його перемозі в першій та другій президентській виборчій кампанії.

Саме такою була ситуація напередодні серпневих подій. Але все ж таки виникає запитання, чому саме зараз і чому саме в силовий спосіб спробував розв’язати цю проблему Саакашвілі?

Аналізуючи велику кількість коментарів щодо цих подій, у тому числі в російських та західних ЗМІ, можу зробити певні припущення про складну і відверто цинічну гру декількох ключових гравців – Росії, США та самого Саакашвілі, – у якій про долю і життя простих людей ніхто навіть не замислювався.

Так, Саакашвілі, безперечно, бажав повернути контроль над владою у Цхінвалі.

Головною метою Росії було й залишається недопущення вступу Грузії в НАТО та появи нових гравців у регіоні, який забезпечує транзит каспійської нафти на світові ринки.

Для Сполучених Штатів важливим є, навпаки, сприяння вступові Грузії в НАТО та забезпечення легітимізації своєї присутності на Кавказі.

Складається враження, що кремлівські можновладці, граючи на амбіціях Саакашвілі, не тільки провокували його на прийняття рішення про силове вирішення цхінвальської проблеми (так, протягом травня–липня різко зросла кількість випадків обстрілу грузинських поселень та вбивства грузинів), а й навмисно, через різні джерела, у тому числі у вигляді аналітичних статей у ЗМІ, надсилали хибні сигнали у Тбілісі про своє небажання займатись південно-осетинською проблемою і готовністю віддати контроль над цим регіоном. Метою цієї дезінформації було втягнути Саакашвілі у війну, що давало Росії можливість прямо втрутитися в бойові дії з подальшим повним розгромом збройних сил та усієї інфраструктури Грузії. Аби лиш максимально ускладнити будь-які подальші кроки, пов’язані зі вступом Грузії в НАТО.

Показово, у зв’язку з цим, що одна з перших чи, може, навіть найперша заява (уночі з 7 на 8 серпня) високопосадовця МЗС Росії стосувалися не загибелі мирних жителів, а перегляду західними країнами питання щодо членства Грузії в НАТО.

Чи здогадувався Саакашвілі, що його хочуть обдурити, сказати важко. Але не можна не відзначити, що в бойових діях у Південній Осетії брало участь лише 3–5 тисяч грузинських військових, тобто Саакашвілі не кинув туди всі наявні сили. Більш того, коли наземні російські війська почали воєнні дії вже на території Грузії, він відвів усі сили до Тбілісі, не даючи можливості нав’язати бойові дії, які б призвели до великих втрат військових. Водночас російські війська цими днями, вже після підписання угод про припинення бойових дій, займаються не тільки банальним мародерством, а й цілеспрямованим нищенням усієї інфраструктури Грузії. Підриваються військові бази, мости, інші об’єкти життєзабезпечення. Тобто вирішують ті завдання, заради якого Росія цю війну й починала.

Але чи можна вважати, що Саакашвілі все програв, а Росія усе виграла? З одного боку, Саакашвілі програв війну, його рішення про силове розв’зання південно-осетинської проблеми призвело до значних людських втрат з боку як Грузії, так і Південної Осетії. Повністю знищено грузинські поселення на території Південної Осетії, і вже прозвучала заява президента невизнаної республіки Кокойти, що про повернення грузин у їхні домівки не може бути й мови. До того ж очевидно, що й повертатися їм нікуди. Крім того, використання некерованих ракет «Град» для обстрілу Цхінвалі, що є беззаперечним військовим злочином, може в майбутньому спричинити небажання західних політиків мати справи з Саакашвілі, навіть якщо виявиться, що безпосередньо сам він такого наказу не віддавав.

Але при всьому цьому Саакашвілі, розпочавши військову операцію, насправді вирішив інші завдання. Можливо, якраз вони насправді й були її головною метою.

Фото АР

По-перше, він змусив західні країни втрутитися в цей конфлікт, тобто інтернаціоналізувати його. Уже очевидно, що ці події змусять західні країни прислати міжнародних миротворців для забезпечення контролю над ситуацією на кордоні з Південною Осетією та Абхазією. А Росія усі ці роки була зацікавлена, аби Кавказ залишався виключно під її впливом – з присутністю там лише її військових.

По-друге, можливо, Саакашвілі чудово розумів, що доки Росія існує в сьогоднішньому вигляді, вона не допустить повернення цих регіонів під контроль Грузії, і, у свою чергу, грузинська влада не зможе виконати обіцянку щодо повернення грузинських біженців у Абхазію та припинення обстрілу грузинських поселень на території Південної Осетії. Водночас публічно визнати цей факт ніколи б не наважився жоден грузинський політик. Перевівши ж протистояння з Росією у відкриту форму, Саакашвілі вже руками російської сторони змусив грузинів залишити землі в Південній Осетії та Верхнього Кодорі на території Абхазії. Таким чином, оголошуючи ці території окупованими Росією, він, з одного боку, не відмовляється від своєї обіцянки повернути їх Грузії, з другого – ліквідує постійний внутрішньополітичний подразник, пов’язаний з обстрілами грузинських поселень, що дає змогу, у тому числі за допомогою великої фінансової підтримки західних країн, облаштувати біженців на території інших регіонів Грузії. При цьому відсутність відкритих збройних конфліктів відкриває Грузії дорогу до НАТО. Запорукою цьому слугує зацікавленість західноєвропейських країн та США у стабільному транзиті каспійської нафти по незалежних від Росії трубопроводах.

Якщо буде реалізовано саме цей сценарій, то можна вважати, що Росія насправді не виграла, а програла війну, бо мети, яку вона ставила перед собою, вона не досягла. А облаштування Абхазії, керівництво якої не поспішає стати адміністративним регіоном Росії, й особливо Південної Осетії, стане вже проблемою Кремля. Хоча самі по собі ці грузинські регіони Росії не настільки цікаві і будуть тією валізою без ручки, яку й нести важко, і кинути не можна.

Усі ті процеси, що відбуваються сьогодні на території всього багатонаціонального Кавказу, ще відгукнуться Кремлю дуже непередбачуваним чином.

Борис Кушнірук