Навіщо містам облігації і хто за них платить

Схоже, закон про місцеві запозичення з’явиться після гучного муніципального дефолту... Другого – після Одеси зразка 1997 року... 5-річчю першого муніципального запозичення в Україні присвячується

Схоже, закон про місцеві запозичення з’явиться після гучного муніципального дефолту... Другого – після Одеси зразка 1997 року... 5-річчю першого муніципального запозичення в Україні присвячується

П’ять років тому, 7 серпня 2003 року, УНІАН повідомив: «Київ на вигідних умовах розмістив дебютний 5-річний випуск єврооблігацій на суму 150 млн. доларів США згідно з положенням S Закону США Про Цінні Папери 1933 року. Випуск був оцінений за номіналом з купоном 8,75%, з погашенням 8 серпня 2008 року».

Минулого тижня, 8 серпня 2008 року, столиця урочисто відрапортувалапро погашення «дебютних для міста п’ятирічні зовнішні облігацій», тим самим підтвердивши «свою спроможність та готовність своєчасно та в повному обсязі здійснювати розрахунки за борговими зобов’язаннями перед іноземними кредиторами».

Відтоді Київ ще тричі виходив на міжнародні ринки, запозичивши в цілому, з урахуванням щойно погашеного випуску, 850 мільйонів доларів США. У черзі на розміщення євробондів – Харків і Одеса, яким Мінфін дав дозвіл на запозичення, відповідно, 100 і 65 мільйонів доларів. Однак несприятлива ситуація на міжнародних ринках капіталу навряд чи спонукатиме українські мегаполіси до якнайшвидшого розміщення цінних паперів. Під «мегаполісами» в українському бюджетному законодавстві розуміються міста з населенням понад 800 тисяч – тільки за таких умов муніципалітет має право запозичувати в іноземній валюті. У проекті Бюджетного Кодексу до останнього фігурувала «межа відсічення» в мільйон чоловік, однак Львів, який «не дотягував» до звання міста-мільйонника, пролобіював цифру 800 тисяч народонаселення.

Саме Бюджетним Кодексом, ухваленим 2001 року, і визначаються базові критерії, за якими міста мають право на отримання позичкового капіталу. Передбачалося, що відповідні критерії стануть підвалинами для проекту Закону про місцеві запозичення та місцеві гарантії, однак його кілька версій так і не вийшли за межі експертного середовища. Правом запозичати наділені саме міста, оскільки вони мають у своєму розпорядженні легітимну заставу під борг – комунальне майно. За Конституцією, районної та обласної власності як такої немає (хоча голови райрад і облрад засперечаються, почувши таке твердження), а в райрад та облрад натомість є право управління спільним майном територіальних громад. Немає власності – немає застави – немає права запозичати: такою є логіка Бюджетного Кодексу.

Тож міста активно запозичають передусім на внутрішньому ринку. Муніципалітетові для отримання такого права необхідно відповідати низці критеріїв. Передусім, обсяг витрат на обслуговування боргу не повинен перевищувати десяти відсотків видатків загального фонду міського бюджету. Запозичення спрямовуються лише в бюджет розвитку – іншими словами, їх не можна використовувати на зарплату бюджетникам. Позичальник має отримати рейтинг від рейтингового агенства та дозвіл Мінфіну (до речі, не всі проходять горнило останнього). Облігації внутрішньої місцевої позики випускають, як правило, обласні центри, і ці облігації перебувають у вільному обігу. Скажімо, сукупний обсяг зобов’язань Харкова, Вінниці, Донецька, Запоріжжя, Комсомольська, Івано-Франківська, Черкас і Києва (у частині його внутрішнього боргу) оцінюється в 700 млн. гривень. Ця ж компанія, а також Бровари, Бориспіль, Луцьк та Сєверодонецьк, цього року планують дорозмістити (або запропонувати нові випуски) папери загальною вартістю в 340 млн. гривень. Міста меншого розміру (Южний, Антрацит, Нова Каховка, Білгород-Дністровський) обмежуються, як правило, багаторічними банківськими кредитами – оскільки термін таких кредитів перевищує тривалість одного фінансового року, вони кваліфікуються як запозичення.

Куди спрямовуються взяті у позику гроші і наскільки ефективно вони використовуються?

Усі позичальники рапортують, що позики витрачаються передусім на розвиток інфраструктури. У рішенні Київради про «Умови здійснення зовнішніх запозичень до міського бюджету м. Києва в 2008 році» читаємо: «Мета запозичень: залучення коштів для фінансування витрат бюджету розвитку міського бюджету м. Києва, у тому числі продовження будівництва Подільського-Воскресенського мостового переходу, реконструкція лінії швидкісного трамваю, виконання зобов’язань з угод, укладених Київським міським головою від імені Київради з метою залучення до міського бюджету м. Києва зовнішніх запозичень, та за внутрішніми запозиченнями ,здійсненими у формі випуску облігацій місцевої позики». Дивлячись на довгобуд Подільсько-Воскресенського мостового переходу в Києві, куди, за словами градоначальників, вкладено левову частку столичних зовнішніх запозичень, мимоволі замислишся, наскільки ефективно використовуються ці кошти (ще 2006 року Черновецький «обіцявосвоїти кошти не до 2008 року, а раніше»). А міст, як кажуть і нині там, вірніше, металево-бетонний пам’ятник коштам західних кредиторів, які щорічно коштують киянам 463 мільйони гривень, або 38 мільйонів гривень на місяць. Тож час поглянути на...

Вартість обслуговування

Саме ця сума – 463 мільйони гривень – закладена на обслуговування зовнішнього боргу Києва на 2008 рік. Пригадується, як 2003 року, після першого київського запозичення, Михайло Бродський бідкався, що «що міська громада Києва як позичальник має виплачувати за процентними ставками цього займу до 1 мільйона доларів щомісяця. Отже, в той час як комерційний зиск від отриманих грошей має певна фінансова структура, бюджет столиці несе величезні збитки». Відтоді вартість обслуговування зросла в 38 разів, а ефективність використання? Загалом місцеві бюджети по Україні заклали на 2008 рік 586 мільйонів гривень на обслуговування своїх боргів (зрозуміло, левова частка – столична), що становить піввідсотка всіх видатків органів місцевого самоврядування.

Гарантії повернення і самоокупність

Золотим правилом вкладення позичкових коштів є інвестиції в об’єкти, що самоокупаються, тож кошти, згенеровані від їх використання, спрямовуються на обслуговування та погашення позики. Скажімо, позика на будівництво дороги гаситься за рахунок плати за проїзд її полотном, а кредит на енергозберігаючу котельню повертається коштами, що заощаджуються від використання нових технологій. Оскільки концепція платної дороги на найближчі роки визнана несумісною з українською реальністю (пригадайте дискусію навколо автобану Київ–Одеса), то місцеві бюджети ще довго розраховуватимуться з боргами за рахунок продажу землі та комунального майна. Однак прийде час, коли землі й майно будуть розпродані, то чим тоді платитимуть за векселі місцеві бюджети? Уявіть собі реакцію мешканців будь-якого міста (і свою теж), коли в калькуляції тарифів на опалення вони побачать рядок «погашення позики».

 А що буде за умов, коли той чи інший муніципалітет не в змозі буде платити за борговими векселями? Законодавець залишив це поле неораним. Передусім – у випадку дефолту – чи отримає право кредитор на реалізацію заставленого комунального майна? Чи погодиться територіальна громада (у якої, до речі, дозволу не питали) розпрощатися з водоканалом і котельнею місцевого теплоенерго, якщо батьки міста докеруються до неспроможності платити за рахунками?

(До речі, деінде дозвіл територіальних громад на випуск муніципальних облігацій є обов’язковимі потребує затвердження на місцевому референдумі – від Каліфорнії, яка щорічно не втомлюється голосувати за такі пропозиції, до невеличкого містечка Медфорд у штаті Нью-Джерсі).

По-друге, чи може кредитор, у разі того ж дефолту, накласти судовий арешт на поточний бюджетний рахунок міста-банкрута? Адже в такому разі без зарплати можуть опинитися вчителі й лікарі.

Брак чіткого законодавчого забезпечення виконання позичальником своїх зобов’язань стримує і сам розвиток муніципального кредитування, оскільки андеррайтери випусків і власники облігацій не переконані в стовідсотковій ліквідності цих інструментів. Тож із вітчизняними муніципальними запозиченнями, схоже, буде така сама історія, як із іпотечною кризою в США та повенями в Західній Україні. Housing Bill у США став спробою відповіді на найбільше, після Великої Депресії, падіння цін на тамтешню нерухомість. В Україні після катаклізму липня 2008 року страхувальники вже лобіюють законопроект про обов’язкове страхування майна а-ля Держстрах СРСР.

Тож, схоже на те, що й закон про місцеві запозичення з’явиться в Україні після гучного муніципального дефолту. Другого на нашій пам’яті – після Одеси зразка 1997 року. Нагадаємо, що в переддень фінансової кризи Одеса запозичила 97 мільйонів гривень під 50 (!) відсотків, з яких основним держателем облігацій (46 мільйонів) була кіпрська компанія Lindsell Enterprises Limited. 1998 року місто оголосило дефолт, розрахувавшись із приватними кредиторами (два відсотки від суми позики) нерухомістю, а юридичних осіб залишивши напризволяще. Лише недавно, перекредитувавшись у банках, Одеса погасила своє перше скандальне запозичення, а недавно розмістила й новий випуск облігацій. Було б перебільшенням стверджувати, що ці бонди розліталися як гарячі пиріжки.

Ігор Шпак

УНІАН в Google News