Повінь, яка стане точкою відліку, або Коли у вовкодава благальні очі

Одного дня… Часто ці слова невпізнанно змінюють наше життя. Щось собі плануємо, вибудовуємо складні конструкції… Але настає оце “одного дня”, і все летить кудись у прірву, залишаються лише питання: з ким ти? Хто в тебе є на цьому світі? Що тебе чекає найближчим часом?

Мільйони жителів західних областей України жили своїм життям, як кому хотілося або моглося. Але одного дня прийшла Вода. Велика Вода.. І все змінилося…

"Я ТІКАВ ЧЕРЕЗ ГОРОДИ, ПОПРИ ПЛОТИ"

Село Вовчинці фактично вважається передмістям Івано-Франківська.

– У звичайному стані на нашій річці, Бистриці Солотвинській,  важко знайти брід по коліно, – розповідає місцевий житель Ярополк Яценович, – а тут за кілька годин вона піднялася аж на майже шість метрів. У когось вода в хаті досягала півтора метри, у когось п’ять. Нас у Вовчинцях всьо замулило – 30-34 сантиметрів мулу. А під мулом уже все гниє. На городі такий сморід. У мене на другому поверсі 20 сантиметрів мулу, а про перший навіть не знаю, що й казати, бо ще не міряв і не відкривав. Вода прибувала на моїх очах, я тікав через городи, попри плоти.

Стихія принесла кожному своє лихо: комусь дерева поламало, в когось хату знесло.

– У мене ось поламало дуже гарні дерева, – скаржиться Ярополк, – на них вода принесла цілий будинок. А один будинок узагалі проплив метрів з 60, зупинився аж на туалеті, який був міцно збудований.

Люди в селі практично живуть з того, що виросло на городі. А тут стихія в людей знищила всю городину. Вода з собою принесла мул, який товстим шаром осів на городах, у будинках. Селяни кажуть, що вся картопля почала «шипіти». Простіше кажучи, гнити.

Є й таке. Над річкою ( та сама Бистриця Солотвинська) люди зробили собі потужний смітник. Природа віддячила людям своєрідно – повернула їм їхнє сміття на їхні ж подвір’я та городи. Тепер – спека, і сміття з мулом своїм запахом нагадує людям про їхнє нехлюйство. Не плюй, кажуть, в колодязь…

Але є й інший нюанс. Вода, звісно, змила і туалети ( у селі вони ж переважно на вулиці). Питаю у дідуся, який перевозив мене конем:

- А як же ви до туалету ходили, як всюди була вода?

Старий сміється:

-Так отак прямо у воду-с мо ходили...

"ЛИШ БОЯЛАСЯ, АБИ КОЗИ В СІНЕХ НЕ ПОТОПИЛИСЯ"

Прем’єр  Юлія Тимошенко повідомила, що потерпілих поділять на три категорії, і відповідно до поділу виплачуватимуть людям аванс. Але ні про які аванси офіційно не повідомляли навіть голови сільських рад, а люди з гіркотою жартують:

– Нас поділили на три категорії – білих, коричневих і чорних. Та що можна купити за ту тисячу гривень? Хіба трохи цибулі, картоплі… Але картопля буде дорого через три місяці. Чи стане тих тисячу гривень на три мішки картоплі? Не знаю.

Голова Вовчинців Назар Михайло зараз ходить по угіддях  і складає акти про нанесені збитки цією стихією.

– Пане голово, як відбувається оцінка майна? – поцікавилася я.

– Зараз робляться подвірні обходи. Проводяться обстеження будиноковолодінь на предмет завданих збитків, оформляються акти обстеження з визначенням посівних культур, також візуально обстежуються будинки. Кажуть, що Тимошенко розпорядилася щодо якогось авансу постраждалим. Проте мушу сказати, що офіційно мене навіть ніхто ні про що не інформував – ні під час стихії, ні зараз. До нас абсолютно не поступали ніякі кошти, навіть для тих, які потребують невідкладної допомоги. Я багато з чим не згідний, бо система повинна бути набагато спрощена, а не так все складно. Нас на першій нараді інструктували як оцінювати городину. Береться одиниця площі – гектар, береться урожайність у нашій зоні, наприклад, картоплі. Нам поставили урожайність 80 центнерів з гектара, хоча вона може бути і 130, тобто ми взяли нижче середньої. Береться вартість одного кілограма, береться урожайність однієї сотки, тобто скільки може бути кілограм з однієї площі і множиться на опосередковану ціну 5 гривень 50 копійок за кілограм. Ви знаєте, це страшне божевілля. Потрібно цю методику з відшкодування спростовувати. Мені потрібно поставити сім тисяч підписів, аби оформити документації з наслідків лиха. Це просто жах! Працюємо в день і в ночі. Ми ще позавчора мали всі документи здати, але ми фізично не встигаємо. Аби описати одне угіддя потрібно: акт обстеження, дефектний акт, кошторис на відновлювальна роботи, зведений кошторис і локальний кошторис. Це п’ять папірців у шести екземплярах і вони не повинні бути копіями, а всі оригіналами з живими підписами і, як кажуть, мокрими печатками. Один екземпляр залишається нам, один екземпляр залишається в місті Івано-Франківську, два екземпляри залишаються в області, і два їдуть у Київ. Крім того, що є комунальні збитки, це взагалі окрема тема.

У Вовчинцях постраждало близько 600 угідь.

– Коли людям компенсуватимуть збитки?

– Я не можу знати. Це залежить від того, як оперативно спрацюють у Києві.

Бабця Олена ніяк не хотіла покидати хату без своїх кіз.

- Ми проснулися о третій ночі, - розповідає бабуся, - вода страшенно скоро підступала, ми давай усьо: кози, псів стігати до сіний (коридор. – Авт.). Приїхала була поміч. А я вже заготувалася бути на стриху: взяла з собою кусок хліба і молоко, і залізла на стрих. Гадала бути тамка, лиш боялася, аби кози в сінех не потопилися. Я своїй дочці кажу: «Славко, ви з козами їдьте, а я сі лишу». Але мені хлопці (рятувальники) сказали: «Хочете не хочете, ми все одно вас здоймемо зі стриху». Потім вони вже були поносили і пси і кози в машину. Коли ми повернулися додому, я заридала, бо не знала, що ми з тим робитимемо. На подвір’ї були отакі болота (показує по коліно).

Рятувальник Богдан Костишин безпосередньо брав участь в порятунку бабці Олени та її кіз:

 - Бабця нам каже: «Піду з вами лиш тоді, коли заберете моїх кіз і собак».У нас не було іншого виходу, як поносити кіз в машину, і повезти до сільради. Я вам скажу чесно, ми не були готові до такого, ми вперше зіткнулися з такою стихією. Води прибувала на очах, навіть не було часу подумати, чи ти боїшся.

- Бульба вже зогнила… А так всьо файно було вродило. Йой! – плаче бабуня.

"ВОВКОДАВ ДИВИТЬСЯ НА ТЕБЕ  БЛАГАЛЬНИМИ ОЧИМА..."

Сусідка бабці Олени Катерин Ходяк зі сльозами показує мені свою хату всередині.

- Та з городиною то вже таке, я собі думаю, як то ми маємо дати си лад з хатою? Мул засів під підлогою, тепер треба всі підлоги зривати, класти нові. Самі дошки лиш коштуют півтора тисячі гривень.

Усюди на подвір’ях люди сушать дивани, подушки, капці…

- Чому ніхто людям не допомагає фізично? – цікавлюся в голови Вовчинців.

- Ну хто тут може допомагати? Армію скоротили, мій штат весь працює над оформленням паперів, аби людям пошвидше якусь дали допомогу. Зараз залучити особовий склад для надання фізичної допомоги можливості немає.

Коли йде стихія, вона не дивиться, хто ти. Наприклад, у селі Підпечари неподалік від Франківська бабця померла. Її рятувальники мусили у простині на плавзасобах переправляли на кладовище, де одразу священик її ховав. А на Західній Україні процедура поховання довга: спочатку тіло вдома витримують, потім в церкві, і аж потім на кладовище.

Село Поплавники… Це за Галичем, на Дністрі. Його назва все каже сама за себе. Поплавники мало були не поплили за Дністром. Річка піднялась була на 7,5 метрів. Село й досі відрізане від сполучення. Аби заїхати туди,  мене везли на коні, звідти вже рятувальник Коля ніс мене на плечах, близько десяти хвилин.

Людям привозять свіжий хліб і мінеральну воду. До них ще не приходив ніякий представник влади. Та вони й не надіються на це. Старенькі бабці, які багато чого бачили в своєму житті, кажуть, що надіються тільки на Бога. На їхніх городах стоїть сморід, усе сивого кольору – це мул.

Приїжджають рятувальники, на ПТС ( правильно казати, звісно, ПТЗ, тобто, плаваючий технічний засіб, але не будемо вже ламати традиції, так тут кажуть всі) та “Уралі”, привезли хліб…

Бабці радіють свіжому хлібові… На душу населення припадає одна хлібина і одна півторалітрова пляшка мінеральної води. Підраховувати збитки люди навіть не беруться, вони просто плачуть. У хатах всюди мул. Власники сільських магазинчиків просто у відчаї, вони з острахом чекають, що їм скажуть про хоч якісь відшкодування.

Підходжу до одного такого магазинчика, власниця - проста сільська жіночка. З магазину викинула все, уже кілька годин вигрібає мул, морозиво і цукерки повикидала. Холодильники не працюють. Жінка плаче…

На Франківщині працює усього п’ять ПТС-ів, всі вони з різних областей, бо Франківськ, який завжди знаходиться в зоні підвищеного ризику, має лише один ПТС. Один рятувальник по секрету каже, що пального їм не дають. Тому вони допомагають людям менше, ніж би могли і ніж би самі хотіли.

Рятівник Павло з Рівного згадує:

- Страшне, що творилося. Уявіть собі, що футбольні ворота повністю по верхню перекладину були залиті водою. Кури плавали, коні плавали, люди сиділи на дахах…

Люди деякі не вміли плавати. Наприклад, одного чоловіка ледве зняли зі стовпа. У ПТС коли гусениці перестають торкатися суші, включаються гвинти, і ПТС пливе, його дуже важко зупинити. І тут за кілька секунд потрібно зняти чоловіка, а він весь ще й труситься, бо не вміє плавати. Було дуже небезпечно, бо в деяких селах не було відключено електрику, а машина залізна, і знаходиться на воді.

Крім того, що людей рятували, рятували також і собак. Ось сидить такий вовкодав на ланцюгу, і дивиться на тебе благальними очими. Ну як ти його не врятуєш?! Вони зовсім не чинили опору...

Ксеня Лесів

Фото автора