Міфи й реалії українського дублювання

Наказ міністра став мішенню для атак з боку російського кінобізнесу... Дискусію про те, чи можна накладати українські субтитри на російський дубляж, закінчено...

«Я нічого не знаю про дубляж» – так зреагував хлопець, що виходив після перегляду фільму (здається, "Хенкок") на наше запитання про те, якою мовою дубльований фільм і чи сподобався йому дубляж. Він здивовано подивився на нас, махнув рукою і пішов собі геть, заглибившись у свої враження від фільму.

Переважно так ставляться українські глядачі до проблеми українського дублювання іноземних фільмів. Тобто просто не звертають увагу на те, якою мовою демонструється стрічка. Аби тільки кіно було хороше...

І ця реакція є показовою відповіддю на той міф, який протягом півроку нав’язується в Україні підконтрольними одній сусідній країні силами. Міф про те, що українізація начебто призведе до загибелі української кінопрокатної галузі, мало того – до розколу всередині українського суспільства і ледве не до громадянської війни. Про масштаб цієї кампанії може свідчити величезна кількість згадок, посилань щодо українського дубляжу, зокрема на російських сайтах. Робиться це, як зажди грубо і непрофесійно (наприклад, виставляються українські постери кінокартин з домальованими свинями, які мають символізувати українців). Саме так антиукраїнські сили вдовольняють себе, все більше віддаляючись від реалій.

А реалії аж ніяк не вписуються в їхні уявлення. Міф розвіявся як дим. Падіння в кінопрокаті так і не відбулося, а навпаки – спостерігається зростання: на 4% за перше півріччя цього року.

Проте антиукраїнська кампанія, очевидно, була добре профінансована і триває досі. Все ще лунають всілякі заяви щодо дублювання фільмів, з’являються нові «аналітичні» матеріали сумнівного змісту.

Тому хочеться ще раз нагадати вимоги українського законодавства й трохи заглибитися в історію питання.

Ще 1998 року було ухвалено закон “Про кінематографію”, яким установлено: “Іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні в обов’язковому порядку повинні бути дубльовані або озвучені чи субтитровані державною мовою, вони також можуть бути дубльовані або озвучені чи субтитровані мовами національних меншин”.

Понад вісім років ні кінопрокатники, ні чиновники, що видають прокатні посвідчення, якимось дивним чином “не помічали” першої половини процитованого речення, особливо вони старалися “не помічати” слів “в обов`язковому порядку”.

Нарешті в січні 2006 року уряд Юрія Єханурова прийняв постанову №20, якою встановлював обов’язкову квоту фільмокопій, дубльованих державною мовою, і передбачив поступове підвищення цієї квоти до 70%, а також вніс зміни до “Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів”. Зокрема, було додано вимогу про те, що для отримання посвідчення кінопрокатники мають надати фільмокопію, дубльовану, озвучену або субтитровану державною мовою, а також встановлено, що прокатне посвідчення не видається, якщо фільм не дубльований, озвучений або субтитрований зі збереженням на фільмокопії звукової доріжки мовою оригіналу.

Проте згадані положення постанови були оскаржені в позові раніше маловідомої Асоціації сприяння розвитку кінематографу в Україні та підприємства “Евіст” Дніпропетровської обласної організації Українського товариства сліпих. І хоча суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову і визнав правоту Кабінету Міністрів, однак засідання апеляційного суду проходили вже тоді, коли до влади прийшов уряд Януковича, у якому гуманітарними питаннями опікувався відомий “поціновувач” українського мистецтва Дмитро Табачник.

Отже, згадані положення урядової постанови були скасовані Київським апеляційним судом. Це дало змогу деяким кінопрокатникам ігнорувати закон і цинічно зневажати права україномовних глядачів аж до початку нинішнього року.

Нарешті в грудні 2007 року Конституційний суд дав тлумачення процитованого вище положення закону “Про кінематографію”, яким установив, що дубльованими, озвученими або субтитрованими державною мовою мають бути 100% фільмокопій. Однак навіть після цього рішення деякі кінопрокатники намагалися знайти дірку в законі. Вони вважали, що зможуть і далі возити з Росії дубльовані російською мовою фільмокопії та демонструвати їх в Україні, лише наклавши на них українські субтитри.

На перешкоді спробам обійти закон став лист Держкіно від 25 грудня 2007 року та наказ міністра культури і туризму від 18 січня 2008 року, якими заборонено видавати посвідчення на фільмокопії, які не дубльовані, озвучені або субтитровані державною мовою. При цьому субтитровані державною мовою фільмокопії допускаються в прокат, якщо на них збережена звукова доріжка мовою оригіналу.

Звичайно, згаданий наказ став мішенню для атак з боку кінопрокатників, які представляють в Україні інтереси російського кінобізнесу. Одні з них оскаржили наказ у суді. Інші оголосили його “незаконним”, навіть не чекаючи рішення суду.

Нарешті 10 липня 2008 року Вищий адміністративний суд України розглянув касаційну скаргу Генеральної прокуратури на рішення Київського апеляційного господарського суду й підтвердив законність положень постанови Кабміну щодо обов`язкового пред’явлення фільмокопії дубльованої, озвученої або субтитрованої державною мовою, та про те, що прокатне посвідчення не видається, якщо фільм не дубльований, озвучений або субтитрований зі збереженням на фільмокопії звукової доріжки мовою оригіналу. Скасованим залишилося лише положення про встановлення квот. Адже відповідно до рішення Конституційного Суду, перекладові державною мовою підлягають 100% фільмокопій. Отже, встановлення 70-відсоткової квоти суперечило б рішенню КС. Рішення оскарженню не підлягає.

Тепер дискусію про те, чи можна обійти закон та рішення Конституційного Суду, наклавши українські субтитри на російський дубляж, можна вважати закінченою. У прокат допускатимуться лише фільмокопії, дубльовані або озвучені українською мовою, а також, субтитровані зі збереженням звукової доріжки мовою оригіналу. І шукати якісь тут лазівки чи неточності – справа марна.

Андрій Костюк, Андрій Гарасим

УНІАН в Google News