Про дублювання і озвучення непрофесійності в мовній політиці

15 липня 2008 року телевізійні канали та Інтернет-видання з самого ранку почали рясніти повідомленнями прес-служби Генеральної прокуратури про те, що «за втручання Генеральної прокуратури України суд зобов`язав усі іноземні фільми в Україні дублювати державною мовою».

Але наскільки це повідомлення відповідає дійсності?

Ця історія починається 16 січня 2006 року, коли Кабінет Міністрів прийняв Постанову №20 «Деякі питання порядку розповсюдження і демонстрування фільмів». Бажання урядовців зрозуміле – вони хотіли якимсь чином хоча б поступово змусити кінопрокатників виконувати норми частини другою статті 14 Закону України «Про кінематографію», згідно з якою всі «іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні в обов`язковому порядку повинні бути дубльовані або озвучені чи субтитровані державною мовою, вони також можуть бути дубльовані або озвучені чи субтитровані мовами національних меншин». Неважко пригадати, що українські кінопрокатники протягом багатьох років, не обтяжуючи себе зайвими клопотами, переважно закуповували фільмокопії іноземних фільмів у Росії, які вже були дубльовані російською мовою.

Але це патріотичне бажання було виконано урядовцями у відверто непрофесійний спосіб.

Кабінет Міністрів пунктом першим установив квоту обов’язкового дублювання (озвучення, субтитрування) українською мовою іноземних фільмів для прокату, демонстрування, публічного комерційного відео та домашнього відео (у відсотках загальної кількості фільмокопій) не менш як 20% фільмів. Квота поширювалася на іноземні фільми для прокату, демонстрування, публічного комерційного відео та домашнього відео. З 1 січня 2007 року такому дублюванню мали б підлягати не менш як 50% фільмів, а з 1 липня 2007 року – не менш як 70%. Непрофесійність формулювання цієї вимоги полягала в некоректному перерахуванні того, що може бути зроблено з фільмокопіями. Використання терміну «дублювання (озвучення, субтитрування)» не точно відтворило те, як це викладено у вищезгаданому законі. Що, у свою чергу, породило непорозуміння серед багатьох журналістів, які 15 липня 2008 року поширювали недостовірну інформацію щодо повідомлення Генеральної прокуратури.

Дублювання, озвучення, субтитрування є окремими видами творчої обробки фільму. Насправді Вищий адміністративний суд жодним чином не встановлював обов’язковість дублювання українською мовою всіх фільмокопій іноземних фільмів.

У 2006 році, коли виконавчу владу очолив пан Янукович, а гуманітарною сферою почав опікуватись відомий своєрідною “любов’ю” до розвитку української мови пан Табачник, кінопрокатники подали скаргу в апеляційну інстанцію Господарського суду м. Києва, якою вимагали скасувати пункт перший постанови №20 КМУ, і спільно з урядом, граючи в суді в одні ворота, домоглись свого.

Але ж, як відомо, фаховий рівень, що в «помаранчевих», що в «біло-блакитних» однаково низький, тому несподівано для самих «біло-блакитних» суд, прийнявши насправді абсолютно правильне рішення, поставив і позивачів, і відповідачів у становище унтер-офіцерської вдови, яка саме себе висікла.

У мотивувальній частині свого рішення апеляційний суд пояснив скасування пункту першого урядової постанови – з передбаченим там квотуванням – тим, що встановлення цих квот не відповідає вимогам Закону України «Про кінематографію» (яким установлювалася вимога дублювати, озвучувати, субтитрувати ВСІ іноземні фільми). Тобто суд своїм рішенням зобов’язав кінопрокатників не поступово, а зразу дублювати, озвучувати, субтитрувати українською мовою всі іноземні фільми. Більш того, згодом Конституційний Суд своїм рішення у справі про офіційне тлумачення положень частини другої статті 14 Закону України "Про кінематографію" (справа про розповсюдження іноземних фільмів) № 13-рп від 20.12.2007 не тільки підтвердив, що всі іноземні фільми мають бути дубльовані, озвучені чи субтитровані державною мовою, а ще й указав, що ця вимога стосується  також усіх фільмокопій, які розповсюджуються в Україні.

У зв’язку з цим виникають запитання.

По-перше, навіщо взагалі Генеральна прокуратура вимагала скасувати рішення апеляційного суду, якщо воно було правильним і, крім того, втратило свою значущість після відповідного більш розлогого рішення Конституційного Суду України?

По-друге, з чого виходив Вищий адміністративний суд, прийнявши таке рішення?

Якщо врахувати, прямо скажемо, не дуже високий рівень кваліфікації як українських урядовців, так і прокурорських співробітників, то логіку цих кроків можна пояснити так. Очевидно, прокурорські співробітники вирішили вислужитися перед новим «помаранчевим» урядом, домагаючись скасування рішення апеляційне суду, прийнятого під впливом «поганих» «біло-голубих» урядовців. У свою чергу, судді Вищого адміністративного суду, проявивши показову «принциповість», ухвалили на догоду Генпрокуратурі рішення за принципом «чого бажаєте», можливо, при цьому розуміючи, що воно все рівно жодним чином нічого не змінює. Тобто і Генпрокуратурі приємно, і їм непогано...

Насправді ж ситуація із захистом української мови в українському кіно- та телепросторі не така вже й проста.

Під впливом рішення Конституційного Суду та з посиланням на нього міністр культури й туризму Вовкун 18 січня 2008 року видав відверто незаконний наказ за №1, яким заборонив видавати державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільму, якщо фільм не дубльований (озвучений або субтитрований) державною мовою на фільмокопії мови оригіналу. Як бачимо, і тут використана не вдала конструкція «дублювання (озвучення, субтитрування)», що не точно відтворює те, як це викладено в Законі України «Про кінематографію». Але головна проблема цього наказу в іншому.

Річ у тім, що насправді ні законодавець, ні Конституційний Суд не забороняв дублювання чи озвучування іноземних фільмів мовами національних меншин. Це випливає як з вище цитованої норми частини другої статті 14 Закону України "Про кінематографію", якою передбачено, що «іноземні фільми... також можуть бути дубльовані або озвучені чи субтитровані мовами національних меншин», так і з рішення Конституційного Суду, яким лише передбачено обов`язковість дублювання, озвучення чи субтитрування державною мовою іноземних фільмів перед їх розповсюдженням в Україні.

Тобто в разі, якщо іноземний фільм дубльований або озвучений, наприклад, російською мовою, то це означає, що цей фільм має бути обов’язково субтитрований українською. І навпаки, якщо іноземний фільм дубльований чи озвучений українською, то він може бути також субтитрований, наприклад, російською.

Своїм же наказом міністр Вовкун з «кращих» міркувань фактично заборонив можливість дублювання чи субтитрування іноземних фільмів мовами національних меншин, бо встановив, що розповсюдження і демонстрування іноземного фільму дозволяється лише в разі його дублювання (озвучення або субтитрування) державною мовою на фільмокопії мови оригіналу. Таким чином, з одного боку, пан міністр дозволив розповсюдження російських фільмів, субтитрованих українською мовою, з другого – виключив ситуацію, коли іноземний (не російській) фільм міг би бути дубльований чи озвучений російською мовою та субтитрований українською.

Загалом рішення хороше, якби не один нюанс, який зовсім нівелює його позитивні сторони: у будь-який момент воно може бути скасоване – як таке, що суперечить законодавству України. І ми можемо опинитися в ситуації, коли знову всі іноземні фільми дублюватимуться чи озвучуватимуться в нашого північного сусіда російською мовою, а потім на них буде накладатись дешеве «копійкове» субтитрування.

Очевидно, що в питанні розвитку української мови простих рішень “а-ля Вовкун” не існує. Потрібна сукупність заходів законодавчого характеру, які б гарантували захист та розвиток української мови, але й забезпечували мовні права національних меншин.

Потрібно законодавчо встановити обов’язковість надання урядом бюджетної підтримки дублюванню чи озвучуванню іноземних фільмів українською мовою. Крім того, надавши право розповсюдження та демонстрування іноземних фільмів, дубльованих чи озвучених мовами національних меншин, захистити права використання української мови в будь-якій частині України шляхом законодавчого закріплення ліміту обов’язкового показу іноземних фільмів, дубльованих чи озвучених українською мовою в обсязі не меншому як 50% від усього прокатного часу (у тому числі й у прайм-тайм) показу цього фільму в кожному кінотеатрі. У цьому разі кінопрокатники будуть змушені не тільки робити принаймні однакову кількість фільмокопій, дубльованих чи озвучених українською мовою та мовами інших національних меншин, а й демонструватимуть українські фільмокопії в кінотеатрах.

Борис Кушнірук