Як російський банкір, що назвався депутатом Думи, доводив, що України не існує

“Нема такої країни!” – істерично верещав, бризкаючи слиною, віце-президент російського МІБ-банку, який відрекомендувався як "депутат Держдуми Російської Федерації". – “Та у вас же масово пам’ятники Леніну зносять!”... “Націоналістка вилила на мене горілку!”...

Щиро кажучи, гадала, що шовіністичні випади в бік України від Володимира Жириновського чи Юрія Лужкова – це просто непорозуміння, прояв закомплексованості окремих російських політиків... А відомі географічні одкровення Володимира Путіна перед американським Президентом – як я гадала, взагалі щось зі світу фантастики.

Але ж ні… Ніщо людське не чуже й простим російським банкірам.

Днями відвідала Москву – поїхала підтримати нашого режисера Романа Балаяна, який зняв новий фільм «Райські птахи». У ці дні якраз проходить Московський кінофестиваль, і стрічка бере участь у конкурсній програмі. За процедурою, після представлення стрічки для преси та журі, режисер влаштовує прийом на честь фільму.

Приймав Балаян гостей в Українському культурному центрі на Старому Арбаті.

Прийшов віддати честь режисерові й давній його товариш президент кінофестивалю Микита Михалков. Привів із собою “друга” – віце-президента Міжрегіонального інвестиційного банку, такого собі Олега Сидоренка. Про те, що Сидоренко “друг” Михалкова, заявив сам Сидоренко.

Ксеня Лесів, Микита Михалков, Олег Сидоренко

Підходжу до Микити Сергійовича.

– Поділіться, будь ласка, вашими враженнями від фільму.

– Не можу, – відповів культурно Михалков, – адже я президент фестивалю і не маю права висловлювати свою думку.

– А ви звідки? – поцікавився в мене Олег Сидоренко, який стояв поряд з Михалковим і потягував з чарки горілку.

– З Києва, – відповіла я.

– Ой, дивися на неї, – звертається з недоумкуватим виразом обличчя банкір Сидоренко до свого “друга”. – Це ж хохлушка, ти тільки поглянь – яка тут стоїть перед нами хохлушка!

Михалков, який, напевне, отримав пристойніше виховання, вдав, наче не почув...

– А ви, даруйте, хто такий? - поцікавилася я у "друга" Михалкова.

– Зовуть мене Олег Сидоренко, депутат Держдуми Російської Федерації, – гордо мовив шанувальник кіно. (Його справжню ідентифікацію ми провели пізніше).

"Думець", кидаючи на мене недоумкуваті погляди, не вгавав…

– Я гадав, що хохлушки інші. А то дивись, яка худенька. І брови має вищипані – думав, вони не дивляться за собою.

Мені стало ніяково... Збиралася сказати, що рада подивитися на живого, справжнього кацапа, проте не хотілося в такий вечір нариватися на конфлікт. Я просто відійшла вбік.

Стою, попиваючи коктейль, коли ж чую позаду голос банкіра:

– Ой, як ті хохли розвоювалися!.. От подивися, до чого вони країну довели?!

– А вам що до того? – відповіла я. – Наша країна, нам у ній жити. Ви краще подбайте про ваші простори... А про Україну так не хвилюйтеся, якось без вас розберемося.

– Та яка країна?! Про яку країну ти говориш? Нема ніякої України! Це ми її створили – це наша країна. Та ти взагалі соплячка, що ти розумієш! Та ми вас з-під Польщі витягнули!..

– А хто вам сказав, що нас потрібно було звідкілясь витягувати?

– Нема такої країни! – істерично верещав, бризкаючи слиною, віце-президент банку. – Коли ви були під Росією, то відро яблук коштувало в кілька разів дешевше, а тепер що?

– «Пане», та нам яблук вистачає, ще й вас можемо нагодувати – і яблуками, і нашим українським салом. Ми, на відміну від вас, не тільки їсти хочемо. Ми душу маємо, яку яблуками не нагодуєш. До речі, коли ми були під Росією, то мою прабабцю з маленькими дітками вислали в Сибір. Звідки вона повертаючись, спухла з голоду й мало не померла. А мій дядько відсидів десять років у Сибіру…

Уже добре піддатий, "думівець" мене й не слухав, теревенив щось, не забуваючи мене називати “сполячкою” і “хохлушкою”.

– А ви, – з опалу кажу я цьому Сидоренку, – не здатні навіть для дискусії по телебаченню виставити адекватну людину – лише якихось жириновських та затуліних командируєте...

– А ти хоч раз спілкувалася з Володимиром Вольфовичем наодинці? Ти навіть не можеш собі уявити, яка це чудова й розумна людина.

– Та, знаєте, якось і не маю такого бажання. Може, у цих панів і бувають просвітлення, але то їхня особиста справа. Я кажу лише про їхню публічну активність – ту, що стосується України.

– Та ти хоч раз була в провінційних містах України, бачила, що там робиться?

– І що ж там такого робиться?

– Там же масово пам’ятники Леніну зносять! Особливо на Західній Україні...

– Ой, яка трагедія!..

Тут Сидиренко махнув рукою, і сказав, що більше зі мною нема про що говорити, крім…

– Ти класна баба! Давай краще поговоримо про це!

При цьому “глибокодумний” квазі-думський діяч голосно гикнув і вилив мені на сукню горілку. Глянув на мене посоловілими очима й, замість того, щоб вибачитись, закричав, тицяючи рученятами в офіціантку, одягнуту в український національний костюм.

– Це вона все винна! Ось та націоналістка в вишиванці мене штовхнула!

Офіціантка, яка навіть не наближалася до банкіра, що мріє стати депутатом, здивовано глипала очима... Той тим часом, гикаючи, подався в туалет.

P.S. Їду вже в поїзді, думаю, аби швидше до Києва дістатися. Чую сусідка в купе розмовляє з кимсь по телефону:

– Та ті хохли замахали, вимагають доручення від батька на дитину, інакше не хочуть через кордон пропускати. Ти уявляєш, як ті хохли знахабніли?!

Повіяло російською Думою...

Ксеня Лесів, Москва – Київ