Україна - міграційний відстійник у дусі співпраці

Один високопоставлений вітчизняний дипломат днями заявив, що Україна в жодному разі не повинна сприйматися Європою як «тягар» і «проблема». Що країна готова і повинна стати шансом для багатостраждального Старого світу, який перебуває сьогодні в занепаді через жорстку світову конкуренцію та глобалізацію. Відтак, порушувана тема якраз повною мірою відображає благородну місію України з порятунку Європи.

Тернистий і суперечливий курс прокладає українська політична еліта на шляху до затвердження авторитету держави в системі світових геополітичний координат. Керовані протиборчими всередині країни силами, зовнішньополітичні вектори, мов лебідь, рак і щука, крають багатостраждальну Україну: ще трохи – і хоч би їй не розірваться між рафінованими традиціями західної демократії і суворими реаліями газової дружби зі своїм великим східним сусідом.

Але водночас Україна, хоч би внаслідок свого географічного положення на межі цивілізацій, світів, культур і сфер впливу, не може не відігравати роль провідного актора в театрі світової системи міжнародних відносин, які зазнають сьогодні значної трансформації. Ось узяти хоч би унікальні можливості країни у вирішенні такої суперактуальної для континентальної Європи проблеми, як нелегальна міграція. Її негативні наслідки офіційно прописані в концепціях національної безпеки і військових доктринах всіх поважаючих себе держав як найнебезпечніші асиметричні загрози цивілізованому світові. При цьому горді, манірні, а в деяких проявах просто ледачі європейці задихаються від напливу другорядних громадян третього світу, які вимагають від доброчесних платників податків додаткових витрат і збивають ціну на престижному ринку праці. Не треба бути вузьким експертом в аспектах розвитку ЄС, щоб знати: тільки недалекий європейський лідер не "мусує" цю тему в світлі своїх політичних перспектив.

Нелегальної міграції форпост

Україну західні сусіди можуть розглядати як серйозний і дієвий політико-адміністративний форпост на нелегальному шляху до благ високорозвинутого суспільства. Але й для самої України незаконна міграція як вид організованої транснаціональної злочинності набула розміру явища, яке реально загрожує її національній безпеці, економічним і політичним інтересам, стимулює відтік коштів у тіньовий сектор, викликає напруженість у відносинах з сусідніми державами.

За останні 20-25 років Україна перетворилася на транзитну країну нелегальної міграції, ставши її накопичувачем, відстійником. Як зазначають аналітики, сьогодні на території країни перебувають близько 800 тисяч мігрантів, що, за оцінками Міжнародної організації у справах міграції, в 25 разів перевищує європейські стандарти щодо кількості приїжджих іноземців на душу населення. Як свідчить найсвіжіша офіційна статистика адміністрації Державної прикордонної служби України, за 2007 рік і перші місяці поточного «зелені кашкети» виявили і затримали на вітчизняних просторах близько 40 тис. нелегалів.

Проблема ускладнюється насамперед тим, що в рамках СНД існує безвізовий простір, в який не входить тільки Грузія. Це дає можливість громадянам Туркменістану, Узбекистану, Киргизстана, Таджикистану без перешкод в`їжджати до України через Росію і далі прямувати на захід. Через пострадянський простір доступ в європейські країни дістають також в`єтнамці, пакистанці, афганці, індуси і представники інших азійських держав.

Жертвопринесення на вівтар європейсько-українського зближення

У червні минулого року Україна узяла на себе історичну місію врятувати Західну Європу від нелегальної міграції. У Люксембурзі за підсумками 11-го засідання Ради з питань співпраці Україна – ЄС була підписана Угода «Про реадмісію», якою був введений порядок ідентифікації та повернення нелегальних іммігрантів, а також спрощення їх транзитного проїзду. У європейських державах існує думка, що хоча Україна як така і не є значним міграційним донором, великий обсяг нелегальної міграції до ЄС проходить через територію країни транзитом. Тому для держав - членів ЄС вигідніше укласти угоду про реадмісію з Україною, ніж намагатися самим висилати нелегалів на батьківщину. Повернення таких осіб до України проводитиметься лише після встановлення, що до ЄС вони потрапили саме з території цієї держави. Спеціальна прискорена процедура повернення осіб передбачена також для громадян, затриманих у прикордонних областях.

Окремо слід наголосити – і це безумовний «плюс» вітчизняної дипломатії – положення Угоди, що стосуються реадмісії громадян третіх країн і осіб без громадянства (саме вони є найбільш болісними і проблемними категоріями для договірних сторін), набудуть чинності за два роки – після закінчення перехідного періоду. За цей час Україна повинна встигнути укласти аналогічні угоди з усіма своїми сусідами. Інакше їй доведеться відповідати, у тому числі й бюджетними коштами, за всіх спійманих на території Євросоюзу нелегалів. Отже часовий проміжок, хоч і невеликий, для вжиття адекватних заходів, спрямованих на зменшення негативних наслідків від зобов`язань реадмісії, у керівництва країни ще є.

Угоди про реадмісію викликають далеко не однозначну реакцію з боку правозахисників. Останні нерідко звинувачують цивілізовану, гуманну, демократичну Європу в невиконанні зобов`язань і знятті відповідальності щодо прав людини, прагненні звільнити себе від непроханих гостей і тим самим вирішити проблему надання їм притулку з політичних і інших мотивів. Причому робиться це руками країн, які ще не повною мірою відповідають високим критеріям політичної культури Євросоюзу. Адже саме Україні через два роки доведеться на догоду європейцям «тягати каштани з вогню», стримуючи дедалі потужніший у пошуках кращого життя потік нелегалів.

Довідка

Юридична база міжнародних норм з прав людини, на яку посилаються противники реадмісії, закріплена в Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, в Міжнародному пакті про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 року, в Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року і Протоколі про статус біженців від 31 січня 1967 року, в Конвенції про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року і Протоколі № 4 до неї від 16 вересня 1963 року, в Конвенції проти тортур і інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року.

Почім нелегал на душу населення?

Як зазначають експерти, реадмісія – це доволі витратний комплекс заходів. Зараз один нелегал "коштує" Україні близько 1 тисячі доларів. Сюди входить не тільки його відправка на батьківщину, але і вартість утримання у відповідних пунктах тимчасового перебування. Причому ЄС наполягає: ці табори повинні повністю відповідати всім європейським нормам. Отже великим позитивом є той факт, що відповідно до договору про реадмісію, ЄС взяв на себе частину витрат. Європейська Комісія погодилася на виділення коштів Україні для облаштування соціальних таборів для нелегальних мігрантів і для поліпшення облаштування кордонів. Зокрема, в 2007 році на ці цілі європейці обіцяли виділити 10 мільйонів євро, а в 2008 році – 30 мільйонів.

Ретроспектива неминучості укладення Україною угоди про реадмісію з ЄС пояснюється тим, що договір про прийом і передачу незаконних мігрантів, є обов`язковою умовою Євросоюзу при ухваленні рішення про лібералізацію взаємних поїздок громадян, чого добивалася Україна. Це той компроміс, на який пішла держава, взявши на собі відповідальність за врегулювання питання щодо повернення нелегалів. Натомість, політичною поступкою з боку ЄС за реадмісійні зобов`язання України стало підписання Угоди «Про спрощення візового режиму між Україною і Європейським Союзом». Ця домовленість була реалізована в одному пакеті разом з редмісійною. Політична цінність і головна мета Угоди втілились у спрощенні оформлення віз для громадян України, які планують перебувати в Євросоюзі протягом не більше 90 днів за період 180 днів.

Керівництво України високо оцінило підписання обох угод як безумовну перемогу євроінтеграційного вектора вітчизняної зовнішньої політики, як вираз доброї волі, готовності українців зрозуміти і прийняти загальні європейські цінності. Зі свого боку, єврочиновники виявилися більш стримані, дипломатично заявляючи, що подія свідчить про прагнення ЄС до тісніших відносин з Києвом. «Ми вітаємо бажання України наблизитися до членства в Євросоюзі, проте, кожна із сторін до цього ще не готова», - приблизно так звучать загальні коментарі в зв`язку з цим.

Прийняти не можна реадмісувати!

Теорія і практика реадмісії є відносно новим феноменом у міжнародному праві. Суть угод про реадмісію становлять взаємні зобов`язання держав прийняти назад своїх громадян, громадян третіх країн і осіб без громадянства, які незаконно прибули на територію договірної сторони або залишаються там без законних підстав, якщо ці особи прибули з території цієї договірної сторони. Договори про реадмісію також передбачають створення технічних можливостей для управління процедурою і операціями з переміщенню нелегальних мігрантів, а також встановлення правил відшкодування витрат, захисту даних і дотримання інших міжнародних прав і зобов`язань.

Після Другої світової війни, коли в умовах відновлення зруйнованої економіки щодо трудової міграції діяло відносно ліберальне законодавство, західноєвропейські держави почали укладати між собою угоди про контроль за кордонами і про поводження з незаконно прибулими особами. Ці правові акти передбачали відповідальність сторін за нелегальний в`їзд або перебування власних громадян на території іншої договірної сторони.

У 1970-1990-х роках стало актуальним поширення подібних зобов`язань і на громадян третіх країн, а також осіб без громадянства. Це було зумовлено тим, що основні програми в`їзду на той момент вже не діяли внаслідок нафтової кризи і різкого спаду економіки. А подальші політичні зміни в Європі потягли збільшення вимушеної міграції з пострадянського простору і перетворили держави Центральної і Східної Європи з "постачальників" мігрантів, насамперед нелегальних, на "транзитні коридори" для них.

Про сплеск в останні роки актуальності реадмиссии красномовно свідчать наступні цифри. У 1950-1970-ті роки європейські держави уклали близько 15 угод про реадмісію, в 1980-ті – 3, в 1990-2000-ті – більше трьохсот.

Зворотним транзитом до «третього світу»

Сьогодні Україна прагне до створення спільного реадмісійного простору в першу чергу між Євросоюзом, Росією, Білоруссю, Молдовою, а також з азіатськими державами, головними контриб`юторами розповсюдження нелегальної міграції. І керівництво країни, і офіційні органи, уповноважені боротися з нелегальною міграцією, і дипломати, і фахівці у сфері міграційної політики як ніхто зацікавлені, щоб ця проблема мала для України найменші негативні наслідки. Причому є абсолютно очевидним, що її розв`язання не може відбутися відособлено, без урахування інтересів і можливостей сусідів по регіону, без реалізації комплексу заходів політичного, дипломатичного, економічного, правового, організаційно-технічного і навіть силового характеру.

Андрій Лавренюк