Наприкінці 90-х делегація українських високопосадовців відвідувала Вашингтон з метою ознайомитися з досвідом однієї із федеральних установ. Автору цих рядків випала честь супроводжувати співвітчизників і координувати програму їх перебування в американській столиці. У пакеті культурних заходів, окрім відвідин Смітсонівських музеїв та Арлінгтонського цвинтаря, представники українського істеблішменту зажадали ще один пункт – власними очима побачити соціальне житло по-американськи.
У Вашингтоні Капітолійський пагорб, окрім місця розташування Конгресу, слугує ще географічною точкою, яка розподіляє столицю на дві частини. Північно-Західний Вашингтон – це концентрація влади і політичного бомонду, офісів лоббістів та юридичних фірм, тихі, заможні і порівняно безпечні квартали. По інший бік Капітолійського пагорбу – Південно-Західний Вашингтон. Його квартали ремонтувалися ще за часів Президента Картера, вони населені переважно афроамериканцями і є основними постачальником новини у щовечірню кримінальну хроніку. Це при тому, що мер Вашингтона – традиційно афроамериканець, що віддзеркалює демографічне домінування представників цієї раси в американській столиці.
Господарі не зітнули плечима від прохання українських гостей, чи вдало приховали своє здивування, однак наступної суботи мікроавтобус вже мчав вулицями розбитих ліхтарів. Нас відразу попередили, що за жодних умов ніде не зупинятимемося і не залишатимемо засіб пересування. За вікнами тягнулися одноманітні обшарпані будинки, біля яких були припарковані такі ж авто, а на перехрестях нудьгували групки тінейджерів, які здивовано проводжали поглядами мікроавтобус і коментували його появу відвертими жестами. Представник господарів розповідав про специфіку цих кварталів: здебільшого це є муніципальне житло, в яке заселяють сім`ї з низькими доходами. Здебільшого соціальна допомога – чи не єдине джерело доходів для таких сімей. Перш ніж отримати дозвіл на заселення і порівняно низьку орендну плату, майбутні орендарі мають пройти тест на вживання наркотиків, засвідчити свою кредитну (якщо така є) і кримінальну історію (що більш ймовірно). Десятиріччя за десятиріччям ці квартали перетворилися на цілодобову нічліжку для тих, хто не зміг реалізувати свою американську мрію, і на основного постачальника засвідників буцегарень. Це було задзеркалля по інший бік Капітолійського пагорбу і ідеальне тло для репортажів радянського ТБ.
Асоціації з американськими кварталами для незаможних мимоволі спадають на думку, коли мова заходитьпро українську концепцію соціального житла. Насьогодні ця концепція, виписана у відповідному законі «Про житловий фонд соціального призначення», що набув чинності з 1 січня 2007 року, нагадує собою Лохнеське чудовисько: всі про нього говорять, однак ніхто ще не бачив. Відразу потрібне застереження: не будемо плутати соціальне житло з доступним, заходи щодо будівництва якого наведено в Указі Президента від 8 листопада 2007 року. Вартість доступного житла теоретично має бути здешевлена низкою ініціатив (що сусідять здебільшого із прожектерством), однак таке житло буде приватною власністю громадянина. Соціальне житло – однозначно ні: стаття 3 Закону в цьому сенсі відверто прямолінійна: «соціальне житло не підлягає піднайму, бронюванню, приватизації, продажу, даруванню, викупу та заставі».
Насьогодні в Україні ще не зведено жодного соціального будинку (скоректуйте автора, якщо він недостатньо поінформований). На заваді становленню соціального житла як ефективного засобу покращення побутових умов значної частини українців лежить чимало інституційних та регулятивних перешкод.
По-перше, соціальне житло як явище має сенс та суспільну значимість в тому випадку, якщо йдеться про масове заселення шляхом зведення окремих будинків. Погодьтеся, квартира-дві у новозбудованому будинку, що передається на баланс міста як частка житла, що належить органу місцевого самоврядування, і які оголошується «житловим фондом соціального призначення», погоди для черги із кількох тисяч осіб не роблять і під визначення «соціального житла» не підпадають.
По-друге, звести будинок соціального житла під силу лише Києву, його супутникам на кшталт Броварів, Вишневого, Борисполя, а також обласним центрам. Для цього місцева влада має обмежити свої апетити у висуненні технічних умов до будівельників, що зводять житло в цих громадах, натомість сконцентрувавши участь компаній у соціально-економічному житті міста на одному – спорудженні соціального житла. Переконати в цьому керівництво міст і депутатів буде нелегко.
А якщо вдасться, то соціальне житло (якщо таке колись десь буде побудоване) очікує з часом нелегка доля. Квартали Південно-Західного Вашингтону теж колись милували око чистими вікнами і пахли свіжою фарбою. Однак відпочатку запроектовані бути евакопунктом людських бід і соціальної неуспішності, вони неминуче деградували. Українським законодавством про соціальне житло створено аналогічні економіко-психологічні передумови.
Передусім, право на соціальне житло мають лише ті сім`ї, «середньомісячний сукупний дохід яких за попередній рік з розрахунку на одну особу в сумі менший від величини опосередкованої вартості найму житла в даному населеному пункті та прожиткового мінімуму, встановленого законодавством». До речі, встановлювати відповідність задекларованих доходів фактичним має орган місцевого самоврядування, від чого місцеі чиновники навряд чи будуть в захопленні. До того ж , потім щорічно вони мають стежити, перевищила чи ні сім`я цей поріг.
Якщо перевищила і доходи у розрахунку на одну особу були за два попередні роки поспіль вищими за критерій відсічення (прожитковий рівень плюс опосередкована вартість найму житла) – збирай речі і на вулицю. «У разі незгоди, - застерігає стаття 20 Закону, - добровільно звільнити жиле приміщення наймач та члени його сім»ї можуть бути виселені за рішенням суду».
Наймач, таким чином, або побавляється стимулу нарощувати свої доходи, або ж долучається до всенародної гри «підсунь державі липову довідку». Однак з часом вивітриться запах фарби, порепає штукатурка, з`являться написи у під`їзді, однак наймач вже генетично буде запрограмований на те, що все це – не його. Цю квартиру не можна приватизувати, передати у спадок дітям, то чи варто так за неї вболівати, вилизувати і пестити? Та й навіщо ремонтувати за власний кошт, якщо законом цей обов`язок покладено на орган місцевого самоврядування чи комунальне підприємство. Якщо чоловікові пропонують пристойну роботу, яка виводить сім`ю за межу доходного кола і тим самим позбавляє права на найм, то що – від цієї роботи відмовлятися чи просити начальника платити в конверті?
Мине кілька років – і соціальний будинок, червону стрічку якого при введенні його у експлуатацію, хтозна, переріже сам Президент, почне уподібнюватися гуртожиткові через дорогу. Тридцять років тому люди заселялися молодими і оптимістичними, і гадки не маючи, що тут народять свої дітей, поведуть їх до школи і дочекаються онуків, пелюшки яких сушаться на імпровізованих стежах, прилаштованих до вікон. Вони, мешканці гуртожитків, яким забороняють приватизувати свої кімнати, покладають чи не найбільше сподівань на соціальне житло.
Однак сьогодні воно здебільшого в просторікуваннях політиків, а не в планах архітектурних майстерень.
Ігор Шпак
