Уявити Російську імперію протягом останніх чотирьох століть без постійного міфотворення минулого та сучасного, мабуть, неможливо. Головними замовниками міфів була й залишається абсолютистська влада. Міфотворчість є обов’язковим складником, що забезпечував і забезпечує зараз легитимізацію влади російських правителів та їхній дій. При цьому, будучи замовниками цих міфів, вони досить часто самі ставали їхніми споживачами та заручниками. Пригадується відома історія зі Сталіним, який після перегляду в 1949 році, ще до виходу на екрани країни, кінострічки “Кубанські козаки”, щиро, навіть з певним подивом зауважив, що, виявляється, непогано живуть селяни. І це на Кубані, де прокотився жахливий, руйнівний каток війни й де на початку тридцятих, а потім саме у 1947–1948 роках лютував Голодомор, значною мірою штучно створений тим самим Сталіним.
Без постійної міфотворчості важко уявити й сьогодення Росії. Після певного часу руйнування міфів протягом горбачовської “перебудови” та єльцинського керівництва країною на Росію обвалилася нова всепоглинаюча хвиля міфів. Достатньо подивитися на той вал кіно та телестрічок, які десятками, якщо не сотнями штампуються в Росії, почитати статті в газетах, журналах та Інтернет-виданнях, – щоб не залишалось жодного сумніву, наскільки нові та перелицьовані старі міфи заполонили Росію. При тому, що ці міфи розраховані на пересічних жителів Росії та російськомовних громадян країн колишнього Радянського Союзу, складається враження, що їх заручниками дедалі більше стають самі кремлівські можновладці.
Одними з таких прикладів можна назвати міфи щодо НАТО. Так, у середовищі російських політологів, журналістів, політиків та державних службовців усіх рівнів, не кажучи вже про звичайних обивателів, панує щире переконання про загрозу НАТО, яке, приймаючи нових членів із числа країн колишнього соцтабору, наближається до кордонів з метою нападу на Росію. Хоча, якщо врахувати розміри ракетно-ядерного потенціалу Росії, такий напад був би відвертим безглуздям. Росії буде достатньо просто підірвати всі свої ядерні боєзаряди (а їх декілька тисяч – з руйнівною силою в десятки тисяч Хіросім кожна) прямо на місті їхнього розташування, щоб не те що про Європу, а й про всю планету Земля можна було забути, якщо не назавжди, то на найближчу тисячу років. Тим, хто виживе після ядерного Армагедону, залишиться одна можливість: стукатись у небесну канцелярію з проханням підшукати іншу планету – Homo non-sapiens.
Єдина реальна загроза для Росії полягає в тому, що країни, які стають членами НАТО, уже назавжди перетинають точку неповернення щодо впливу на них з боку Росії. Саме втрата впливу Росії, яка багато в чому залишається імперською державою, на своїх сусідів є головною причиною такої потужної пропагандистської кампанії, спрямованою на формування образу ворога в особі НАТО не тільки в Росії, а й в Україні.
Ще один міф, поширений серед політичної еліти Росії, полягає в тому, що, мовляв, в Україні більшість пересічних громадян виступають проти вступу в НАТО, а більшість політичної еліти – якраз “за”. Не сперечатимусь із приводу небажання українських громадян іти в НАТО. Це справді так. Хоча головними причинами цього є, по-перше, панування Росії в українському інформаційному просторі, а, по-друге, це те, що насправді абсолютна більшість сьогоднішньої політичної еліти України теж не хоче вступу країни в НАТО.
Що собою становить наша еліта? Практично вся вона пов’язана з великим та середнім українським бізнесом, який сформувався здебільшого за рахунок розграбування державної власності в часи президентства Кучми. Більшість української політичної еліти – це мільйонери, які “заробили” свої статки за рахунок державної власності, отриманої за хабарі, що роздавалися державним чиновникам усіх рангів, включаючи співробітників Кабінету Міністрів, міністерств та відомств, прокурорів, суддів тощо. І найменшим злочином, принаймні в очах нашої політичної еліти, яке давало змогу сформувати багатомільйонні статки, було звичайне ухилення від сплати податків. Уся ця політеліта не мала іншого досвіду керування державою, ніж той, що надавав можливість після отримання владних повноважень грабувати державу. І зрозуміло, що нічого іншого ця еліта не хоче. Згадаємо, наприклад, одного колишнього активного есдека, котрий потім перебіг до Партії регіонів, який усі свої статки заробив за рахунок наближеності до владних кабінетів. При цьому, будучи народним депутатом, оформляв отримані від держави за безцінь активи на свою матусю, яка у свої далеко за сімдесят, виявляється, стала крутою бізнесменшою. Чи можна уявити, аби цей депутат хотів вступу в НАТО, де обов’язковою умовою членства є жорстка боротьба з корупцією, найсуворіший державний контроль за доходами та витратами всіх держслужбовців, незалежність та професійність суддів і правоохоронців? Зрозуміло, що він абсолютно щиро в ніяке НАТО не хоче.
Або погляньмо ще на одного “видатного” політичного діяча, який витратив величезні кошти на останніх виборах, аби переконати, що він конче потрібен країні. До того він прославився тим, що був пійманий на плагіаті, тобто на крадіжці. Він просто списав і привласнив собі чужу роботу. У будь-якій країні НАТО такий учений був би позбавлений усіх наукових ступенів та регалій і назавжди викинутий з наукового співтовариства. І було б дурним тоном кудись його запрошувати. Але це де завгодно, тільки не в Україні. Цей діяч, з претензією на саму моральність, не тільки залишився доктором наук, а ще після цієї історії став високопоставленим функціонером в системі НАНУ. І потім ще неодноразово був пійманим на тому ж такі плагіаті. І чи потрібно мати сумніви щодо того, чи може він у принципі хотіти вступу України в НАТО?
Важко не згадати в ряду “щирих” прихильників вступу України в НАТО двох прем’єр-міністрів – колишнього і нинішнього. Що одному, що другому можна, якщо взяти їхні офіційні декларації про доходи, виходити на паперть просити милостиню. Але обидва вони носять одяг та аксесуари за ціною більш як двадцяти-, тридцятирічна заробітна платня пересічного громадянина країни і яка в десятки разів перевищує їхні офіційні доходи. І це мова лише про одяг та годинники. Про їхні будинки й усе інше навіть не згадую...
Після цього хто може повірити, що ці лідери найбільших політичних партій країни можуть хотіти вступу України в НАТО? Та нізащо!
З мого боку було б, мабуть, неправильним не згадати в цьому контексті Президента України Віктора Ющенка, який начебто справді розуміє надзвичайну важливість і потрібність вступу України в НАТО...
Я неодноразово писав, що в головах наших політиків панує суцільний безлад... Інакше мені важко пояснити, чому, щиро бажаючи вступу України в НАТО, пан Президент не розуміє, що для цього (а також аби позбутися впливу Росії), насамперед потрібно не розповідати про найнижчі ціни на газ, а якомога швидше перейти на європейську модель ціноутворення на нього. Тоді російський вплив на Україну сам собою зменшуватиметься як шагренева шкіра. До того ж добре відомо, що насправді ці низькі ціни на газ є не подарунком долі чи якоїсь особливої щедрості російської душі, а результатом недоотримання державною газотранспортною системою мільярдів доларів за транзитне транспортування російського газу.
До речі, є очевидним, що ці занижені ціни на газ породжують не тільки жахливе ресурсне марнотратство, а й формують середовище для тотальної корупції на всіх щаблях влади. А це є саме тим, у чому найбільше зацікавлена Росія. Корумпована країна завжди є слабкою і легко піддається зовнішньому тискові.
 |
| Віктор Ющенко |
Мені незрозуміло також, як у свідомості Віктора Ющенка поєднуються вступ у НАТО і Леонід Черновецький. Не маю жодного сумніву, що в тих-таки натовських країнах така столична влада за свої дії гарантовано, як кажуть, “ще вчора”, була б притягнута до кримінальної відповідальності. Показово, що навіть у Росії, при дуже схожих на київські обставини, половину депутатів Тверської думи, включно з керівництвом, у листопаді 2007 року було засуджено за хабарництво.Отже, напрошується сумний висновок. Саме від політичної еліти залежить майбутнє України, але абсолютна більшість нашої сьогоднішньої еліти щиро не хоче і не може хотіти вступу України в НАТО. Тому в цьому плані кремлівські можновладці можуть ще довго спати спокійно. Тільки коли відбудеться зміна політичних еліт і більшість її щиро розумітиме й хотітиме членства України в НАТО й задля цього сформує систему справді демократичних, професійних і некорумпованих інститутів влади, – відбудуться, відповідно, і зміни суспільного настрою щодо НАТО.
Борис Кушнірук, економіст
