Що спільного в донецької, дніпропетровської та керченської трагедій?

Чим ризикував Звягільський?.. Скільки мав би заплатити власник шахти чи газової труби за загибель людини?.. Від чого залежить частота аварій?.. Думка економіста

Три трагедії, що сталися в Україні за короткий проміжок часу, а саме: вибух газу в Дніпропетровську, метану на шахті ім. Засядька та екологічна катастрофа в Керченські протоці – мають одну сумну спільну закономірність. Усі вони є наслідком, з одного боку, спроб держави виконувати непритаманні їй функції володіння комерційними активами, з іншого – невиконання державою прямих функцій контролю за діяльністю комерційних підприємств та створення системи стимулів та заборон, що максимально зменшують можливість техногенних аварій і катастроф.

Я вже неодноразово висловлювався про те, що для держави непритаманними є функції володіння комерційною власністю. Власність надає її володареві не тільки право отримувати вигоду, а й накладає відповідальність за її ефективне та безпечне використання. При здійсненні комерційної діяльності ризики щодо неї несе власник. Коли власником є приватна особа, то вона приймає оперативні та стратегічні рішення на свій ризик, несучи за це повну відповідальність власним майном. Об’єктивно – коли таку комерційну діяльність веде держава, то її державні чиновники або найняті ними менеджери не несуть власних майнових втрат, зіставних з можливими збитками. У реальному житті всі втрати приймає на себе держава, тобто кожен з нас.

Подивимось на ситуацію в Дніпропетровську та Донецьку. І в Дніпропетровську держава є власником газорозподільного обладнання, поломки якого були технічною причиною, що призвели до вибуху газу в будинку, і в Донецьку шахта є власністю саме держави. І там, і там держава виконує функції володіння та розпорядження майном, але от найбільш ласу функцію – використання майна, що надає можливість отримувати прибуток, вона в обох випадках передала комерційним структурам. Причому, що характерно, вона передала майно в користування тим приватним структурам, котрі самі не володіють значними активами. Тобто коли дії цих структур призводять до людських втрат та/або завдання істотних матеріальних збитків, то їм відповідати нічим. Так звані облгази з майнової точки зори є пустушками. Найцінніше, що в них є, – це фаховий персонал, який може забезпечувати функціонування обладнання, взяте в користування в держави.

Ще більш показовою є ситуація в Донецьку. Формально в оренду шахту взяв трудовий колектив, але ні для кого не є секретом, що фактично шахта перебуває в оренді в пана Юхима Звягільського, який отримує особисту вигоду від використання шахти, проте жодної майнової чи кримінальної відповідальності за це не несе. У цьому випадку зайве дивуватися тому, що він категорично проти закриття шахти.

Схожа ситуація і з трагедією в Керченській протоці. Судна, що ходять по ній, здебільшого належать комерційним структурам – чи то російським, чи то українським, – які не мають нічого за душею, крім цього застарілого й уже непридатного для користування металобрухту на воді. Й українська державна влада нічого не зробила задля категоричної заборони проходження цих суден по акваторії Азовського та Чорноморського морів.

Під час трагедії на шахті ім. Засядька по одному з українських телеканалів показували документальний фільм, у якому розповідалося про іншу трагедію – авіакатастрофу російського літака під Донецьком. І в ньому фінальним акордом прозвучала думка щодо причин катастрофи. У розвинутих країнах звернули увагу на закономірність – чим вища майнова відповідальність власника авіалітака за загибель людей, тим більше уваги він приділяє безпеці авіаперевезень та уникненню мінімальних ризиків, що можуть загрожувати життю людей. І навпаки – чим менша майнова відповідальність, тим більша аварійність і більше людських втрат.

Висновок із цього очевидний. Там, де держава може віддати в приватні руки комерційну власність, вона має це зробити. Там, де є ризики ліквідації власності, що забезпечує життєдіяльність громадян чи місцевої громади, держава має таку власність передавати в концесію, з обов’язками для концесіонера щодо забезпечення ефективного користування та поліпшення переданого в користування майна. Але в будь-якому разі комерційна власність, користування якою пов’язано з ризиками для людей чи навколишнього середовища, може продаватись чи передаватись у концесію лише тим приватним структурам, котрі мають значні кошти, що забезпечують безумовне покриття всіх можливих матеріальних збитків як за власний рахунок, так і за рахунок страхових компаній, які не пов’язані з цим власником. І якщо це стосується ризиків для життя людей, то держава зобов’язана законодавчо закріпити РЕАЛЬНО ВЕЛИКУ СУМУ, яка має буде сплачена ВЛАСНИКОМ у разі настання такої події. Так, за загибель людини має бути сплачено не менш як 2,5 млн. гривень. Саме в цьому полягає функція держави з контролю за діяльністю комерційних підприємств та створення системи стимулів і заборон, що максимально зменшують можливість загибелі людей на виробництві та в разі техногенних аварій і катастроф.

Борис Кушнірук, економіст

УНІАН в Google News