Брати Капранови відкрили закон, який пояснює, чому голосують за Януковича

Якщо жінка киданула самого Господа, то що вже казати про нас, чоловіків... Двомовності в Україні бути не може, а лише 14-мовність... Дурити – це робота жінок... Ми не лише гетеросексуали, а й близнюкосексуали... Інтерв’ю

Письменники й видавці, брати-близнюки Віталій і Дмитро Капранови поспілкувалися з УНІАН.

МИ ВІДКРИЛИ ЗАКОН І НАЗВАЛИ ЙОГО НА СВОЮ ЧЕСТЬ

Панове Капранови, наскільки мені відомо незабаром відбудеться презентація вашої нової книжки "Закон братів Капранових"...

Брати Капранови

Кучма видав книжку, Янукович видав, ну, і ми подумали, може, й собі видати якусь книгу. Бо якось соромно без книжки.

Це буде наша публіцистика. Ми з 2002 року пишемо публіцистику на різні теми й раптом зрозуміли, що вже набралося на книжку.

Нам здається, що воно варте уваги, бо часто люди на різних зустрічах підходять і запитують: "А що це у вас за книжки? Та ось, художні. Та ні, це нецікаво. Чому? Ви пишете класні статті, по радіо виступаєте, а белетристику я не читаю". Й ось ми вирішили для таких людей видати книжку нашої публіцистики. Ну, звісно, і для інших людей.

Ми тематично все побудували – у нас є великий блок з мовного питання… Вибудували теорію – що таке державна мова й навіщо вона потрібна державі? – бо всі кажуть "державна мова, державна мова", а що це таке в жодному підручнику чітко не сформульовано.

Також у цій книжці є цілий блок статей про відносини в суспільстві, політиці, економіці й гуманітарній сфері, бо той дисбаланс, який є між ними, створює дуже небезпечну ситуацію. Ще є статті загальнокультурного й книжкового спрямування.

Це вийде товстенька книжечка – триста сторіночок. Як на нас, вийшло не нудно, бо наша публіцистика така весела, розухабиста. Здається, нам вдалося утримати, щоб читати було не нудно.

Ну й, звичайно, головна стаття – "Закон братів Капранових", найрезонансніша наша стаття, у якій ми встановили залежність між кількістю бібліотек на душу населення в регіоні й результатами голосування за Януковича. Виявилося, що чим менше бібліотек, тим більше голосів за Януковича. Це дуже цікаве дослідження і, до речі, випадково зроблено. Цей феномен ми назвали "Закон братів Капранових". Відповідно, так буде називатися й книжка.

Ми ж відкрили цей закон і нашим іменем його й назвали.

Ми сподіваємося, що презентація буде в кінці серпня – на початку вересня в Києві й у Львові на Книжковому форумі. Але це як Бог дасть, бо книжки така потойбічна штука, що чим більше оголошуєш, тим менше шансів устигнути. Тому ми зараз тримаємо дулі в кишені й пальці в чорнилі…

ДВОМОВНОСТІ В УКРАЇНІ БУТИ НЕ МОЖЕ, А ЛИШЕ 14-МОВНІСТЬ

Ви даєте українському читачеві можливість читати рідною мовою. А як ви ставитеся до питання двомовності, яке сьогодні так гостро постало в Україні?

Двомовності в Україні бути не може, тому що в Україні живе чотирнадцять народів, разом з українською нацією, і Мовна хартія захищає чотирнадцять мов, а це означає, що в Україні має бути чотирнадцятимовність. І це принципово…

Ми не вважаємо, що, наприклад, гагаузи чимось гірші за росіян, щоб говорити лише про двомовність – російську та українську, а не говорити про тримовність, плюс гагаузька, болгарська, ідиш і так далі.

Тобто ми за чотирнадцятимовність в Україні, навіть п’ятнадцятимовність, бо англійська, хоч і не захищається Хартією, але має кілька всеукраїнських видань і досить побутує. Тобто ми згодні на чотирнадцятимовність – як мінімум, на двомовність – ні.

А щодо державного функціонування мови, то тут уже інше питання… Наприклад, уявіть собі армію, у якій дають команди двома мовами. Солдат може сказати, вибачте, я вашої мови не вчив. Якщо ви собі явите таку армію, – то зрозумієте її перспективи.

Уявіть собі, що є два закони, які мають однакову силу, написані двома мовами й між ними, як і будь-якими текстами, написаними різними мовами, є протиріччя. А суд має приймати рішення… Обидва тексти однакові, але є різні коми, різні звороти, які можна по-різному трактувати. Тоді ви побачите, що таке різні мови державного управління.

Або, наприклад, охороняються склади військові, і на табличці одною мовою, яку має право не розуміти той, хто перелазить через паркан, написано "Обережно, злий собака". Він може сказати: "Вибачте, я цієї мови не знаю, я знаю іншу державну мову".

Розумієте, ми не можемо зобов’язати людей знати кілька мов. Ми лише можемо сказати, що давайте в школі вивчати одну мову як державну, іншу – вільно, а третя мова може бути англійська.

І цілий блок наших статей саме на цю тему.

А ви особисто скільки мов знаєте?

Побутово ми спілкуємося українською. Ми жили в Росії більш як тринадцять років, тому російську знаємо краще, ніж у середньому її знають у Києві. Читаємо польською, англійською, трохи чеською, білоруською, звичайно. Тобто слов’янські мови, плюс якийсь там English, який дає змогу за кордоном у ресторані замовити піцу.

ДУРИТИ – ЦЕ РОБОТА ЖІНОК, ХОЧА СВІДОМО ЖІНКА ДУРИТЬ НЕЧАСТО

З ваших творів випливає певний культ жінки, коханки, відьми, самки. То ж хто така жінка, на вашу думку, і яке місце вона повинна займати в житті чоловіка?

Відповідно до Старого Заповіту, Господь сотворив чоловіка за своєю подобою, тобто чоловік – це клон Господа Бога. Господові було легко творити чоловіка, а ось коли він робив жінку, то не було ні зразка, ні подоби, тобто жінка – справжнє диво, яке зробив Господь, бо він не знав, що робить. Ось цей відбиток того, що Бог не знав, що він робить, і досі лежить на жінці.

Жінка – істота абсолютно загадкова, її не можливо зрозуміти. І єдина мудрість, яку чоловіки повинні осягнути, – не потрібно намагатися зрозуміти жінку.

У системі координат чоловіка жінка абсолютно не зрозуміла істота, з одного боку. З другого – жінка, як і кожне диво, сильніша за саму себе, і саме таких жінок називають відьмами. Вони самі не знають про свої сили. Їхня сила береться невідомо звідки, починаючи від сексуальних потягів, мудрих та іронічних поглядів в очах… Наприклад, дівчині вісімнадцять років, а в її погляді стільки загадковості, іронії, чарівності й мудрості… Ось саме так, як ви на мене зараз дивитися (сміється. – Авт.). Чоловік так може дивитися лише в років сорок, а жінка – уже в юності. Але це не вона, це ті сили, які стоять за нею.

Жінка – це також перша жива істота, яка змогла обдурити Господа Бога. І якщо вона киданула Господа, то чому ми, чоловіки, повинні дивуватися тому, що з нами вони виробляють...

А вас часто обдурювали жінки?

Увесь час. Дурити – це їхня робота… Насправді свідомо жінка дурить не часто, вона просто собі так живе, а чоловіки сприймають це як те, що їх дурять.

У неї просто інший ритм, система понять… З жінкою можна до кінця життя сперечатися про те, що вона сказала так, а вона доводитиме, що мала на увазі щось зовсім інше. І на цьому чоловік з жінкою ніколи не зійдуться, бо будь-який чоловік дуже точно й відповідально ставиться до своїх слів і передає словами всю інформацію. Жінка завжди підбирає перші ліпші слова, а решта – це її погляд, жести, власна понятійна система. І найстрашніше для жінки – коли ти її просиш повторити свою останню фразу. Вона ніколи з точністю її не повторить, але міміка й жести будуть ті самі, тільки слова – перші ліпші.

Жінки – ідеальні політики, бо їхні слова завжди можна тлумачити по-різному. Жінка з чесними очима каже на чорне біле, і їй це пробачається.

Нам добре, бо ми це все проаналізували й саме так до цього ставимося.

Ми ніколи не зазіхаємо на жіночу територію. Наприклад, ніколи нічого в хаті не шукаємо, бо чоловік нічого знайти в хаті не може. Лише жінка знає де, що лежить.

Ми повинні бути королями на своїй території, а вони на своїй, і має бути територія спілкування з жінками – це і секс, і спільне проведення часу, і спільна територія в родині.

Знаєте, у мусульманських країнах завжди була жіноча половина – куди чоловікам заборонено заходити, і ніколи не було чоловічої половини, тобто жінка ходила по всьому дому, а чоловіки – лише по своїй. Ще й кажуть про дискримінацію жінок...

Жінка чоловічу територію топче завжди, а чоловікові краще на жіночу територію не ходити, бо тільки заплутається.

МИ НЕ ЛИШЕ ГЕТЕРОСЕКСУАЛИ, А Й БЛИЗНЮКОСЕКСУАЛИ

Наскільки мені відомо, ваші дружини теж сестри-близнюки. А як ви їх знайшли, спеціально шукали?

Так, ми їх шукали спеціально. По-перше, це була перша вказівка нашої мами, а по-друге – наше внутрішнє чуття підказувало, що саме так і має бути.

Це ж формула кохання, – коли ти кажеш я гетеросексуал і кохатиму тільки жінок, то на красивих чоловіків уже не дивишся. Так само було й у нас: ми себе обмежили й шукали лише близнючок, сказали: ми близнюкосексуали.

Як тільки ми познайомилися з нашими дружинами, одразу кинули на пальцях – кому яка. Відстань тримали шістдесят метрів і жодних переморгувань не було, кожен узяв свою в обіг, і, можна сказати, не помилилися.

Ніколи не зловживали своєю подібністю?

Звичайно зловживали, а як же інакше.

Тобто мінялися дружинами?

Ну навіщо мінятися дружинами? Вони ж однакові.

А іншими жінками?

Ну, скажемо, мінятися жінками – це неправильно щодо них самих. Але були випадки, коли ми намагалися отримати максимум користі від знайомства з однією жінкою.

Насправді в цьому нічого ні поганого, ні хорошого немає… Нам завжди подобаються однакові жінки, ми маємо абсолютно однакові смаки, але через жінку ми ніколи не сварилися. Ще з дитинства ми домовилися кидати на пальцях… Якщо жінка дісталася одному, інший відходить у тінь.

А діти вас не плутають?

Для дітей ми абсолютно різні люди. Але вони нас обох називають батьком.

МИ ЄДИНІ ПИСЬМЕННИКИ В НАШОМУ ВИДАВНИЦТВІ, ЯКІ НЕ ОТРИМУЮТЬ ГОНОРАРИ

Попереду Львівський книжковий форум. Чим потішите читача?

Як автори – однієї книжки цілком достатньо, тому що водночас ми її видавці.

По п’ять романів на рік – це не наш темп, наш темп – один роман на два роки. Я сподіваюся, що ми цей темп триматимемо й надалі. Є швидкопишучі автори, але ми не такі.

Як видавництво – то буде багато всього… Сподіваємося, що буде третя книжка Анджея Сабковського «Вічне світло». Знову ж таки з перекладом ми встигли швидше за Росію – другу й першу книжки ми також зробили швидше за Росію.

Стартує дуже цікава серія «Сучасна сага» – сучасна, я б навіть сказав, урбаністична проза для жінок. Це не те, що називається жіночі романи, а література для жінок.

Цікавий старт буде з серій «Мейнстрим» – ексклюзивна українська фантастика, у твердій палітурці.

Буде також персональна серія Олексія Волкова, який є справжнім майстром інтелектуального детективу. Ми зробили його персональну серію, яка так і називається «Маестро інтелектуального детективу». Вийде його дві книжки – «Лікарня на відлюдді» й «Переможець отримує все».

Волков – це автор, яким ми як видавці щиро захоплюємося і вважаємо його самородком, рівного якому в популярних жанрах немає.

Ваша продюсерська агенція «Зелений пес» постулює себе як видавництво, що дає можливість молодим авторам стати відомими. Що потрібно, аби твір молодого автора надрукували?

Продюсерська агенція – це така хитра штука, яку ми самі придумали й з якою самі тепер і возимося.

Яка ідея продюсерської агенції? Раніше це називалося “стріха”, яка дає можливість займатися своїми справами під одним дахом: спільне фінансування, бухгалтерія, офіс, охорона, податкові звіти, бланки, тобто те, що митців дратує. Ми й організували такий «дах», який і назвали продюсерською агенцією, і під ним виростали проекти.

Сьогодні «Зелений пес» – це передусім видавництво, а решта проектів уже теж стала на ноги, тому «Зелений пес» можна назвати мініхолдингом. Насправді видавництво «Зелений пес» – уже торговельна марка.

Для молодих авторів у нас є спеціальний майданчик, який називається «Гоголівська академія» (Інтернет-проект, який стартував торік, www.gak.com.ua. – Авт.), там ми опікуємося власне молодими авторами, а також поезією, бо це вічно молоде мистецтво.

Раз на рік виходить альманах найкращих творів цього сайту, і якраз під форум буде презентовано новий альманах, називається він «Digital романтизм», і в ньому найкращі цьогорічні твори з «Гаку». Це майданчик такого легкого старту, де можна вийти з маленькою формою, поезією і одразу отримати рецензію, бо характерною рисою «Гаку» є те, що ніхто не залишається не рецензованим. Рецензія – обов’язковий атрибут.

А щодо книжки, то тут складніше, бо книга – велика форма, – це така капризна штучка, яка вимагає вже професійного підходу автора. Коли роман приходить до нас, ми кажемо чесно, чи будемо його друкувати, чи ні. Якщо ми вирішили його надрукувати, то тут починається найголовніше й найскладніше – робота з текстом. Ми забороняємо своїм редакторам втручатися в текст, але коли без цього втручання текст не може бути опублікований, то починається війна редактора з автором. Редактор у жодному разі не переписує текст, але авторові каже, що в нього кульгає композиція, у кульмінації забув про героя і так далі. Автор починає не погоджуватися, каже: "Це мій геніальний задум, ось Джеймс Джойс писав саме так". Але обов’язково знаходиться компроміс, і коли текст стає читабельним, усі проблеми майже вирішено.

Ми видаємо лише читабельну літературу. Ми не займаємося експериментальною літературою, крім "Гаку", бо це молодь... Не займаємось також есеїсткою...

Коли книжка дійшла кондицій, далі все дуже просто: укладається авторський договір, обговорюється гонорар, бо ми не видаємо книжки коштом авторів. Ще й гонорари платимо. Ну й далі запускається виробництво книжки…

На яку суму гонорару може розраховувати молодий автор?

Гонорар в Україні – від п’яти до десяти відсотків від видавничої ціни книжки. Усе залежить від накладу й палітурки.

Ви самі вже написали три книжки. Чи можна в Україні прожити, заробляючи письменницькою діяльністю?

Безумовно, можна. В Україні багато хто живе з письменницьких доходів, наприклад, подружжя Дяченки, Андрій Курков теж живе на гонорари, не кажучи вже про Оксану Забужко чи Юрія Андруховича. Просто потрібно активно продаватися.

А ми, до речі, собі гонорари не платимо. Ми єдині письменники в нашому видавництві, які не отримують гонорари.

Вас часто запрошують узяти участь у якихось дискусіях. Чи буває, що відмовляєтеся?

Ми взагалі погано навчені мистецтва відмови, тому відмовляємо нечасто, лише тоді, якщо є причини. А так ми завжди йдемо на співпрацю, потріпатися ми любимо.

Ви ось так гостро переймаєтеся мовним питанням. А чи не думали податися в Міністерство культури чи якісь депутати?

А це різна робота. Ми цю роботу робимо на своїй ниві, а вони на своїй. Це все одно що питати штангіста, чи не хоче він зайнятися шахами.

У нас у перші роки незалежності вже були масові походи культурних діячів у парламент. І чим це завершилося? Стало менше культурних діячів, але більше парламентаріїв, до речі, хорошими парламентарями стали одиниці.

У парламенті й міністерствах не повинні збиратися найрозумніші й найкрасивіші, там мають бути люди, які вміють робити цю бюрократичну роботу.

Ми не політики, ми культурні діячі, письменники. Робота інтелігенції – продукувати думки. А в міністерствах думки не продукують, там регулюють бюджетними механізмами. Це різні речі, тому ми не хочемо цим займатися.

Що самі брати Капранови читають, крім того, що зобов’язані прочитати?

Знаєте, ми люди поганого книжкового виховання, бо вважаємо книжки об’єктом спілкування. У нас є варіанти, коли ми багато разів перечитуємо одну й ту саму книжку.

Наприклад?

Наприклад, "Подорож з тітонькою", "Тихий американець" Грема Гріна, "Уся королівська рать" Роберта Пена Ворена, чи "Лісову пісню" Лесі Українки. Ці книги завжди стоять на видному місці. Тобто це такі базові речі, з якими ми постійно спілкуємося.

Є також читання нового. Допустимо, друг письменник написав книжку й тобі її подарував… Діватися нікуди, потрібно читати. Тим більше, що воно цікаво, бо зараз паскудних книжок мало, надто пристойно люди пишуть.

Розмовляла Оксана Климончук