Кому потрібне об’єднання Руської православної церкви за кордоном та Московської патріархії?

17 травня у Москві відбулася велика для православного люду подія – об’єднання Російської православної церкви та Руської зарубіжної церкви. Більшість православних росіян з нетерпінням чекали події, що об’єднала дві православні церкви, роз’єднані понад 80 років.

Більшість єпископів та приходів Руської зарубіжної церкви, котрі перебували в еміграції, у 20-х роках минулого століття порвали відносини з найвищою церковною владою Московської патріархії. Вони не хотіли мати стосунків зі сталінською, як її тоді називали, церквою. Центр зарубіжної церкви (РЗЦ) після Другої світової із Сербії, де її власне створили, було перенесено до Нью-Йорка. Приходи церкви з’явилися в Канаді, США, Австралії, кількох країнах Європи, у тому числі й в Україні. Тут Церква має близько 30 приходів.

Більшість представників Московського патріархату позитивно оцінюють подію. Проте на противагу цій позиції більшість священнослужителів РЗЦ (як, зрештою, і частина їхніх колег з МП) негативно ставляться до такого єднання. Яке і єднанням назвати важко. Так вважає Єпископ Таврійський і Одеський Агафангел із РЗЦ, який погодився відповісти на наші запитання. 

Розкажіть, чому ваша позиція так принципово відрізняється від позиції ієрархів Вашої церкви?

Трохи передмови. Руська зарубіжна церква всі роки радянської влади іменувалася як контрреволюційна, антирадянська організація. Тепер усі інші вороги відійшли в минуле й лишилася зарубіжна церква, яка духовно протистояла радянському духовному началу. Радянські органи – не тільки ГПУ та НКВС – з самого початку боролися проти нашої церкви. Навіть нам розповідали, як російський журналіст зустрічався зі співробітником КДБ, робота якого полягала в тому, щоб дискредитувати митрополита Віталія – передостаннього першоієрарха Руської зарубіжної церкви.

Оскільки КДБ фактично нікуди не зникло, цього ідеологічного противника необхідно нейтралізувати.

17 травня відбудеться підписання Акта про об’єднання Руської зарубіжної церкви та Московської Патріархії (розмова з єпископом відбувалася напередодні підписання об`єднавчих документів -УНІАН ). Цей процес розпочав особисто Путін, потім підключився Алексій ІІ Московської Патріархії, і в Храмі Христа Спасителя має відбутися церемонія підписання цієї угоди та перше спільне богослужіння – Патріарха Алексія ІІ та митрополита Лавра, першоієрарха Руської зарубіжної церкви. 

Але справа в тому, що і в нашій церкві, і навіть у Московському Патріархаті багато хто неоднозначно до цього ставиться, вважає це несвоєчасною подією. Ця угода, за великим рахунком, нічого не вирішує. Це об’єднання відбудеться без вирішення жодного з принципових питань, які завжди, ще з часів радянської влади, розділяли російську церкву.

Зарубіжна церква вже давно мусила порвати відносини з помісними церквами, які приймали фінансову допомогу від Московської патріархії, або, як тоді називали, “сталінської церкви”. Усі очікували, що буде об’єднання, буде помісний собор, який підіб’є підсумки історії церкви 20 століття, що будуть дані оцінки діянням церковних діячів, і таким чином буде відновлено історичну справедливість. І вже тоді церква почне своє повноцінне життя. Але, на жаль, усього цього не відбулося, і підписання акта зробить неможливим помісний собор та історичну оцінку. Тобто вони продовжують своє життя, і це вже буде непотрібно.

Можна передбачати, що за таких умов Зарубіжна церква стане придатком Московської патріархії?

Так воно і буде. Тобто Зарубіжна церква увійде до Московської патріархії,  її очолить патріарх, архієрейський собор, Синод. І хоча в РЗЦ буде свій Синод, а над ним – ієрарх, – все ж над ними буде влада Москви. І це нам, принаймні в Україні, не підходить, бо ми маємо тоді стати частиною Української православної церкви (Московського патріархату). Тут, в Україні ми маємо залишатися власне Руською церквою, яка мусить об’єднати людей різних національностей, котрі бажають виховуватися в руслі руської духовної традиції. І вони всі мають право мати тут свою православну церкву. Тому я категорично заперечував пропозицію ввійти до УПЦ МП. Я вважаю цілком нормальним, щоб в Україні окремо існували українська та руська церкви.

Що не задовольняє служителів вашої церкви в об’єднанні з московською?

У 1927 році Московська патріархія перейшла в підпорядкування радянської влади. Доти церква підпорядковувалася лише Господу. А потім вона стала ніби відділом Радянської держави, піарила у світі радянську владу, тобто виконувала ті функції, які поклала на неї держава. Для цього туди вливали відповідні кадри, так і була створена протягом усіх цих років Московська патріархія.

Зарубіжна церква завжди виступала за єдність церкви, але церква має позбутися всього того, що отримала за радянських часів.

Ви вважаєте, що церква має очиститися? Яким чином?

Через покаяння. Покаяння – це зміни. Завжди всі, хто жив за межами батьківщини, вважали: коли піде радянська влада, одразу прийде покаяння. Але, як ми знаємо, цього не відбулося. І церква замість того, аби визнати те, що було, продовжує виправдовувати радянський період своєї діяльності. Мовляв, усе робилося правильно, вони всі патріоти, служили вітчизні... 

Чи були висунені умови з боку Зарубіжної церкви перед МП?

Ми вимагали прославлення новомучеників. Оскільки митрополит Сергій сказав, що в СРСР не було переслідувань за віру, а всі, кого саджали й розстрілювали, – начебто кримінальні злочинці. Це була відверта неправда, тому ми висунули відповідну вимогу. Після перебудови, коли це було вигідно, церква це зробила. Були ще дві вимоги з нашого боку: відмова від екуменізму – руху за об’єднання всіх церков в одну, що суперечить православному віровченню. Московська церква вступила до цього руху при Хрущові, щоб зі світових трибун вихваляти Радянський Союз, а ще й проводили шпигунську діяльність. Наприклад, в Південно-Африканській Республіці, з якою СРСР не мав дипломатичних відносин, вони організували православний прихід, де під виглядом священиків виконували шпигунські функції. Про це свідчать розсекречені радянські архіви.

Остання наша вимога – покаяння у сергіанстві. Так називалося підпорядкування Церкви радянській владі. Церква має бути вільною і не підпорядковуватися іншим начальникам, крім Господа. Церква – це живий організм, яким має управляти собор, і її не може контролювати начальник, президент, патріарх чи ще хтось.

Власне кажучи, ці вимоги досі так і не були виконані. І підписання угоди про об’єднання відбудеться без вирішення всіх цих питань.

Чому ж тоді не відмовилися від такої невигідної угоди?

Вони так і кажуть (верхівка нашої церкви): мовляв, якщо ми побачимо, що з того нічого не вийде, то ми вийдемо з цього союзу. Але це один із кроків, які не можна повернути. Вийти звідти вже не вдасться. Перед тим, як зробити такий крок, треба було добре подумати. Інакше виходу вже не буде.

Як багато втрачає Ваша церква у разі об’єднання?

Росія, як і Ватикан, провадить дуже агресивну політику. Коли Зарубіжна церква відчуває гостру потребу у священиках, МП пропонує на приходи своїх кадрів. І нам не залишається нічого, як погоджуватися.

Це, звісно, не моментальні втрати, але такі, що будуть відчутні протягом десятиліть. І ці всі храми, у яких служать священики від Москви, залишаться Московській патріархії.

Скільки маєте храмів в Україні?

Оскільки ми ніколи не брали участі в політиці й за нами не стоять політики, ми створили все не завдяки, а всупереч адміністративному ресурсу, який, до речі, був досить відчутним. Усього по Україні маємо близько 30 приходів та один жіночий монастир. Наші приходи погоди для МП не зроблять. Але ж діяльність церкви полягає не в кількості прихожан, а у віровченні...

По-вашому, Московська церква неправильно виховує прихожан?

Це безсумнівно. Те, що було тут при радянській владі, те й залишилось. Московська церква продовжує обслуговувати тих, хто перебуває при владі. І тому вона не є ні духовним лідером нації, ні самостійним голосом. Відповідно вона й виховує. Зараз вірять фактам, а факти ми бачимо, коли починаються вибори, приміром. МП конкретно обслуговує певні політичні сили, втручається в політичні процеси, проводить якісь махінації. Тобто займалася тим, чим не має займатися.

Більш конкретні факти я не стану наводити – не хочу дискредитувати церкву.

Звичайно, вона не виховує. Немає суспільної діяльності, немає турботи про сиріт, бідних... Немає того, чим має займатися церква.

Яке, по-Вашому, оптимальне співіснування двох російських церков?

Якби церкви взаємно визнали одна одну, то мали б спілкування євхаристичне, але не втручалися у справи одна одної. Просто – нормальне людське співіснування. Якщо цього немає, жодні угоди не допоможуть.

Олексій Данильченко