Юрій Андрухович: Потрібно мати антиталант, щоб розчарувати таку кількість людей

Юрій Андрухович нещодавно побував у Києві, де презентував літературний альманах сучасної польської прози “Потяг 76”, головним редактором якого він є. Презентація виглядала, як стьобні душевні посиденьки. Коли журналісти розповіли письменнику, що колишній президент Польщі Олександр Кваснєвський у розмові із українським Президентом Віктором Ющенком сказав, що його улюблений письменник  - Андрухович, то сам Андрухович несподівано продовжив цю історію. Сказав, що, за його версією, тоді Ющенко (цитуємо дослівно) “наказав своїм ад’ютантам, щоби вони принесли всі його твори, бо до того він про його існування взагалі не знав”.  Андрухович - не лише найбільш розкручений на Заході український письменник, але й найменш паркетний серед них. Після презентації він відповів на кілька запитань УНІАН:

Ви на зустрічі досить іронічно відгукнулися про “Універсал”. Скажіть, як ви оцінюєте сьогоднішню політичну ситуацію? 

Безумовно, нас відкинули значною мірою назад. Я, як і дуже багато людей, маю таке відчуття, що нас дуже сильно підставили, дуже сильно підвели. І коли я кажу “нас”, я маю на увазі і тих, хто стояв за Ющенка і тих, хто відстоював Януковича.

Я не дуже вірю у те, що нинішній склад влади - це стратегічно правильне рішення. Стратегія полягає у лікуванні якихось задавнених хронічних хвороб суспільства. А все, що відбулося, це не лікування, це заліковування, заганяння цієї хвороби всередину. Можливо, потрібно було перемир’я. Можливо, з цієї точки зору, це був правильний хід. А загалом, мені хотілося, щоб ситуація була політично чистішою. А такою вона би стала у результаті дострокових виборів і розпуску цього парламенту. Тому я до останньої  хвилини вірив, що розпуск відбудеться. І нехай би Регіони хвалилися, що вони наберуть сімдесят відсотків, і нехай би вони їх набрали, брали б цей уряд й спробували якийсь час правити. Але без цих домішків, цієї шантрапи: комуністів та соціалістів.

Тепер же знову стає актуальним питання перебіжчиків. Поведінка тих всіх людей - це є наймерзенніше розбещування суспільної моралі.. Я впевнений, що ці люди будуть за все відповідати. Інша справа, що хотілося б Мороза покарати вже зараз. Він би, очевидно, на цих виборах не пройшов. Бо зло потрібно карати. Якщо цього не відбувається, то суспільство псується. І зараз відбувається тріумф непокараного зла у нас в Україні.

Один мій  німецький приятель, який фанатично підтримував наші вибори, революцію, збирав симпатиків, приїздив як спостерігач, питає мене в імейлі: “А взагалі, чи залишилися у Києві політики, яких можна сприймати всерйоз?” Мені стає соромно. Ну що йому відповісти? Дуже прикро, що казка закінчилася, а можна було зробити її реальністю. Прикро теж, що відбувалося розчарування певною єдиною особою, на перемогу якої були покладені сили дуже багатьох людей. І що так швидко це розчарування спрацювало. Це потрібно мати антиталант, щоб розчарувати таку кількість людей. Це закладено назвою села Безрадичі, як щось безсиле та безпорадне.

Вам не здається, що ситуація, яка склалася із мовним питанням, багато в чому  спровокована письменниками, національно-демократичними силами. Педалюванням “мовного” питання вони відсувають можливість зробити українську мову модною...

Поборниками української мови було зроблено багато дурниць. Я пам’ятаю, як розвивалася ситуація. Був 1989-ий рік, коли нацдеми борються за державний статус, а російськомовне населення жодної іншої думки проти цього не висловлює. І цей позитив прихильного ставлення згодом було втрачено.  Можливо, через те, що відбулося загальне розчарування українською державністю. Можливо, спрацювало розчарування нацдемами, які теж повідламували свої шматки від загальноукраїнського пирога. Не було знайдено правильного тону, російськомовних політиків не було залучено до якогось партнерства у цьому питанні. З ними спілкувалися з позицій повчання, ти зобов’язаний, ти мусиш перейти на українську мову. Процес м’якої українізації не був збережений, а потім мовне питання політиками штучно зроблене фактором розз’єднання.

У проекті “популяризація української мови” не було закладено об’єднавчої основи. Але при цьому мені здається, що об’єктивно українська мова бере своє, утверджується, і я із задоволенням спостерігаю за цими разючими мовними змінами в Києві. Бо столиця концентрує якісь загальні тенденції в країні. Для себе я це сформулював би таким чином: вибір української мови має бути виведений за межі будь-якої політики. Він повинен бути абсолютно деполітизованим, і настільки логічно та прагматично вмотивованим, як вибір на українській території українського оператора мобільного зв’язку. Яким би хто не був патріотом Росії, але, живучи в Києві, він буде користуватися Київстаром, а не російським оператором.

За минулого уряду була створена Координаційна Рада із утвердження та поширення української мови. Туди увійшли Руслана, Славко Вакарчук, Оксана Забужко. Ви працювали в ній?

Ні. Я не є членом цієї Ради.

Ви й надалі позиціонуєтеся, як автономний та самодостатній письменник, якому не потрібні державні премії та нагороди?

Так. Мені не вдається аж зовсім чисто пройти цей шлях. Але загалом я вважаю це сильною стороною, коли особистість репрезентує себе і тільки себе і діє саме так, бо це її переконання, а не тому, що так їй велить якась структура.

Чи стали за ці два роки два береги Дніпра ближчими? І чи питання об’єднання  є актуальним для вас, як для письменника?

Ми стали ближчими. Розкол був брутально створений у зв’язку із виборчими кампаніями спочатку 2002 року, потім 2004-го, а потім 2006-го. І це були ефективні передвиборчі технології, ефективні, бо порізи по всьому тілу цієї держави залишилися. І довший час це має зростатися. Але є одна важлива річ: у переважній своїй більшості люди ніяких розз’єднань не хочуть. І особливо це показово на рівні молоді. Зараз я їду з Харкова, де відбувався фестиваль "Цех". Там мені трапляється група львів’ян-студентів і я напівжартома - напівагресивно питаю: “А ви що тут робите? Хто це вас сюди просив?” А вони кажуть: ""А ми тепер постійно їздимо і у Донецьк, і до Харкова, в нас там багато друзів". Тобто молодь робить усе, що потрібно і для цього не потрібна якась координаційна Рада. Молоді з обох берегів Дніпра цікаво бути разом.

В студентстві, коли я читала “Московіаду”, де ви так інтелектуально описуєте брудний побут московських гуртожитків з їхнім шовінізмом та монархізмом, в мене було стійке враження, що львівські гуртожитки – той самий бруд. Але риторика інша, національно-демократична і пісні не російські, а бандерівські. Вам не здається, що цей твір - просто модна на той час штука, яка зараз не сприяла б налагодженню відносин між двома нашими країнами. І до того ж Ви там зловживали “матюгами”.

Те, що це не найкращий мій твір, я на сто відсотків згоден. Це я зрозумів одразу ж після його виходу в світ. От поки було не пізно щось змінювати, я цього не відчував. А як стало пізно, це відразу ж стало зрозумілим. А з іншого боку, в мене немає іншого твору, який був би написаний із такою пристрастю. 

А пригоди вашого ліричного героя Перфецького із “Перверзії”?

Він більше роблений, більш сконструйований. Я його дуже добре обдумував. Я три роки нічого після "Московіади" не писав. Все обдумував, як буде із Перфецьким. Тобто “Московіада” – найщиріший текст. Я готую зараз аудіопроект, аудіокнижку,  читаю цей твір вголос. І буквально фізично відчуваю, що отут лажа, отут лажа і воно мені ну просто зараз “не лізе”. А з іншого боку, не можу позбутися почуття, що щось притягальне у ньому таки є. Коли цей твір вийшов у Москві в 2001 році, були переважно схвальні рецензії.

Напевно, схвальні відгуки були від української діаспори?

Ні, це були рецензії російських критиків. Вони познайомилися із моєю творчістю переважно із “Московіади”. “Перверзія”, яка вийшла російською мовою наступного року, не мала такої позитивної реакції, як “Московіада”. І це була ліберальна критика, не знаю, чи читали ці твори більшовики. Але у ліберальній пресі при певній  зверхності (буцімто текст не прописаний) фігурувала така оцінка: “Автор – несомненный националист, но умеренный».

В українській літературі вже є імена, варті світової “розкрутки”. І ви, і Забужко достойно представляєте Україну  у такій собі інтелектуальній культурологічній тусовці. Але при цьому ані вас, ані Забужко, ані Матіос не читають в метро. Чому наш народ віддає перевагу “светлым и чистым образам” російської літератури, навіть якщо це така стилістична халтурка як серія про Фандоріна.  Аналізуючи нову українську літературу, чому напрошується ленінська оцінка “страшно далеки они от народа”?

Це ви мені докоряєте? Чи просто припускаєте?

Сама не знаю...

Неможливо поставити на один рівень імперську націю та ту, яка була колонізованою. В імперській нації дуже товстий прошарок освіченого народу.  А в нас цей прошарок досить тоненький. Він в нас ще мусить нарости. Тільки йому слід дати розвинутися. Тому я вважаю, що ми не можемо  в одному часі розглядати ті явища. І я переконаний: у нас все на доброму шляху. І думаю, що  эксперимент із цими аудіокнижками буде цікавий. Мені цікаво, якими накладами це буде поширюватися. “Рекреації”, “Московіада” та “12 обручів”. Я думаю, що це розраховано на людей, які сідають у своє БМВ і шість годин їдуть, скажімо, з Києва до Запоріжжя. Є багато людей, які потенційно страшенно хотіли б це читати. Але в російськомовного читача є психологічний бар’єр перед самим українським текстом. Вони розмовляти можуть, а писаного-читаного побоюються. Тут у них з’явиться можливість це слухати.  Подивимося.

Розмовляла Лана Самохвалова