Новини УНIАН

ff : fff
так пішов кордон будувати, а не музеї

українець : Ми не потребуємо чиїхось консультацій, коментарів, підказок
з Імперії Зла (раша)...- в першу чергу!..

небайдужий2 : а
Контрольна полоса і колючий дріт на кордоні з Росією потрібно за півроку спорудити і все буде тоді за планом. А ще ПДВ українського штибу відмінити, щоб інвестори могли вільно працювати в Україні

Воин : НАТО - агрессивный военный блок, разжигающий вместе с США войны по всему миру
Всего за несколько десятилетий после второй мировой войны США м НАТО совершили столько военных преступлений против человечества, что только за них американская система заслуживает Нюрнбергского процесса, а представители ее администрации — участи гитлеровских преступников. 1948-1953 гг.: участие в карательных действиях против филиппинского народа. Гибель многих тысяч филиппинцев. 1950-1953 гг.: вооруженное вторжение в Корею около миллиона американских солдат. Гибель сотен тысяч корейцев. 1964-1973 гг.: участие 50 тыс. американских солдат в карательных операциях против республики Лаос. Снова тысячи жертв. 1964 год: кровавое подавление панамских национальных сил, требовавших возвращения Панаме прав в зоне Панамского канала. 1965-1973 гг.: военная агрессия против Вьетнама. Уничтожение свыше полумиллиона вьетнамцев. По примеру Гитлера полностью уничтожались мирные деревни, напалмом выжигались целые территории вместе со всеми обитателями. Массовые убийства женщин и детей. 1970 г.: агрессия против Камбоджи. Со стороны США — 32 тыс. солдат. Многочисленные жертвы среди мирных жителей. 1982-1983 гг.: террористический акт 800 американских морских пехотинцев против Ливана. Снова многочисленные жертвы. 1983 г.: военная интервенция в Гренаду около 2 тыс. морских пехотинцев. Погублены сотни жизней. 1986 г.: вероломное нападение на Ливию. Бомбардировки Триполи и Бенгази. Многочисленные жертвы. 1989 г.: вооруженная интервенция в Панаму. Погибли тысячи панамцев. 1991 г.: широкомасштабная военная акция против Ирака, задействовано 450 тыс. военнослужащих и многие тысячи единиц современной техники. Убито не менее 150 тыс. мирных жителей. Бомбардировки мирных объектов с целью запугать население Ирака. 1992-1993 гг.: оккупация Сомали. Вооруженное насилие над мирным населением, убийства гражданских лиц. Потом была война в Югославии и снова Ирак. Но это только открытые агрессии. А сколько десятилетий США вели необъявленную войну против Сальвадора, Гватемалы, Кубы, Никарагуа, Афганистана, Ирана и так далее. Добавьте сюда ядерные бомбардировки мирных японских городов, где находились преимущественно женщины и дети. 6 и 9 августа 1945 года ядерной бомбардировке подверглись японские города Хиросима и Нагасаки. Мгновенно погибли около 220 тыс. человек, большинство из которых было мирными жителями. И это не считая тех, кто затем умер от лучевой болезни. По различным оценкам, их число достигает десятков тысяч. В ходе военной агрессии США против Вьетнама в 1965-1973 годах число погибших мирных жителей оценивается в 4 млн человек. Эта цифра приблизительная, но достоверно установлено, что за годы американского военного присутствия были убиты 250 000 вьетнамских детей. Трагедия вьетнамской деревни Сонгми, произошедшая 16 марта 1968 года, стала достоянием мировой общественности и вызвала бурные протесты. Рота "Чарли" под командованием лейтенанта Уильяма Келли ворвалась в деревню, в которой не было ни одного бойца Вьетконга, и расстреляла 500 мирных жителей, в том числе 172 ребенка. В США под суд был отдан лишь лейтенант Келли, приговоренный в итоге к пожизненным каторжным работам в 1971 году. Однако помилованный президентом Никсоном, он уже в 1974-м оказался на свободе, а до этого находился под домашним арестом. В ходе американских бомбардировок Югославии в 1999 году погибли около 3000 и были ранены 6000 человек, из которых от 30 до 40% составляли дети. Экономике страны был нанесен ущерб в 200 млрд долларов. Югославия оказалась отброшенной на уровень 1945 года. Разрушениям подверглись православные храмы, мосты, электростанции, заводы и дороги. Контртеррористическая операция в Афганистане, продолжающаяся с 2001 года по настоящее время, приносит довольно регулярно сообщения о гибели ни в чем не повинных афганцев, расстрелянных по ошибке силами коалиции, основу которой составляют американские военнослужащие. Начавшаяся с операции "Шок и трепет" оккупация в 2003 году Ирака унесла, по оценкам гуманитарных организаций, жизни не менее 650 тысяч человек. Известность получили преступления в тюрьме Абу-Грейб, где издевательствам подвергались иракские военнопленные. --www.mn.ru/issue.php?2007-31-15

троль : повзучим в НАТО
Ніколи не кажить Ніколи, кажить гоп коли перескочите, как по мні не марнували би часу, та вже будували Україну, та не штовхали її в прірбу.

Воин : ЦРУ и НАТО - запугивают население США и Западной Европы, проводя терростические операции в своих странах, для развязывания войн в мире............ так будет и на Украине, если она вступит в НАТО
Теракт 11 сентября организован окружением Буша — считают видные ученые США, к аналогичному выводу приходит и Д. Гансер. Известный журналист и политолог Тьерри Мейссан выдвигает версию заговора внутри администрации, ЦРУ и военной верхушки США. В 2002 году вышла его книга на русском языке (Тьерри Мейссан. 11 сентября 2001 года. Чудовищная махинация. М.: Московский филиал издательства "Карно", 2002, 2003). Как установил Мейссан, 11 сентября запугивание президента (а заодно, видимо, и других "несговорчивых") достигло невиданного уровня: пресс-секретарь президента Ари Флейшер, а затем официальные представители спецслужб сообщили, что спецслужба Белого дома получила телефонные сообщения нападавших, в которых те предупреждали (?!), что собираются атаковать Белый дом и президентский самолет........................... Но что самое невероятное, - звонившие воспользовались секретными кодами и шифрами президентской канцелярии, а также целого ряда спецслужб: Управления по борьбе с наркотиками, Национальной разведслужбы (НРО), Военно-воздушной разведки, Военной разведки, Военно-морской разведки, разведслужб Госдепартамента и Министерства энергетики. Каждый из этих кодов и шифров суперсекретен и известен крайне ограниченному кругу лиц, причем никто не имеет права располагать несколькими кодами сразу. А чего стоит информация ФБР о том, что важнейшая улика - паспорт Атты - был найден целехоньким на развалинах ВТЦ где, по официальной версии, даже стальные конструкции расплавились от жара! Не менее интересно и то, что Мохаммед Атта, провозглашенный руководителем террористической группы, якобы осуществившей всю акцию 11 сентября, был, как выяснилось, сотрудником пакистанской военной разведки (ISI), которая уже десятилетия является, по сути, филиалом ЦРУ. В июле 2001 года директор ISI генерал Ахмад Махмуд перевел 100 тыс. долларов на банковский счет Атты в Соединенных Штатах. .......................................................Необходимо обратить внимание и на то, что след западных спецслужб прослеживается во всех террористических актах последнего времени. .............................................................Так, половина обвиняемых в организации и проведении терактов в Лондоне находилась на связи со службами разведки Англии и США. ..........................Все(!) предполагаемые участники взрывов в испанских электричках были осведомителями спецслужб.................................... В конце 2005 года в Басре, при подготовке взрыва в шиитской мечети, были задержаны террористы. Однако при снятом гриме они оказались офицерами британской разведки. В ходе допроса англичане сознались, что за время оккупации только их подразделение провело более 70 террористических актов против мирного населения Ирака, выдавая их за действия иракских партизан. Показательно, что когда служба безопасности Ирака отказалась без расследования передать диверсантов британскому командованию, те были отбиты из полицейского участка подразделениями коммандос, при поддержке боевых вертолетов и бронетехники!

Воин : США и НАТО - крупнейшие производители и поставщики наркотиков в Европу и Америку
После установления проамериканского режима в Афганистане производство героина увеличилось в пять раз, но администрация Буша – младшего и НАТО исключила эту страну из списка стран-производителей наркотиков.

bib : Безпека України
Нас українцівб наш людський і природний потенціял Росія використовувала від підписання Переяславської угоди з Богданом Хмельницьким. Нас морили голодом, заставляли воювати за чужі імперські інтереси, висозили на Сибір, і т.д. І от прийшов час, коли ми нарешті відірвалися від імперій, передусім від російської імперії. А будучи членом НАТО, Росія ніколи більше не буде зазіхати на наші землі! Чи ми собі того свідомі ?

Воин : США и НАТО - уничтожают мирное население в Ираке, ради своих прибылей, их надо судить ..............И с Украиной тоже будет
За четыре года оккупации Ирака в стране погибло, по различным оценкам, от 500 до 650 тысяч мирных жителей, более 2 миллионов бежали в соседние страны, бросив свои дома.

Воин : США и НАТО - это фашизм, а не демократия ............И на Украине тоже будет
По всему миру разбросаны тайные тюрьмы ЦРУ и НАТО, в которых подвергаются пыткам тысячи людей без предъявления каких либо обвинений......................Сегодня в США живет всего 5% населения земного шара, но в еe тюрьмах сидит четверть всех заключенных мира...................................... Если все это – демократия, то что же тогда называется фашизмом?

З.БЗЕЖИНСКИЙ : ЦИТАТА
"...Черное море - это наше атлантическое озеро."

Воин : США, которое верходит в НАТО, не улучшает жизнь своих граждан, за то развязывает везде войны, ради своих капиталистов ...............И на Украине тоже будет
По данным ООН, в Соединенных Штатах Америки, являющихся одной из самых богатых стран в мире, хронически недоедают 38.2 млн. человек, причем около 14 млн. из них - дети............Также будет и на Украине, если сюда прийдёт американская дерьмократия

Generalissimus : Support NATO
На наше переконання, найбільш дієвим засобом протидії спотворенню історичних подій і фактів є відкрита й аргументована дискусія. Тож, пропонуємо Вашій увазі історичні довідки та коментарі фахівців про події, згадані у цій листівці. У цьому контексті хотіли б також нагадати, що військова операція, до якої вдалася НАТО у Союзній Республіці Югославія в період з 24 березня по 10 червня 1999 р., була та залишається на сьогодні єдиною військовою кампанією в історії цієї Організації. Можливо, декому більше сподобаються версії цих подій, викладені у радянських підручниках історії радянськими історіографами... Отже, шановні відвідувачі, у будь-якому випадку остаточне рішення ми залишаємо за Вами. ЗМІСТ 1. 1946-1949 – збройне втручання в громадянську війну в Китаї; 2. 1950 – окупація китайського острова Тайвань; 3. 1950-1953 – збройна агресія в КНДР; 4. 1953 – повалення уряду Масаддика в Ірані; 5. 1953 – збройна інтервенція в Нікарагуа; 6. 1954 – збройна інтервенція в Гватемалі; 7. 1958 – збройна інтервенція в Лівані; 8. 1958 – провокації проти КНР; 9. 1960 – варварські бомбардування деяких районів Куби; 10. 1961 – ЦРУ організовує збройне вторгнення найманців на Кубу; 11. 1961 – спецслужби США вбивають Прем’єр-міністра Республіки Конго (Заїр) Патріса Лумумбу; 12. 1964 – напад американських окупаційних військ на мирну демонстрацію панамських студентів, убивство 21 студента; 13. 1964-1973 – збройна агресія проти Лаосу; 14. 1965 – окупація Домініканської Республіки; 15. 1965-1973 – війна у В’єтнамі; 16. 1970 – збройна агресія проти Камбоджі; 17. 1980 – воєнна акція американських спецназівців у Тегерані; 18. 1982 – висадка морських піхотинців у Лівані; 19. 1983 – збройна інтервенція в Гренаді; 20. 1986 – бомбардування Лівії; 21. 1988 – американський військовий корабель збив над територіальними водами Ірану іранський пасажирський літак (загинуло 290 чол.); 22. 1989 – вторгнення в Панаму; 23. 1991 – вторгнення в Ірак; 24. 1993 – збройне вторгнення в Сомалі; 25. 1994 – участь у воєнній операції в Боснії; 26. 1999 – збройна агресія в Югославії; 27. 2001 – збройне вторгнення в Афганістан; 28. 2002 – вторгнення в Ірак. 1. ЗБРОЙНЕ ВТРУЧАННЯ В ГРОМАДЯНСЬКУ ВІЙНУ В КНР (1946-1949). (підтримка з боку СРСР та США ворогуючих сторін у громадянській війні в КНР) НАТО було створене у 1949 році та не могло мати жодного стосунку до цих подій. Історична довідка. У громадянській війні в Китаї СРСР підтримував сили північно-китайських повстанців-комуністів, а США - сили націоналістичного руху Гоміндану, лідер якого Чан Кайші намагався придушити розповсюдження в країні комуністичного режиму. До середини 1947 року комуністи заволоділи майже всією Маньчжурією. Американський генерал Маршалл запропонував програму економічної допомоги Китаю. Вона передбачала надання кредиту на 15 місяців у розмірі 570 млн. дол. США, який мав бути використаний на цивільні потреби. Ця програма стала відома, як „Акція допомоги Китаю”. Однак, було вже запізно, і ця значна фінансова підтримка не допомогла націоналістичному урядові подолати численні труднощі. На початку 1949 року Чан Кайші почав мирні переговори, але у відповідь Мао Цзедун висунув вимоги, які фактично означали встановлення комуністичного режиму на всій території Китаю. Невдовзі, 21 вересня 1949 року Мао Цзедун у присутності 600 делегатів проголосив утворення Китайської народної Республіки. Перемога Комуністичної партії Китаю стала можливою завдяки сприятливій міжнародній ситуації, зокрема перемозі країн антигітлерівської коаліції над фашизмом, розгромові мілітаристської Японії та суттєвій допомозі з боку Радянського Союзу. 2. ОКУПАЦІЯ КИТАЙСЬКОГО ОСТРОВА ТАЙВАНЬ В 1950 РОЦІ. (унебезпечення острова Тайвань від зовнішньої агресії) НАТО як організація не мала жодного відношення до цих подій. Історична довідка. На час капітуляції Японії у Другій світовій війні острів Тайвань та Пескадорський архіпелаг знаходилися під її юрисдикцією. Підписуючи акт капітуляції, Японія з формальної точки зору, тим не менш, не здійснювала передачу суверенітету над островом, і відтак, Тайвань з юридичної точки зору залишався частиною Японії та знаходився під окупаційною владою США. Повноваження адміністративного управління були делеговані уряду китайських націоналістів Чан Кайші. 25 жовтня 1945 р. військовий уряд Чан Кайші в односторонньому порядку незаконно оголосив про «повернення Тайваню до батьківщини». Наприкінці грудня 1949 р., з огляду на поразку в ході громадянської війни від комуністичних сил на материковій частині Китаю, Чан Кайші був вимушений вивести рештки армії до Тайваню та встановити уряд в екзилі, міжнародно-правовий статус якого залишався невизначеним. У зв‘язку з початком корейської війни 25 червня 1950 р. Президент США Г.Трумен зазначав, що «напад на Корею не залишає жодного сумніву, що комунізм перейшов межу застосування примусу задля підкорення незалежних держав та використовуватиме військову агресію та війну». Дії комуністичних сил в Кореї були здійснені «всупереч резолюцій, які РБ ООН схвалила для збереження міжнародного миру та стабільності. За цих умов окупація Тайваню комуністичними силами становить пряму загрозу безпеці в Тихоокеанському регіоні та силам Сполучених Штатів, які здійснюють законні та належні функції в цій зоні». Відтак, Адміністрація США видала наказ ввести 7-й Флот США до Тайванської протоки з метою її нейтралізації, направила військових радників до Тайваню та заявила, що статус Тайваню наразі залишатиметься невизначеним й відповідне питання буде розв‘язано в майбутньому. Одночасно з заявами про намір зупинити поширення комунізму, Адміністрація Г.Трумена наголошувала, що присутність 7-го Флоту США в Тайванській протоці покликана попередити напади збройних сил, підконтрольних уряду Китайської Республіки, на материковий Китай. Уряд США вирішив визнати за кабінетом Чан Кайші статус уряду в екзилі, хоча й не мав наміру визнавати зазіхання Чан Кайші на суверенітет над Тайванем. 3. ЗБРОЙНА АГРЕСІЯ В КНДР (1950-1953). (захист силами ООН Корейської Республіки від збройної агресії з боку комуністичної Північної Кореї, підтримуваної СРСР та КНР) НАТО як організація взагалі не брала участі у корейському конфлікті. Історична довідка. Офіційні документи Організації Об’єднаних Націй, в тому числі резолюції Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН стосовно збройної агресії в КНДР, не містять згадок щодо причетності НАТО до цих подій. У резолюціях РБ ООН № 82 (1950) від 25 червня 1950 року, № 83 (1950) від 27 липня 1950 р. та 84 (1950) від 7 липня 1950 року Рада Безпеки звинувачує Північну Корею у здійсненні збройної агресії проти Корейської Республіки та закликає до виведення північнокорейських збройних сил за межі 38-ї паралелі. Резолюція Ради Безпеки ООН № 83 (1950) від 27 липня 1950 року рекомендує державам-членам Організації надати Корейській Республіці ту допомогу, яка може бути необхідною для відновлення миру та безпеки в цьому регіоні. Резолюція Ради Безпеки ООН №84 (1950) від 7 липня 1950 року вітає оперативну та енергійну підтримку урядами та народами ООН резолюцій РБ № 82 (1950) та №83 (1950) щодо надання допомоги Корейській Республіці в її обороні від збройного нападу та відновлення таким шляхом у цьому регіоні міжнародного миру та безпеки. Ця ж Резолюція рекомендувала всім членам ООН, які надали, на основі вищезгаданих резолюцій РБ, військові силу або іншу допомогу, представити ці сили в розпорядження об’єднаного командування, сформованого США, а також пропонує США призначити головнокомандувача цими силами. Зазначена резолюція РБ уповноважує об’єднане командування використовувати прапор ООН під час операцій проти збройних сил Північної Кореї, поряд з прапорами інших держав, які беруть участь в таких операціях. Резолюція №376 5-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН від 7 листопада 1950 року також констатує, що збройні сили ООН діють у Кореї відповідно до вищезгаданих рекомендацій та резолюцій Ради Безпеки ООН щодо надання допомоги Корейській Республіці в її обороні від збройного нападу та відновлення таким шляхом в цьому регіоні міжнародного миру та безпеки. Таким чином, зазначені документи свідчать, що НАТО як організація взагалі не брала участі у корейському конфлікті, а США та інші держави, які надали, на основі вищезгаданих резолюцій РБ, військову силу або іншу допомогу Корейській Республіці, діяли задля відновлення миру та безпеки в цьому регіоні, керуючись відповідним мандатом Ради Безпеки ООН. 4. ПОВАЛЕННЯ УРЯДУ МАСАДДИКА В ІРАНІ (1953). НАТО як організація не мала жодного відношення до цих подій. Історична довідка. Мохаммед Масаддик (19.05.1882-05.03.1967) - Прем`єр-міністр Ірану у 1951-1953 рр. Народився в Тегерані в сім`ї міністра фінансів і катарської принцеси. Політичну кар`єру почав у 24 роки, беручи участь в Іранській Конституційній Революції – «Машрутійат». У 1914 році виїхав навчатися до Парижа, потім до одного з швейцарських університетів. М.Масаддик виступав проти укладення англо-іранського договору 1919 р., який надавав Великобританії великі нафтові концесії. Пізніше став міністром фінансів, а потім депутатом Меджлісу Ірану. 1949 р. М.Масаддик очолив Рух за націоналізацію нафтової промисловості Ірану та створив партію «Національний фронт» Ірану (зазначена партія в дещо видозміненому вигляді існує і до цього часу). 15 березня 1951 р., за ініціативи партії М.Масаддика, іранський парламент ухвалив закон про націоналізацію нафтових родовищ Ірану. 28 квітня 1951 р. його було обрано Прем`єр-міністром Ірану. Під керівництвом М.Масаддика пройшли народні виступи проти «Англо-іранської нафтової компанії», що призвело до конфлікту у відносинах Ірану з Великобританією і США. З Ірану були вислані всі англійські фахівці і радники, а пізніше, в жовтні 1952 р. Іран розірвав з Великобританією дипломатичні відносини. За інформацією з різних джерел, у відповідь на вищезазначені кроки уряду М.Масаддика США і Великобританія оголосили бойкот іранській нафті. 19 серпня 1953 р. в Ірані відбувся державний переворот; внаслідок якого уряд Масаддика було повалено. Невдовзі, дипломатичні відносини з Великобританією було відновлено (грудень 1953 р.). 5. ЗБРОЙНА ІНТЕРВЕНЦІЯ ПРОТИ НІКАРАГУА (1953). Твердження про збройну інтервенцію НАТО та/або США проти Нікарагуа в 1953 р. не підтверджується жодними фактами. Історична довідка. В Нікарагуа, починаючи з 1936 р., встановилась та у 1938 р. консолідувалась диктатура клану Самоса, що був повністю лояльним до США. Відтак, у США не було жодної необхідності або підстав здійснювати інтервенцію проти Нікарагуа. Диктаторський режим Самоси було ліквідовано в 1979 р. 6. ЗБРОЙНА ІНТЕРВЕНЦІЯ ПРОТИ ГВАТЕМАЛИ (1954). Згадані події не мають абсолютно ніякого відношення до НАТО як до міжнародної організації. Історична довідка. У результаті виборів 1951 року, Президентом Гватемали став Х.Арбенс, який був прибічником соціально-політичних реформ, створення профспілок, реформи землевідносин (станом на 1945 р. 2% населення володіло 72% орної землі). З метою втілення цих реформ Х.Арбенс таємно звернувся за допомогою до Комуністичної робітничої партії Гватемали. Відповідно до Акту про реформування відносин на землі (відомий також як Декрет 900), протягом 1953-1954 рр. у американської компанії Юнайтед Фрут Компані, що була найбільшим власником землі в Гватемалі, було експропрійовано близько 400 тис. акрів землі (1600 кв. км). Ще на початку каденції Х.Арбенса розвідувальне співтовариство США дійшло висновку, що його політика є комуністичною за суттю, та висловило побоювання щодо прагнення Радянського Союзу перетворити Гватемалу на аванпост соціалізму в Латинський Америці. Починаючи з 1952 р. ЦРУ шукає шляхи усунення від влади Х.Арбенса, вважаючи неминучим захоплення країни комуністичними силами. Диктатор Нікарагуа А.Самоса сприяє налагодженню зв‘язків ЦРУ з групою гватемальських повстанців під керівництвом К.Армаса. Загальна чисельність групи не перевищувала 400 бійців. У червні 1952 р. К.Армас подав на розгляд ЦРУ план інтервенції, яку він планував здійснити з території Сальвадору, Мексики та Гондурасу. Інтервенція мала супроводжуватися одночасним повстанням в Гватемалі. За сприяння Домініканської Республіки та Нікарагуа К.Армасу були передані зброя, гроші, літаки та човни загальною вартістю 225 тис. дол. США. Підготовка до операції супроводжувалася заходами психологічного, дипломатичного та економічного тиску з боку США на уряд Х.Арбенса. Зокрема, були скорочені поставки критично важливого імпорту та перекриті джерела експортних надходжень. В рамках Організації американських держав, США проводили лінію на ізоляцію Гватемали. З грудня 1953 р. на Гватемалу почалося радіомовлення з Флоріди. Отримавши інформацію щодо підготовки заколоту, Х.Арбенс закупив в Чехословаччині за готівкові кошти 2 тонни трофейної зброї, що залишилася з часів Другої світової. Цей факт був використаний в якості доказу «руки Москви». Збройна інтервенція проти уряду Х.Арбенса почалася 18 червня 1954 р. з територій Гондурасу та Сальвадору та здійснювалася гватемальськими повстанцями під проводом К.Армаса. Американські військові в операції участі не брали. Повстанцям протистояла 5-тисячна регулярна армія. У боях перших днів повстанці зазнали майже цілковитої поразки. З огляду на це, Х.Арбенс вирішив припинити дії проти К.Армаса, оскільки побоювався, що надто жорстке придушення заколоту стане підставою для прямої інтервенції США. Ці побоювання передалися офіцерському корпусу, який також не мав бажання надалі воювати з незначними силами повстанців. Чутки про висадку десанту морських піхотинців США в Гондурасі для підготовки до інтервенції сприяли поглибленню побоювань Х.Арбенса, що офіцерство уклало таємну угоду з К.Армасом. Х.Арбенс спробував відновити довіру до свого кабінету з боку армії, але на тлі цих подій цілий гарнізон м. Чікімула перейшов на бік К.Армаса, в армії почалося безладдя. Х.Арбенс скликав кабінет для того, щоб пояснити причини заворушень в армії, та 27 червня 1954 р. оголосив про свою відставку. Спроба державного перевороту силами повстанців, що кількісно та організаційно поступалися регулярній армії, виявилася успішною, насамперед, через нерішучість Х.Арбенса. 7. ЗБРОЙНА ІНТЕРВЕНЦІЯ В ЛІВАНІ (1958). Офіційні документи ООН не містять жодних посилань на збройну інтервенцію НАТО в Лівані. Історична довідка. Зменшення після Другої світової війни впливу Великобританії та Франції на Близькому Сході, утворення держави Ізраїль та, як наслідок, коротка арабо-ізраїльська війна 1948 р. загострили безпекову ситуацію в регіоні. Зростаючий антагонізм між Ізраїлем та його арабськими країнами-сусідами став визначальним чинником подальшого розвитку подій у близькосхідному регіоні. Революція в Єгипті 1952 р. сприяла зростанню арабського націоналізму, що було оформлено Президентом Г.Насером у загальноарабський рух на чолі з Єгиптом. Ще більше ситуація в регіоні загострилася з втручанням СРСР в регіональну політику та надання військової допомоги Єгипту та Сирії. Вибухом ситуації стала націоналізація Єгиптом Суецького каналу 1956 р. та військова протидія Ізраїлю, Франції та Великобританії такому вчинку[1]. Уряд Лівану не підтримав дії Єгипту і не став розривати дипломатичні стосунки з Францією та Великобританією, що викликало негативну реакцію арабського світу. Оскільки переважна частина населення Лівану була християнами, країна політично орієнтувалася на Захід. Створення Сирією та Єгиптом Об’єднаної арабської республіки посилило як зовнішній, так і внутрішній тиск на Ліван з метою його входження до складу новоствореного державного об’єднання. Подальше арабо-ізраїльське протистояння та неприйняття арабської позиції Ліваном стали причиною антизахідних настроїв у країні. У державі розпочалися масові заворушення, ініційовані арабською громадою Лівану, що була прибічником дій Прем’єр-міністра Рашіда Карамі (Rashid Karami). За сприяння сусідніх арабських країн ними було здійснено спробу усунути від влади законно обраного Президента. Підтримувані СРСР Сирія та Єгипет надали військове сприяння опозиціонерам-демонстрантам, що спричинило значну кількість жертв серед мирного населення. Політичне протистояння між прем’єром-мусульманином та президентом-християнином почало переростати у громадянську війну. Через обмеженість можливостей Місії ООН[2] зі стабілізації ситуації в країні Президент Лівану Каміль Шамон (Camille Chamoun) звернувся до США за допомогою. 15 липня 1958 на узбережжі неподалік від Бейрута висадилися морські піхотинці США. Згодом військовий контингент було збільшено до 8509 осіб. Ситуація остаточно стабілізувалася після відставки Президента Шамона та вступу на посаду керівника країни Фуада Кеаба (Fuad Chehab). 25 жовтня 1958 року, після остаточної стабілізації ситуації в Лівані американські війська було виведено з країни. Втрати склали чотири особи. Один американець загинув від пострілу снайпера, ще троє військових стали жертвами нещасного випадку. Офіційні документи ООН не містять жодних посилань на збройну інтервенцію НАТО в Лівані. Водночас, слід зазначити, що резолюцією РБ ООН № 128 (1958) від 11 червня 1958 року було прийнято рішення направити в Ліван групу спостерігачів для забезпечення моніторингу на кордоні цієї країни. Відповідна резолюція була ухвалена у відповідь на офіційний протест Лівану (лист Голові РБ ООН від 22 травня 1958 р.) у зв’язку із втручанням Об’єднаної Арабської Республіки у внутрішні справи Лівану (об’єднана держава Сирії і Єгипту існувала з лютого 1958 р. по вересень 1961 р. Після розпаду федерації Єгипет продовжував іменуватися Об’єднаною Арабською Республікою до 1971 року). 8. ПРОВОКАЦІЇ ПРОТИ КНР (1958). Ми не знаємо, які саме історичні події автори листівки Київського міськкому КПУ мали на увазі під „провокаціями проти КНР”. Історична довідка. Відомо, що у 1958 році керівництвом КНР було прийняте рішення про відновлення обстрілу артилерією комуністичного Китаю островів Кемой та Мацу, де знаходились націоналістичні сили Гоміндан (з 22 на 23 серпня 1958 р.). На той час комуністичний Китай мав досить клопоту зі збитками, яких завдала громадянська війна, що закінчилась лише в 1949 р., а також через своє втручання у корейські події 1950-1953 рр. У червні 1957 Китай дістав від СРСР запевнення щодо технічної допомоги у створенні атомного арсеналу. (у 1959 році у цій допомозі було несподівано відмовлено, але у 1958 р. Китай був іще упевнений у ній). За найбільш поширеною версією вважається, що рішення про відновлення Китаєм бойових дій стало реакцією на такі події. Укладення угоди між Чан Кайші та американським урядом від 7 травня 1957 р. щодо розташування на Тайвані ядерної зброї, радіус дії якої досягав Китаю. Відновлення обстрілу Кемою та Мацу можна також вважати китайською ініціативою з метою довести свою незалежність у відносинах з СРСР. Адже, під час свого візиту до Пекіна у липні 1958 р. М.Хрущов різко розкритикував китайські внутрішньополітичні ініціативи, відомі під назвою “народні комуни” та “великий стрибок”. Перше являло собою грубу форму колективізації сільського господарства, друге – спробу, розцінену леніністами, як “авантюристичну”, перейти від фази народної демократії безпосередньо до фази “комунізму” без перехідного соціалістичного режиму, де рівність існує за формулою – кожному по труду. Оскільки СРСР перебував поки що у фазі соціалізму, він вважав нездійсненним китайський намір. Радянський Союз підтримав дії комуністичного Китаю і навіть підштовхнув його висунути претензії не тільки на прибережні острови, а й на Тайвань та Пескадорський архіпелаг. 19 вересня М.Хрущов заявив, що в разі ядерного нападу на КНР агресорові буде дано відсіч тими самими засобами. Конфлікт негайно загальмувався. Китай припинив обстріли, а пізніше, у жовтні 1958 р., вирішив обстрілювати острови лише в непарні дні. 9. БОМБАРДУВАННЯ РАЙОНІВ КУБИ (1960). Згадані події не мають абсолютно ніякого відношення до НАТО. Історична довідка. Хронологія історичних подій Куби спростовує твердження про те, що в 1960 р. мали місце будь-які „варварські бомбардування” країни. Найбільш вірогідно, що має місце перекручення історичних дат або даних. Не виключено, що на увазі маються авіаційні нальоти кубинських повстанців напередодні операції на Плайя Хірон. Ці події більш докладно висвітлені у довідці до п.10. «ЦРУ організовує збройне вторгнення найманців на Кубу в 1961 р.». Проте, деякі кубинські джерела зазначають, що протягом 1960 р. «неідентифіковані малі літаки» або «малі літаки походженням з США (або Флориди)» здійснювали «акти тероризму», що призводили до підпалення плантацій цукрової тростини. Не виключено, що в умовах внутрішньокубинського протистояння після революції 1959 р. зазначені акти були здійснені в індивідуальному порядку кубинськими громадянами, які емігрували з Куби. При цьому слід звернути увагу, що навіть кубинські джерела уникають публікації достовірної інформації, що підтверджує національну належність цих повітряних суден. Єдиний підтверджений антикубинський акт за участю американських громадян стався у листопаді 1960 р. Два авіатори-авантюристи П.Хьюз та Дж.Хантер на знак помсти режиму Ф.Кастро за страту американських громадян 21 жовтня 1960 р. викрали малий літак з наміром здійснити напад на електростанцію Гавани. Літак оснастили саморобними бомбами з надписами імен страчених американців, а також сумішшю «коктейль Молотова» та листівками. Операція не мала успіху. Обидва пілоти вважаються зниклими безвісти. Вартий уваги той факт, що колишній військовий льотчик П.Хьюз попередньо займався контрабандою зброї для режиму Ф.Кастро, і після його приходу до влади навіть певний час пілотував літаки ВПС Куби. 10. ЗБРОЙНЕ ВТОРГНЕННЯ НАЙМАНЦІВ НА КУБУ (1961). НАТО як організація не мала жодного відношення до цих подій. Історична довідка. Напруженість у відносинах між США та Кубою постійно зростала після кубинської революції 1959 р. Адміністрації Д.Ейзенхауера та Дж.Кеннеді визнали неприпустимою політику Ф.Кастро, особливо з огляду на експропріації новою кубинською владою майна американських компаній та посилення зв‘язків з СРСР. В умовах зростаючого протистояння 17 березня 1960 р. Д.Ейзенхауер погоджується з рекомендаціями Центрального розвідувального управління США щодо «потужної пропагандистської кампанії» з усунення Ф.Кастро від влади. Цей план включав: - припинення закупівель кубинського цукру; - припинення постачань нафти; - продовження ембарго на постачання зброї, що діяло з середини 1958 р.; - організацію воєнізованих формувань зі складу кубинців в екзилі з метою збройної інтервенції. На момент підготовки плану до США емігрували щонайменше 100 тис. дисидентів, незгодних з режимом Ф.Кастро. Підготовка добровольців з числа кубинських громадян, що знайшли притулок в США, почала проводитися в горах С‘єрра Мадре на тихоокеанському узбережжі Гватемали. Окремо слід звернути увагу на те, що Адміністрація Дж.Кеннеді переслідувала в судовому порядку будь-які спроби кубинських емігрантів організувати збройне вторгнення на Кубу з території США (справа Р.Манферрера), оскільки такі спроби порушували Закон про нейтралітет. Зазначений Закон забороняв здійснювати військові експедиції з території США проти держав, з якими США не знаходилися у стані війни. Плани військового вторгнення кубинських добровольців спочатку передбачали висадку в районі м. Трінідад (провінція Санкті Спірітус) біля гір Ескамбрай. Розрахунок будувався на тому, що населення зазначеної провінції було налаштовано відверто проти режиму Ф.Кастро й надало б підтримку силам повстанців. У разі неможливості ведення успішних воєнних дій у відкритому протистоянні з регулярними силами, передбачалося перейти до партизанської війни. Тим не менш, зазначені плани були переглянуті на користь висадки на болотистій місцевості Плайа Хірон. З іншого боку, вже на цьому етапі стала очевидною приреченість операції без прямого втручання США з огляду на те, що Куба отримала від СРСР сучасну зброю: важку артилерію, танки, протитанкові та зенітні комплекси та допомогу радянських військових радників. 15 квітня 1961 р. вісім літаків-бомбардувальників В-26 з позначками кубинських революційних повітряних сил здійснили авіаційні удари по злітно-посадочних смугах у населених пунктах Сьюдад Лібертад, Санттьяго-де-Куба та Сан Антоніо де лос Баньос. Передбачалося, що авіаційні нальоти триватимуть 48 годин для забезпечення переваги кубинських повстанців у повітрі. Всі літаки, крім одного, повернулися на базу в Нікарагуа для дозаправки та поповнення боєприпасів. Проте, нового вильоту не відбулося. Як підсумок зазначеної операції (операція «Пума»), було знищено 27% військово-повітряного флоту Куби, за різними оцінками загинуло 1500-1800 військових, поліцейських та цивільних кубинців (жертви серед останньої категорії сталися через знаходження автобусів громадянського транспорту в зоні ураження). 17 квітня 1961 р. почалася наземна фаза операції кубинських повстанців, чисельність яких склала 1511 осіб. Попри попередні очікування, після висадки на Плайа Хірон повстанці не отримали підтримки з боку місцевого населення, оскільки місцеві «потенційно небезпечні елементи» були знищені режимом Ф.Кастро напередодні операції. Операція на Плайа Хірон завершилася 19 квітня 1961 р. повним розгромом повстанців (окремі бойові дії тривали до 21 квітня). Їхні втрати склали 68 осіб, решта захоплені в полон. 1209 захоплених повстанців були притягнуті до суду – декілька з них були засуджені та страчені, інші отримали 30 років ув‘язнення за державну зраду. Тобто, всі засуджені були визнані громадянами Куби. Вже наступного місяця, у травні 1961 р., Ф.Кастро запропонував передати засуджених кубинських повстанців США в обмін на 500 бульдозерів. Пізніше вимоги Куби зросли до 28 млн. дол. США. Але домовленість була досягнута лише після «Карибської кризи» наприкінці грудня 1962 р. – 1113 в‘язнів були передані американській стороні в обмін на продовольчі продукти та медикаменти загальною вартістю 53 млн. дол. США (всі кошти були зібрані виключно за рахунок добровільних пожертв від приватних осіб). У світлі нещодавно оприлюднених документів ЦРУ слід звернути увагу на те, що Радянському Союзу заздалегідь було відомо про точну дату та місце висадки кубинських повстанців. СРСР та Куба отримували відомості про підготовку операції від інформаторів, інфільтрованих до лав повстанців. Опосередковано це підтверджується фактом зосередження важкої зброї в районі Плайа Хірон та «зачисткою» прилеглої території від населення, що могло симпатизувати та надати допомогу повстанцям. 11. Вбивство Прем’єр-міністра Республіки Конго (Заїр) Патріса Лумумби (1961). НАТО як організація не причетна до цих історичних подій. Історична довідка. Патріс Емері Лумумумба (Patrice Émery Lumumba) був африканським антиколоніалістом, вперше обраним Прем’єр-міністром Конго після здобуття країною незалежності від бельгійської колонізації у червні 1960 р. Вже через десять місяців Уряд Лумумби був відсторонений у результаті державного перевороту, що призвів до «Конголезької кризи»[3]. У результаті П.Лумумбу було ув’язнено та згодом страчено. Ситуація в країні загострилася у 1960 р., коли одна з провінцій оголосила про незалежність і вихід з підпорядкування центральній владі. У країні запанували хаос і насилля. Незважаючи на направлення в країну миротворців ООН, Президент Касамубу, якого гостро критикував Лумумба, віддав наказ на його арешт. Радянський Союз звинуватив Захід в організації арешту П.Лумумби і вимагав його звільнення. У грудні було скликане засідання Ради Безпеки ООН, на якому Радянський Союз вимагав негайного звільнення П.Лулумби, відновлення його на посаді Прем’єр-міністра та евакуації бельгійців з Конго. Радянський Союз також критикував діяльність Місії ООН в Конго. Довідково: згідно з мандатом Місії ООН, до її завдань входив контроль за виведенням збройних сил Бельгії, допомога Уряду Конго у формуванні власних збройних сил, сприяння у досягненні ними функціонального рівня, достатнього для попередження громадянської війни та боротьби з будь якою військовою підтримкою ззовні, окрім тієї, що надавалася по лінії ООН [4]. У відповідь на затримання Лумумби, його прихильники розпочали криваву розправу над бельгійцями. Пізніше, за наполяганням Генерального Секретаря ООН, Лумумбу було переведено під домашній арешт, а відповідальність за його безпеку було покладено на Місію ООН. Однак, Лумумба вирішив втекти, що стало його фатальною помилкою. Невдовзі після втечі він потрапив у полон до бойовиків свого політичного опонента полковника Мобуту, був перевезений на віллу Леопольд, де його жорстоко побили, а потім знущалися в присутності журналістів та дипломатів. Звернення Лумумби до ООН про допомогу було проігнороване через нещодавню втечу з під захисту Організації. Бельгійці ж вимагали передати Лумумбу їм, для подальшого суду. Згодом, 17 січня 1961 року П.Лумумба та його товариші Мполо та Окіто були страчені в присутності Президента Томбе, двох міністрів та бельгійських військових. Лише через три тижні по радіо було оголошено про смерть Лумумби. Причини смерті не називалися, місце смерті теж. Навколо смерті Лумумби розпочалися політичні спекуляції, звинувачення тощо. Радянський Союз вустами Генерального секретаря Ради Безпеки ООН Валеріана Зоріна звинуватив Захід, зокрема США, у смерті П.Лумумби, посилаючись на таємний указ Президента Ейзенхауера ліквідувати Лумумбу. Розсекречені у 2000 р. матеріали ЦРУ підтвердили наявність такого розпорядження, але доводять, що бельгійці випередили США[5]. ЦРУ планувало отруїти П.Лумумбу отрутою, що була розчинена у зубній пасті, але агент в Конго зволікав з виконанням наказу. Лише у 2001р. бельгійські уповноважені особи висловили офіційні вибачення за смерть П.Лумумби. У лютому 2002 р. Уряд Бельгії вибачився перед народом Конго та визнав моральну відповідальність за створення обставин, що призвели до смерті П.Лумумби [6]. Архівні матеріали засвідчили, що П.Лумумба став жертвою «холодної війни» та внутрішньобельгійського протистояння між королем і кабінетом міністрів, які мали відмінні погляди на африканську політику[7]. Факти свідчать, що П.Лумумба був комуністом, що пояснює його підтримку з боку СРСР[8]. Незважаючи на це, першою країною, за допомогою до якої звернувся П.Лумумба у 1960 р., були США. Рада Безпеки ООН відреагувала на згадані події резолюцією 161 (1961), у якій було поставлено вимогу щодо „проведення негайного та неупередженого розслідування з метою встановлення обставин смерті Лумумби та його колег і покарання винних” (під час голосування резолюції утрималися СРСР і Франція). 12. НАПАД АМЕРИКАНСЬКИХ ВІЙСЬК НА МИРНУ ДЕМОНСТРАЦІЮ ПАНАМСЬКИХ СТУДЕНТІВ (1964), УБИВСТВО 21 СТУДЕНТА. (захист американських військових та цивільних об’єктів від панамських демонстрантів) Згадані події не мають абсолютно ніякого відношення до НАТО як до міжнародної організації. Історична довідка. У 1903 р. за допомогою США Панама здобула незалежність від Колумбії. Платою за допомогу стала передача під повний контроль та управління США Панамського каналу та прилеглої до нього території-зони каналу, що стала де-факто територією США з власною поліцією, поштовими відділеннями, судами, телевізійними та радіостанціями[9]. У 1963 р. Президент США Дж.Кеннеді підписав, але не встиг оприлюднити, указ про дозвіл на розміщення на невійськових об’єктах зони каналу прапора Панами поряд з американським. Керівництво каналу було не в захваті від такого рішення, а через неоприлюдення указу заборонило будь-яке встановлення прапорів на об’єктах території каналу[10]. Таке рішення викликало невдоволення місцевого населення та призвело до масових протестів і заворушень, які переростали у зіткнення з панамською поліцією. Під час одного з таких заворушень поліцейський кордон було зруйновано, демонстранти вдерлися на територію, що перебувала під охороною військових, які були змушені використати табельну зброю. В результаті інциденту загинуло 22 громадянина Панами, з яких 6 - від панамської поліції, решта - від американських військових. Втрати американських військових склали 6 убитими та 30 пораненими, 17 цивільних спеціалістів постраждали. Цей інцидент став одним з вирішальних факторів прийняття у 1977 році рішення про передачу Каналу під повний контроль Панами 31 грудня 1999р.[11] 9 січня кожного року у Панамі відзначають день пам`яті за загиблими студентами, що намагалися встановити прапор Панами поряд з американським на об’єктах зони каналу[12]. 13. ЗБРОЙНА АГРЕСІЯ ПРОТИ ЛАОСУ (1964-1973). (боротьба з комуністичним Північним В’єтнамом на території Лаосу) НАТО як організація не мала жодного відношення до цих подій. Історична довідка. Протягом 1964-1968 років через своє географічне розташування Лаос став територією найбільшого конфлікту у Південно-Східній Азії. Ворогуючі сторони (Південний В’єтнам і США, з одного боку, та комуністичний Північний В’єтнам з другого) вели боротьбу за контроль над «стежкою Хо Ші Міна» та північних висот[13]. "Стежка" була розгалуженою системою доріг загальною довжиною понад 16 тис. км, які обплутували гори і джунглі В`єтнаму, Лаосу, Камбоджі. Сюди ж входили нафтопровід, кабелі зв`язку, стаціонарні ремонтні бази, автомобільні батальйони, загони носіїв тощо. Намагання США ізолювати Лаос зазнали невдачі через те, що шляхи, які вели до Південного В’єтнаму територією Лаосу, контролювалися комуністичними північнов’єтнамськими військами. Керівництво США розробляло декілька варіантів власної політики щодо Лаосу. Міністерство оборони наполягало на таємній війні вздовж кордону, спрямованій проти «стежки Хо Ші Міна». Державний департамент попереджав, що такі дії порушать женевські домовленості 1962 р. та призведуть до позбавлення влади Прем’єр-міністра Лаосу Соувана Фоума, що провадив політику нейтралітету стосовно ворогуючих сторін (Північний В’єтнам та Південний В’єтнам). Центральне розвідувальне управління наполягало на підтримці партизанської боротьби з підрозділами Північного В’єтнаму на території Лаосу. Незважаючи на відмінність поглядів щодо подальшої політики США у Південно-Східній Азії, було взято курс на ескалацію війни в Лаосі, а також активізовано таємну прикордонну операцію в Лаосі. Прихована повітряна війна проти «стежки Хо Ші Міна» на території Північного Лаосу розгорнулася з іще більшою силою. Протягом 1968-1970 років у країні тривали широкомасштабні бойові дії між тандемом лаоських та в’єтнамських комуністів, з одного боку, та підтримуваними США збройними силами Лаосу з другого. У 1972 р. керівництво комуністичного Лаосу погодилося сісти за стіл переговорів з представниками центральної влади, результатом чого стала домовленість про припинення вогню. У 1973 р. у Парижі було підписано мирну угоду, учасниками якої були: Північний В’єтнам, Південний В’єтнам, ООН та Тимчасовий революційний уряд[14], що представляв південнов’єтнамських революціонерів. Згідно з умовами Паризької угоди, у 1973 р. війська США були виведені з території Лаосу[15]. 14. ОКУПАЦІЯ ДОМІНІКАНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ (1965). (відновлення конституційного ладу, порядку та демократичного правління в Домініканській Республіці) Згадані події не мають абсолютно ніякого відношення до НАТО як до міжнародної організації. Історична довідка. У грудні 1962 р., після періоду нестабільності, який панував у Домініканській Республіці після вбивства диктатора Р.Трухільо, Президентом країни був обраний лівоцентристський кандидат від Домініканської революційної партії Х.Бош. Проте, через 7 місяців лівацької політики, що включала перерозподіл землі та націоналізацію іноземної власності, ультраконсервативний прошарок військового керівництва країни у ході військового заколоту відсторонює Х.Боша від влади. У зв‘язку із забороною комуністичної та інших лівих партій в країні набирає сили хвиля насильства. Протягом двох років в країні панує атмосфера страйків та конфліктів. Активна участь різноманітних комуністичних груп та «кастровців» у збройній боротьбі та поразки законного уряду посилюють побоювання США, що внаслідок хаосу та за підтримки Куби в Домініканській Республіці може бути встановлена їхня влада. Керівництво країни приймає рішення звернутися до США з проханням здійснити збройне втручання. Як перший крок для відновлення порядку, Адміністрація Л.Джонсона, беручи до уваги необхідність захисту життя американських громадян, наказує американському флоту розпочати блокаду Домініканської Республіки. 28 квітня 1968 р. перші морські піхотинці та військовослужбовці 82-ї аеромобільної дивізії здійснюють висадку на острові. Американські війська створюють «коридор безпеки» між авіаційною базою Сан Ісідоро та готелем «Ембахадор» в центрі Санто-Домінго, в результаті чого відбувається розмежування ворогуючих сторін. На цьому етапі США разом з Організацією американських держав (ОАД) створюють міжамериканські збройні сили для участі в інтервенції (формально зазначені сили були створені 23 травня 1965 р. під назвою Міжамериканські миротворчі сили - МАМС). На додаток до американських сил, що були розгорнуті в Домініканській Республіці (всього близько 23 тис.), в операції під егідою ОАД та під командуванням США брали участь: Бразилія (1130 військовослужбовців); Гондурас (250); Парагвай (184); Нікарагуа (160); Коста Ріка (21 військовий поліцейський); Сальвадор (3 офіцери). У ході операції було евакуйовано 6500 громадян різних країн, ВПС США забезпечили доставку 8 млн. тон гуманітарної допомоги населенню Домініканської Республіки. Збройні сутички між миротворчими силами та ворогуючими сторонами тривали до 31 серпня 1965 р., коли було оголошено перемир‘я. Невдовзі після цього американські війська залишили територію Домініканської Республіки, передавши поліцейські функції та проведення миротворчих операцій бразильським військовим. Участь ОАД в операції підтвердила здатність Організації забезпечувати розвиток демократії та сприяти мирному розв‘язанню конфліктів в Західній півкулі. Одним з головних наслідків багатонаціональної інтервенції членів ОАД стало відновлення конституційного строю, порядку та демократичного правління в Домініканській Республіці. Нові президентські вибори відбулися 1 червня 1966 р., в яких в тому числі взяли участь колишні президенти Х.Балагер (переможець) та Х.Бош. 15. ВІЙНА У В’ЄТНАМІ (1965-1973). (допомога прозахідному Уряду В’єтнаму у боротьбі з підтримуваним СРСР та КНР прокомуністичним режимом Демократичної республіки В’єтнам) Спроби США залучити НАТО до безпосередньої участі в конфлікті не дали бажаних результатів. Історична довідка. Пряма участь США у подіях, що відбувалися на території В’єтнаму, пов’язана з інцидентом у Тонкінській затоці 2 та 4 серпня 1964 року, коли північно-в’єтнамськими військово-морськими силами[16] були атаковані два американські кораблі. Наслідком цієї події стало оголошення США війни Демократичній Республіці В’єтнам (ДРВ). У результаті ескалації конфлікту, чисельність міжнародної коаліції, залученої до бойових дій, у складі США, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Республіки Корея, Таїланду і Філіппін досягла у 1969 році 553 тис. військовослужбовців. На кінець 1966 р. збройні сили Північного В’єтнаму нараховували близько 280 тисяч солдатів. У січні 1967 року збройні сили Південного В’єтнаму і союзників досягли загальної чисельності в 1,2 млн. осіб. Однак наполегливі спроби США залучити до безпосередньої участі в конфлікті НАТО не дали бажаних результатів. Опитування, проведені в США восени 1967 року, показали, що значна частина американців виступає проти війни. Надалі, у зв`язку із зростанням втрат і затягуванням конфлікту, підтримка військового курсу уряду громадянами США поступово зменшувалася. У 1967 році втрати військ США убитими і пораненими склали 80 тисяч осіб[17]. У 1969 році США починають у регіоні «політику в’єтнамізації», спрямовану на передачу відповідальності та контролю над територіями військам Південного В’єтнаму. У 1970 році в сусідній Камбоджі відбувся переворот, у результаті якого новий уряд спробував видворити комуністів з країни. У відповідь війська Північного В’єтнаму, що перебували у Камбоджі, почали успішні воєнні дії проти урядових військ. США й армія Південного В’єтнаму були змушені надати швидку військову допомогу урядові Камбоджі, щоб уникнути посилення позицій комуністів поблизу західного кордону Південного В’єтнаму. Ці дії призвели до чергового спалаху антивоєнних виступів у США. 30 березня 1972 року розпочався черговий наступ військ Північного В’єтнаму на територію Південного. Північнов’єтнамські війська нараховували біля 125 тисяч осіб, мали декілька сотень радянських танків. Успіх цієї операції міг завершити війну на умовах, вигідних Північному В’єтнаму. Однак, завдяки ефективній підтримці авіації США, збройні сили Південного В’єтнаму витримали натиск супротивника, проте частина території Південного В’єтнаму була захоплена комуністами. Влітку 1972 року активізувалися мирні переговори між США і Північним В’єтнамом. Мета США у переговорах - гідно вийти з війни[18]. 23 січня 1973 року була підписана Паризька мирна угода, за умовами якої американські війська залишали В’єтнам, а в Південному В’єтнамі створювався комуністичний орган влади - тимчасовий революційний уряд, що конкурував з вже існуючими структурами влади. У результаті південнов’єтнамські союзники США залишилися сам на сам у боротьбі з ДРВ. Результат не забарився - домовленості про припинення вогню були порушені ДРВ. Територія Південного В’єтнаму була повністю окупована комуністичними військами. 16. ЗБРОЙНА АГРЕСІЯ ПРОТИ КАМБОДЖІ (1970). (знищення військових баз в’єтнамських і китайських бойовиків на території Камбоджі) НАТО як організація не мала жодного відношення до цих подій. У травні 1970 року сухопутні війська США розпочали бойові дії у східній частині Камбоджі, де розташовувались бази в’єтнамських і китайських бойовиків, які використовувались комуністичним режимом Північного В’єтнаму для ведення військових операцій проти Південного В’єтнаму. Дії США були санкціоновані національним урядом Камбоджі і спрямовувались на захист її суверенітету та статусу нейтральної держави. Після знищення військових баз Північного В’єтнаму США вивели свої війська з території Камбоджі. До початку військової кампанії США неодноразово звертались до РБ ООН з офіційними листами, намагаючись привернути увагу міжнародної спільноти до поширення агресії на території Камбоджі. В результаті неспроможності уряду Камбоджі самостійно захистити свій суверенітет США вимушені були розпочати військову операцію, яка набула широкого міжнародного розголосу. Додатки: 1) лист Постійного представника США на адресу Президента РБ ООН № S/9781 від 5.05.1970р. 2) вербальна нота від імені країн Руху неприєднання на адресу Генерального секретаря ООН № S/10982 від 10.08.1973р.; 3) лист Постійного представника США на адресу Президента РБ ООН № S/9854 від 1.07.1970р. 17. ВОЄННА АКЦІЯ АМЕРИКАНСЬКОГО СПЕЦНАЗУ У ТЕГЕРАНІ (1980). (невдала операція «Кіготь орла» зі звільнення 53 американських дипломатів та громадян США, що утримувалися на території Посольства США у Тегерані після його захоплення іранськими терористами) НАТО як організація взагалі не брала участі у цьому конфлікті. Історична довідка. Період американо-іранських відносин з 4 листопада 1979 р. по 20 січня 1981 р. відомий як «Криза з заручниками». Іранські студенти, підтримані ісламістським режимом, захопили в заручники 63 американських дипломати та трьох інших громадян США на території американського Посольства в Тегерані. Декількох заручників було звільнено, але 52 особи залишалися в заручниках 444 дні. Цей інцидент суттєво вплинув на американо-іранські стосунки. Передумовою такого розвитку подій була тривала підтримка США шахського режиму в Ірані та суттєве невдоволення його діями всередині країни. Після Ісламської Революції США надали шаху притулок. Політика нового режиму Аятоли Хомейні будувалася на антиамериканських гаслах. Під час проведення однієї з демонстрацій протесту біля комплексу будівель Посольства США в Ірані 4 листопада 1979 р. о 6:30 ранку 300 спеціально проінструктованих студентів здійснили напад, захопивши заручників. Умовою звільнення заручників іранці висували повернення з США шаха для подальшого суду над ним і покарання за діяльність на чолі країни. При цьому, терористи публічно виступили на підтримку ісламістського уряду Хомейні. Таким чином, Іран став заручником власних політичних помилок, створив міжнародну кризу. Керівництво Ірану з метою частково виправдати свої дії оголосило заручників американськими шпигунами[19]. Як свідчать історичні матеріали, до останнього в середовищі організаторів взяття заручників точилися суперечки щодо того, яке посольство захоплювати. Двоє з п’яти організаторів захоплення наполягали на тому, що це має бути радянське Посольство. Мотивація полягала в тому, що в СРСР не вірять в Бога. Крім того, СРСР розпочав війну в Афганістані, який був ісламською країною та сусідом Ірану[20]. Реакція США на захоплення посольства та власних громадян була миттєвою. США припинили купувати нафту в Ірані, заблокували фінансові рахунки та інвестиції. Громадськість США вимагала проведення силової операції зі звільнення заручників. Президентом Дж.Картером було віддано наказ готувати операцію зі звільнення заручників під кодовою назвою «Кіготь орла». Операцію було заплановано здійснити 24 квітня 1980 р. Операція складалася з двох етапів. Перший етап полягав у створенні на території Ірану в пустелі поблизу містечка Табас (південь країни) додаткового майданчика для дозаправки вертольотів. В операції були задіяні військово-транспортний літак С-130 та палубні вертольоти RH-53D. Після дозаправки вертольотів планувалося, що вони доставлять до Посольства антитерористичні підрозділи, які звільнять заручників. Потім всі разом мали транспортуватися до авіабази Мазарі (Manzariyeh) неподалік від Тегерана. Звідти, під прикриттям військової авіації, заручників планувалося евакуювати літаками С-130[21]. Внаслідок низки непередбачуваних обставин, операція зазнала поразки. Через піщану бурю двоє з восьми вертольотів заблукали, третій через технічні проблеми не зміг продовжити виконання місії. Таким чином, без необхідної кількості вертольотів операція була приречена. Коли було прийнято рішення скасувати операцію, під час злету один з вертольотів упав на літак. Виникла пожежа, внаслідок якої загинуло вісім осіб. Під час евакуації в пустелі було залишено шість вертольотів, які дотепер перебувають на службі військова-морських сил Ірану. Через поспішність дій та низку проблем з евакуацією, в одному з вертольотів було залишено план операції, який засвідчував причетність ЦРУ до її організації та проведення. Ситуація дуже ускладнилася внаслідок зазначених подій. Однак, незабаром помер колишній шах (27 липня 1980 р.), а у вересні того ж року Президент Іраку Саддам Хусейн розпочав війну з Іраном. Ці дві обставини змусили Уряд Ірану бути поступливішим у двосторонніх американо-іранських переговорах, що розпочалися за посередництва Алжиру. Результатом переговорів між США та Іраном стала угода про звільнення заручників в обмін на розблокування на іранських рахунках у США восьми мільярдів доларів. Інавгурація новообраного Президента США Р.Рейгана співпала зі звільненням заручників 20 січня 1980 р. після 444 днів перебування в полоні. 18. ВИСАДКА МОРСЬКИХ ПІХОТИНЦІВ У ЛІВАНІ (1982). (участь США у складі міжнародного миротворчого контингенту) Згадані події не мають абсолютно ніякого відношення до НАТО як до міжнародної організації. Історична довідка. У 1975 р. у Лівані розпочалася громадянська війна. Спалах насильства був пов`язаний з новою фазою арабо-ізраїльського протистояння. 6 червня 1982 р. Ізраїль захопив південний Ліван у відповідь на спробу вбивства Посла Ізраїлю організацією Абу Нідаль, що базувалася на півдні країни. У 1982 році Рада Безпеки ООН активно розглядала питання ситуації в Лівані у зв’язку з військовими діями Ізраїлю проти цієї країни. РБ ООН ухвалила низку резолюцій (№№ 508 (1982), 509 (1982), 511 (1982), 512 (1982), 513 (1982), 515 (1982), 516 (1982), 517(1982), 518(1982), 519(1982), 520(1982), 521(1982), 523(1982)), в яких, зокрема закликала сторони (Ізраїль та Ліван) виконувати свої зобов’язання щодо миру та звернулась з проханням докласти зусиль для припинення вогню, а також прийняла рішення подовжити мандат Тимчасових Сил ООН в Лівані та збільшити їх чисельність. За ініціативи Посла США в Сирії Філіпа Хабіба[22] було розпочато процес створення Багатонаціональних сил з підтримання миру в Лівані (MNF). Одним з головних завдань MNF був також контроль за виведенням з території Лівану угруповань Організації визволення Палестини (ОВП), очолюваної Ясіром Арафатом. Багатонаціональні сили були сформовані з військових підрозділів США, Франції, Італії та Великої Британії і, загалом налічували близько 2 тис. миротворців. Їх висадка відбулася 21-26 серпня 1982 р. 30 серпня 1982 р. останні осередки ОВП відбули з Бейруту до Тунісу, після чого Багатонаціональні сили з підтримання миру були виведені з Лівану. Однак, на цьому конфлікт не завершився. 14 вересня було вбито Президента Лівану Бачіра Гемеєра. У відповідь, 16-18 вересня ліванські бойовики вчинили криваву розправу над сотнями палестинців у таборах біженців Сабра та Шатіла[23]. Ці події змусили Президента США Рональда Рейгана звернутися до партнерів по MNF з метою формування нової миротворчої місії. 29 вересня оновлені Багатонаціональні сили з підтримання миру в Лівані увійшли у Бейрут. До їх складу входило 1200 військовослужбовців, чисельність яких згодом зросла до 1800. Метою місії була допомога новому уряду Лівану стабілізувати ситуацію в країні. Протягом зими 1982-1983 рр. операції MNF були успішними. Дотримуючись нейтралітету, миротворчі сили відповідали за попередження атак з боку ліванських збройних угруповань та ізраїльської армії. 18 квітня 1983 р. було атаковане Посольство США у Західному Бейруті, внаслідок чого загинуло 63 особи. Це стало чітким сигналом агресії по відношенню до сил MNF. Великих втрат сили MNF зазнали також в результаті нападу на їх військові казарми у жовтні 1983 р. Терорист-самогубець підірвав вантажівку, начинену вибухівкою, у місці розташування американського та французького контингентів. Тоді загинуло 241 американський та 58 французьких військовослужбовців. Американська сторона звинуватила у нападі іранське терористичне угрупування Хезбола. Внаслідок посилення незадоволення в США політикою Р.Рейгана на Близькому сході, Конгрес зобов’язав його вивести морських піхотинців з Лівану, що і було виконано в стислі терміни. 19. ЗБРОЙНА ІНТЕРВЕНЦІЯ В ГРЕНАДІ (1983). Офіційні документи ООН з питання збройної інтервенції в Гренаду не містять згадок про залучення НАТО до цієї операції. Європейські союзники США вкрай негативно відреагували на ці події. Історична довідка. 13 березня 1979 р. в результаті державного перевороту до влади в Гренаді прийшов М.Бішоп, який оголосив своєю метою створення марксистсько-ленінської держави та позиціонував себе союзником СРСР та Куби. За правління М.Бішопа Гренада почала диспропорційне нарощування військового потенціалу, що виходило за рамки потреб цієї невеликої острівної країни. За участі кубинських військових інженерів на острові розпочалося будівництво аеродрому зі злітно-посадковою смугою, здатною приймати важкі військові літаки. Адміністрація США розглядала це будівництво як створення радянсько-кубинської військово-повітряної бази. 13 жовтня 1983 р. Віце-прем‘єр-міністр Гренади Б.Коард, який був радикальним марксистом, зважаючи на недостатньо швидкий, на його думку, поступ у будівництві соціалістичної держави на острові та з огляду на позицію М.Бішопа, яка заохочувала розвиток приватного підприємництва, здійснив державний переворот. Нехтуючи народною підтримкою М.Бішопа, лояльні Б.Коарду військові стратили Прем‘єр-міністра та близько 30 його прибічників. У країні розгорнулася хвиля насильства та анархії. У цих умовах Організація східно-карибських держав звернулася до США та інших членів зазначеної організації за допомогою в усуненні загрози, яку несла політична нестабільність в Гренаді. Адміністрація Р.Рейгана погодилася надати відповідну допомогу, але окрім мирного врегулювання в Гренаді ставила перед собою такі завдання: § ліквідацію марксистсько-ленінського уряду в Гренаді; § унеможливлення перетворення Гренади на перевалочну базу для кубинської та радянської зброї, що могла бути направлена для оснащення лівацьких рухів та повстанців в Центральній та Південній Америці; § захист 600 американських студентів-медиків, що навчалися в медичному коледжі Св.Джорджа. Операція «Негайна лють» розпочалася 25 жовтня 1983 р. й тривала до 15 грудня. У ній брали участь США (7 тис. військових), Антигуа та Барбуда, Барбадос, Домініканська Республіка, Ямайка, Сент-Лусія, Сент-Вінсент (всі острівні держави разом надали 300 солдатів). Зазначеним силам протистояли 1500 військовослужбовців регулярної армії Гренади та понад 600 кубинських військових. Втрати в результаті інтервенції склали: США – 19 вбитих, 116 поранених; Гренада – 45 вбитих військовослужбовців та 24 цивільних, 358 поранених; Куба – 25 вбитих, 59 поранених, 638 полонених (пізніше депортовані до Куби). У середині грудня 1983 р., після того, як генерал-губернатор Гренади призначив новий уряд, американські війська були виведені з острова. Європейські союзники США вкрай негативно сприйняли інформацію про інтервенцію в Гренаді. З найбільш жорсткою критикою дій Адміністрації Р.Рейгана виступили Канада та Велика Британія, а також Британська співдружність націй. Офіційні документи ООН з питання збройної інтервенції в Гренаду не містять згадок про залучення НАТО до цієї операції. Зокрема, у листі Постійного Представника США від 25.10.1983 р. на адресу Голови РБ ООН зазначається, що: „дії уряду США (мається на увазі інтервенція на територію Гренади) були прийняті на запрошення Організації східно-карибських країн, для підтримки завдань і принципів статуту ООН та Організації американських держав”. Додатки: - листи Заступника Постійного Представника Сент-Лусії при ООН від 25.10.1983 (S/16070, S/16073), лист Постійного Представника США при ООН від 25.10.1983 (S/16076); - Проект резолюції Ради Безпеки ООН (S/16077/Rev.1), який не був прийнятий через застосування права вето делегацією США під час голосування; - Резолюція ГА ООН A/RES/38/7 від 28.10.1983; - Довідник щодо діяльності органів ООН №6 (1979-1984), частина ІІІ. 20. БОМБАРДУВАННЯ ЛІВІЇ (1986). (удари по військових та урядових об’єктах Лівії з метою змусити її відмовитися від підтримки тероризму) Реакція європейських країн, в тому числі і країн-членів НАТО, на бомбардування Лівії була вкрай негативною. Практично всі європейські країни не підтримали дій США Історична довідка. Бомбардування Лівії було здійснено підрозділами ВПС та ВМС США 15 квітня 1986 року. Ця військова операція мала кодову назву „Ельдорадо Каньйон”. Бомбовий удар авіації США став завершальним етапом періоду напруження у відносинах США та Лівії, зокрема, тривалих суперечок з Лівією з приводу лівійських територіальних претензій на затоку Сідра, що далеко заходить у міжнародні води, активізації діяльності терористичних угруповань, яким Лівією надавалась підтримка, зокрема групи Абу Нідала, що була визнана відповідальною за напади на аеропорти Відня та Риму 27 грудня 1985 року. Навесні 1986 року США було прийнято рішення щодо реагування на політику Лівії шляхом нанесення військового удару з метою запобігання розвитку міжнародного тероризму (таким було публічне обґрунтування американською стороною своїх дій). Керівництвом США було прийнято рішення про направлення флоту у дванадцятимильну зону ( 22 км або 12 морських миль), тобто у міжнародні води, що не визнавалися Лівією, та вважалися нею всупереч міжнародному праву територіальними. Лівія відповіла контрманевром, втративши в результаті радарну систему та декілька ракетних катерів. Менш ніж за два тижні після цього, 5 квітня, відбувся вибух на дискотеці Західного Берлину „La Belle”, внаслідок якого загинуло два американських військовослужбовці та турецька жінка, близько 200 осіб зазнали поранень. США заявили про наявність інформації щодо безпосередньої причетності Лівії до цього теракту. Після декількох днів дипломатичних переговорів з європейськими та арабськими партнерами, президент США Р.Рейган 14 квітня 1986 року прийняв рішення щодо нанесення удару по Лівії. У дві години ночі 15 квітня 1986 року були нанесені бомбові удари по п’яти об’єктах на території Лівії літаками США F-111 з авіабаз ВПС Великобританії та літаками A-6, A-7, та F/A-18 з авіаносців США USS America, USS Coral Sea та USS Saratoga. При цьому Франція та Іспанія відмовили США у використанні їх повітряного простору та європейських континентальних баз, що змусило США проводити операцію через Гібралтарську протоку, збільшивши відстань польоту на 2.100 км. Внаслідок атаки, яка продовжувалась близько десяти хвилин, були уражені та знищені ряд об’єктів лівійської військової інфраструктури, втім, внаслідок бомбардування випадково (як стверджували США) було уражено також низку цивільних об’єктів, зокрема, посольство Франції у Лівії. Більшість країн засудили бомбардування США Лівії, зокрема, всі арабські країни, Франція та Радянський Союз. США отримали підтримку лише з боку Великобританії, Австралії, Ізраїлю та декількох інших країн. Реакція європейської спільноти на бомбардування Лівії була вкрай негативною. Практично всі європейські країни не підтримали дій США, які також призвели до різкого невдоволення широких верств європейської громадськості. Зокрема, надання Прем’єр-міністром Великобританії М.Тетчер у 1986 році дозволу США на використання військово-повітряних баз країн для нанесення ударів по Лівії було піддано суттєвій критиці у британському суспільстві. 21. АМЕРИКАНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОРАБЕЛЬ ЗБИВ НАД ТЕРИТОРІАЛЬНИМИ ВОДАМИ ІРАНУ ІРАНСЬКИЙ ПАСАЖИРСЬКИЙ ЛІТАК (1988). Згадані події не мають абсолютно ніякого відношення до НАТО. Історична довідка. Такий факт дійсно мав місце. Американський військовий корабель, перебуваючи незаконно в територіальних водах Ірану, випадково ідентифікував літак, який наближався до нього, як військовий, та такий, що здійснює на нього напад. Оскільки запит системи ідентифікації цілей літаком було проігноровано, по ньому було завдано упереджувальний ракетний удар. В результаті помилкових дій американських військових загинуло 290 чоловік. Американська сторона висловила вибачення за прикру помилку, що призвела до численних людських жертв. 22. ВТОРГНЕННЯ В ПАНАМУ (1989). Офіційні документи ООН з “панамського” питання 1989 року не містять згадок про будь-яке залучення НАТО до вторгнення до цієї латиноамериканської країни. Історична довідка. Інтервенція проти Панами в 1989 р. була єдиною широкомасштабною операцією США після 1945 р. й до розпаду СРСР, що не мала жодного зв‘язку з «холодною війною». Корені ситуації, що призвела до інтервенції (кодова назва Операція «Справедлива справа»), мають внутрішньополітичне панамське походження та щільно пов‘язані з постаттю М.Норьєги, який прийшов до влади в країні у 1985 р. За словами американських високих посадових осіб, М.Норьєга був корумпованим диктатором, якому вдалося створити ефективний нарко-мілітаристський режим в Панамі. Він брав активну участь в наркоторгівлі, контрабанді зброї, відмиванні грошей та безжальному придушенні власного народу. Режим М.Норьєги також систематично порушував положення американсько-панамської угоди про використання Панамського каналу та здійснював провокації проти розташованих в зоні каналу американських військ та установ. Протягом 40 років, починаючи з 1945 р., Сполучені Штати вдавалися до збройної інтервенції в Латинській Америці завжди в контексті комуністичної загрози. У цьому ж конкретному випадку, М.Норьєга не був комуністом та не планував ввести Панаму до сфери впливу Радянського Союзу. Навпаки, він відігравав ключову роль в зусиллях США з протидії поширенню комунізму в Центральній Америці. Історично Панама в планах США була стратегічно важливим фактором з огляду на існування каналу, що зв‘язує Тихий та Атлантичний океани. Проте, в середині 1980–х років стратегічна цінність каналу почала знижуватися. США усвідомили цю тенденцію ще в 1978 році, коли Президент Дж.Картер погодився на переговори щодо передачі контролю над каналом Панамі до кінця ХХ століття. При аналізі міркувань, що призвели до інтервенції США проти Панами, слід брати до уваги комбінацію факторів – ескалацію двостороннього протистояння, внутрішньополітичні пріоритети США, насамперед, в галузі боротьби з наркоторгівлею. У період 1985-1989 р. Панама пережила 5 міні криз, пов‘язаних з правлінням М.Норьєги. При цьому слід зауважити, що Адміністрації Р.Рейгана та Дж.Буша (старшого) в умовах зростаючого напруження у відносинах з Панамою розраховували та надавали перевагу внутрішньопанамському розв‘язанню ситуації, наприклад, проведення виборів, що поклали б край правлінню М.Норьєги, або народному повстанню на зразок тих, що усунули диктаторів А.Самосу в Нікарагуа або Ф.Маркоса на Філіппінах. Незважаючи на наявну підтверджену інформацію щодо особистої ролі М.Норьєги в незаконній торгівлі наркотиками, контрабанді зброєю, відмиванні грошей та рекетирстві, протягом тривалого часу ціла низка урядових структур США розглядали панамського диктатора як «близького союзника». Він активно співпрацював з Адміністрацією з боротьби з наркотиками (DEA) та Міністерством оборони, з 1971 р. був платним агентом ЦРУ. Крім того, для США він був джерелом цінної розвідувальної інформації та каналом зв‘язку між США та Ф.Кастро. Найбільш важливим для Вашингтона було те, що під час громадянської війни в Нікарагуа через М.Норьєгу забезпечувалася підтримка та оснащення боротьби «контрас» проти сандінистського режиму. Слід підкреслити, що Адміністрації Дж.Картера, Р.Рейгана та Дж.Буша знали про незаконні діяння М.Норьєги, проте доцільність використання його в контексті боротьби з комунізмом переважала над міркуваннями іншого характеру. На межі переходу влади від Р.Рейгана до Дж.Буша (старшого), в умовах розпаду СРСР відбувається зміна акцентів та пріоритетів для офіційного Вашингтона – на перший план виходять питання боротьби з наркобізнесом, які посідають одне з провідних місць в президентській кампанії Дж.Буша. У лютому 1988 р. в американсько-панамських відносинах нове загострення – федеральні суди мм. Майамі та Тампа висувають обвинувачення М.Норьєзі в рекетирстві, наркоторгівлі, відмиванні грошей та наданні притулку наркоділкам. Серед звинувачень – надання допомоги Медельїнському картелю в переправці до США 2 тон кокаїну вартістю 4,5 млн. дол. та 1,4 млн. фунтів маріхуани. Оприлюднення зазначеної інформації стало поворотним пунктом у ставленні до М.Норьєги – відтепер Адміністрація США розглядає його залучення до наркоторгівлі вкрай обтяжливою обставиною. Внаслідок скандалу 25 лютого 1988 р. Президент Панами Дельвалле відправляє М.Норьєгу у відставку та призначає полковника М.Хустінеса командувачем Сил оборони. Ця спроба усунення від влади М.Норьєги провалюється – Дельвалле взято під домашній арешт, а М.Хустінес зберігає вірність М.Норьєзі. У травні 1988 р. Адміністрація Р.Рейгана офіційно робить спробу домовитися з М.Норьєгою щодо його відставки в серпні 1988 р. в обмін на скасування обвинувачень в наркоторгівлі. У 1989 р., незважаючи на присутність численних міжнародних спостерігачів (місія Дж.Картера, Католицька епіскопальна конференція тощо), підконтрольні М.Норьєзі Сили оборони Панами фальсифікують вибори, на яких, згідно з опитуваннями на виході, з великим відривом перемагає Г.Ендара. Правлячий режим розгортає хвилю насильства проти прибічників Г.Ендари. Наприкінці 1989 р. криза у американсько-панамських відносинах набуває критичних розмірів. Громадська думка США вимагає від Дж.Буша виконання передвиборчих обіцянок в галузі боротьби з торгівлею наркотиками. 15 грудня 1989 р. підконтрольна М.Норьєзі Національна асамблея призначає його «найвищим лідером національного визволення». Цього ж дня Національна асамблея оголошує стан війни з США. В зоні каналу посилюється ескалація насильства проти американських військовослужбовців – вбито лейтенанта морських піхотинців Р.Паса. 20 грудня 1989 р. Президент Дж.Буш оприлюднив заяву, в якій були викладені пояснення щодо мотивів інтервенції проти Панами: § захист життя американських громадян (на той час в Панамі знаходилося близько 35 тис. американців); § захист демократії та прав людини в Панамі; § боротьба з наркоторгівлею; § захист чинності договорів Картер-Торріхос (дії М.Норьєги загрожували нейтралітету Панамського каналу, й США, у відповідності до домовленостей, зберігали право на військове втручання для захисту каналу). В операції з американського боку брали участь 27,5 тис. військовослужбовців та понад 300 літаків. Об‘єктами атак стали стратегічні установи режиму, гарнізон С

Ющенко про НАТО, кордон, Вічну Україну і ”деякі точки світу”